Радикальний натюрморт

Події на вулиці стали гарним тлом для «боротьби бульдогів під килимом»

20:00, 22 березня 2021

Історія – цікава штука, оскільки ми в ній живемо. І що вже казати про Степана Бандеру чи Романа Шухевича, які давно перестали бути реальними політичними персонажами, плюси та мінуси яких можна було тверезо обговорювати. Тепер вони – священні символи, торкатися котрих (на думку декого) без бодай демонстративної поваги не можна взагалі.

Символами стають і ті, хто жив ще зовсім нещодавно, але досить вдало для себе помер. Уявіть, що сталося б з Георгієм Ґонґадзе, якби він не загинув, а очолив пресслужбу ОП Зеленського. Тільки не кажіть, що він в принципі не міг цього зробити: казус Наді Савченко вам у поміч. Впевнений, що якби Надя якимось чином примудрилася загинути в московських застінках – її іменем уже зараз називалася б одна з центральних вулиць Львова і не дуже центральних – Києва, її постфактум зарахували б в ряди Небесної Сотні, а портрети Наді стали б неодмінним атрибутом акцій «опору капітуляції».

Ми схильні забувати подробиці і систематизувати пережите в найбільш зручний для себе спосіб. Я розмовляв з одним старим дідом, якого по молодості забрали (примусово, за його словами) в поліцаї і відправили палити села десь у лісах Білорусі. Його спогади являли собою досить дивний калейдоскоп з пережитого, почутого і прочитаного. Зокрема, він буцімто спілкувався зі самим Кузнєцовим у німецькій формі, у нього закохувалася прекрасна француженка, а в сибірському засланні він побачив серед тайги (далеко від колій чи навіть поселень) залізничний вагон, повний українських дівчат. Але це екстремальний випадок. Натомість навіть молоді учасники Євромайдану (поетично названого «Революція гідності») зараз цілком щиро адаптують пережите до своїх сучасних політичних симпатій.

Я зі здивуванням дізнаюся, що, виявляється, основним запитанням, яке дозволяє відрізнити справжнього майданівця від несправжнього: «А ти в якій сотні був?» Те, що понад 99% учасників протесту не були в жодній сотні «Самооборони Майдану», якось дуже швидко забулося. Забулося й те, що жодні зі збудованих барикад не витримали атаки силовиків – крім барикади коло Будинку профспілок, яка, втім, не захистила сам будинок. Знаменита «Груша» протистояла атакам міліції ефективно лише тоді, коли атак не було. Легко кидати пляшки і навіть стріляти з катапульти, коли твій ворог просто стоїть. Усі спроби дійти до Кабміну завершилися невдачею. Так, мільйонний Євромайдан не мав сили захопити будинок уряду – незважаючи на радикалізм, маски і каски. А міг захопити він лише те, що влада не заважала йому захоплювати.

Фактично, події на вулиці стали гарним тлом для «боротьби бульдогів під килимом». Олігархи, яким вигідніша була торгівля з ЄС, за підтримки вулиці посунули олігархів, орієнтованих на бізнес-зв'язки з Росією. Робити Україну цивілізованою правовою державою не збирався ніхто з них.

Це я до того, що фактор радикальних вуличних бойовиків, здатних без вагань захопити адміністративну будівлю чи там написати кілька непристойних слів під тризубом на табличці державної установи – явно переоцінений.

«Якби не було написів на стінах органів влади, то була б Білорусь», – читаю я в коментарях. Ні. Навпаки. Якби була Білорусь – то не було б цих написів. Легко писати, коли знаєш, що точно не сядеш на кілька років за цей напис. Можливість критикувати владу, наявність вільних ЗМІ – не наслідок наявності веселих і зухвалих молодиків, здатних хуліганити з політичних мотивів. Це їхня зухвалість є наслідком неофеодальної вольниці, в якій дозволені вільні ЗМІ і критика влади. Ще 1996 року активісти УНСО могли спокійно поїхати в Білорусь і перевертати машини міліції на вулицях Мінська. Зараз їх навіть на територію держави б ніхто не пустив. Дехто живе в полоні ілюзій, буцімто всі державні машини (українська, російська, білоруська, туркменська абощо) цілком однакові: відмінність лише в наявності кількох сотень сміливців, здатних на силовий протест. Ну, он в Чечні сміливців було більше, ніж кілька сотень – допомогло? То чому ви вважаєте, що допомогло б у Білорусі?

Переконаний, що міф про «боягузливих білорусів та сміливих українців» – один з найшкідливіших міфів нашої сучасної історії. Будування альтернативної реальності, в якій всі позитивні аспекти української держави приписуються готовності до «немирного» протесту – це самообман у стилі теплої ванни. Найкраще, що могло б статися з українською політикою – це поява ідеологічно (а не фінансово) вмотивованих політичних сил. А наразі цього нема. Є олігархічна неофеодальна політична система нагорі і веселий псевдополітичний балаган внизу. Іноді політики згори роблять вигляд, що дослухаються до низового балагану, але це лише ілюзія для заспокоєння суспільних настроїв (наголошу: не настрою радикалів, а настрою всього суспільства – «дивіться, зворотній зв'язок існує, ми до вас, низових, дослухаємося»). Нових, якісних політичних проєктів не замінять ані фаєри, ані петарди, ані пляшки з бензином. Дивно, що дехто досі цього не зрозумів.