Якщо кардинальна зміна архітектурного обличчя Львова вимагала велетенського матеріального ресурсу, то маркування публічного простору на радянський лад можна було здійснити легко, швидко і без особливих затрат. Єдиною небезпекою, яка чигала на тих, хто відповідав за новітню коммеморацію, була швидка «плинність» радянських героїв, які раптово потрапляли в опалу, і тому важливо було не промахнутися з назвою вулиці або встановленням пам’ятника.
Паралельно з дискусіями навколо генерального плану нова влада взялася впроваджувати радянські принципи у візуалізації Львова. За порівняно короткий час місто мало замінити назви вулиць та позбутися старих пам’ятників. Спочатку перейменування видавалося простими і легкими у виконанні, хоча згодом затягнулося на десятиліття.
Перейменування мало здійснюватись одночасно в чотирьох районах, назву яких Львів отримав ще після 1939 року – Сталінському, Червоноармійському, Залізничному та Шевченківському. Трохи згодом, 5 квітня 1951 р., вийшов Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про утворення в місті Львові п’ятого – Ленінського району». Ленінський район мав стати центральним районом міста за рахунок розукрупнення Сталінського, Залізничного та Червоноармійського. Як влучно зауважив відомий львівський дослідник Богдан Черкес, у назвах районів були відображені основні символи і міфи, які радянська влада збиралася запровадити у Львові. Зокрема йшлося про утвердження радянської влади на основі союзу армії та пролетаріату. Подаватися ця «страва» мала під соусом українізації.
Яскравим прикладом такої «українізації» була спроба 1947 року замінити українську топоніміку Червоноармійського та Залізничного районів російською, правда з українською транскрипцією. Проти цього різко виступив навіть відомий своїми проросійськими переконаннями радянський агітатор Ярослав Галан. На міській нараді інтелігенції Львова, що відбулася в січні того ж року він публічно розкритикував таке рішення, назвавши його безглуздим, науково необґрунтованим та політично неправильним.
Про пріоритетність зміни назв вулиць свідчить спільна постанова міської ради та міському КП(б)У від 30 серпня 1944 р. Згідно з нею, протягом п’яти днів мали бути зняті всі без винятку таблички і вказівники вулиць німецькою мовою і замінені україномовними вказівниками встановленого зразка. За основу були взяті назви вулиць станом на червень 1941 р. Слід зазначити, що у 1939‑1941 рр. радянська влада, не відчуваючи себе надто впевнено у Львові, перейменувала тільки 11 вулиць. Значним стримуючим елементом в даному випадку було польське населення міста. Тому запропоновані на той час назви вулиць скромно нагадували львів’янам про недавню окупацію – 17 Вересня, Жовтнева, Радянська, 1 Травня тощо. Не було навіть вулиці Леніна – основи основ будь-якої більшовицької коммеморації.
Проте, після 1944 року ситуація кардинально змінилася. Тепер нова-стара влада була впевнена в собі і поводилась більш прямолінійно. Зважаючи на повсякденну потребу львів'ян в комунікації, у якій назви вулиць відігравали ключову роль, їхня заміна на радянський лад видавалася першочерговою. Комуністичні назви мали увійти у щоденне життя містян і стати елементом буденності, що своєю чергою створювало б враження вічності радянського режиму. Тому такою важливою справою займався не виконком міськради, а спеціально створена комісія при міськкомі КП(б)України. Міській раді залишалося тільки затверджувати сформовані без них пропозиції.
Формально при міськвиконкомі постійно діяла депутатська комісія з перейменувань, до якої входили знані у Львові науковці та вчені. Слід зауважити, що до комісії, чи радше «бригади», як її ще тоді називали, в основному входили україномовні депутати міськради Л.Левицький, М.Рудницький, В.Петльований та інші, які проте ніяк не впливали на прийняті міськком КП(б)У рішення. Все, що їм залишалось – затверджувати назви вулиць, подані зверху, в деяких випадках навіть заднім числом. Перейменування здійснювались поступово в кілька етапів. У той час у Львові нараховувалось 990 вулиць. Уже в кінці грудня 1944 р. вийшла перша постанова виконкому № 449 про перейменування. Було вирішено переглянути назви 140 вулиць, з яких перейменували тільки 75.
Запропоновані чиновниками нововведення базувались в основному на російській етимології, тому важко сприймалися місцевим населенням. Під час першого етапу перейменувань частка російських назв складала близько 60 відсотків. Перевага надавалася іменам радянсько-російських письменників, державних діячів та географічним назвам радянської «метрополії». Показово, що станом на 1944-1945 рр., радянське керівництво з обережністю підходило до використання в назвах львівських вулиць імен героїв Другої світової війни. Із 75 нових назв тільки чотири вулиці отримали імена, пов’язані з радянською героїкою – Марченка, Ватутіна, Гвардійська, Партизанська. Натомість на честь діячів періоду Громадянської війни було названо 6 вулиць: Дзержинського, Котовського, Чапаєва, Пархоменка, Боженка, Щорса. Серед українських переважали географічні назви – Чернігівська, Полтавська, Донецька, Дніпровська, Дністровська, тощо. Незначний відсоток назв були ідеологічно нейтральними: Вокзальна, Театральна, пл. Липнева.
Друга черга перейменувань була здійснена 30 жовтня 1945 р. В цілому було змінено назви 93-х вулиць, ще 20-и залишено старі назви. Цього разу зміни були більш збалансованими. Відверто ідеологічні назви становили приблизно 53 %. Українським же традиційно відводилось близько 11 %. Значно зріс відсоток нейтральних та старих українізованих назв – 24%. Влада свідомо мінімізувала використання української етимології у нових назвах, обмежившись частковою українізацією радянських (російських) назв.
Третя хвиля перейменувань була найбільш масштабною. Відповідно до постанови від 25 жовтня 1946 р. було перейменовано 374 вулиці. Аналіз нових назв показує, що в порівнянні з попередніми роками частка радянських та російських назв зменшилась до 30%. Серед українських назв (11%), знову ж таки, переважали географічні назви з незначними вкрапленнями назв на честь культурно-мистецьких діячів. Натомість дещо зросла частка назв на честь діячів світового комуністичного руху – 3%. І найбільшу групу вулиць – близько 65%, було названо відносно нейтрально: Горішня, Вузька, Мучна, Пряма, Колумба тощо.
Після масштабних перейменувань1944‑1946 рр. протягом чотирьох наступних років назвами львівських вулиць особливо ніхто не займався. Виняток становили перейменування, пов’язані із ювілейними подіями. 28 жовтня 1948 р., за ініціативою першого секретаря Львівського Обкому ЛКСМУ І. Чирви, було перейменовано вул. Сонячну Шевченківського району на вул. ім. Н. Ботвівна. А в лютому 1949 р. з нагоди 375-ї річниці виходу першої друкованої книги в Україні вул. Бляхарську (де нібито знаходилась друкарня Федорова) було перейменовано на вул. ім. І. Федорова. Вже існуючу вул. Івана Федорова (колишня Гродзицьких) перейменовано на вул. Друкарську. Окрім цього, до 15 березня 1949 р. мав бути виготовлений проект меморіальної дошки на честь І. Федорова, яку мали встановити на будинку друкарні. Вивіски з новими назвами вулиць мали бути замінені на будинкових ліхтарях в десятиденний термін.
Появу нової вулиці спричинила також трагічна смерть відомого радянського публіциста Ярослава Галана. Невдовзі після його загибелі 28 жовтня 1949 р. постійна комісія Львівської міської ради з питань культури і народної освіти вирішила клопотатися перед виконкомом про перейменування однієї з вулиць Львова іменем Я. Галана, а також встановити на будинку, де мешкав письменник, меморіальну таблицю. Вже через два місяці у січні 1950 р. виконком Львівської міської ради ухвалив рішення встановити меморіальні дошки на будинку №46/б на вул. Стрийській та будинку № 18 на вул. Гвардійській, де проживав Я. Галан. Для встановлення пам’ятника оголосили конкурс і виділили кошти в розмірі 50 тис крб. Окрім цього, вулицю Браєрівську перейменували на вулицю ім. Ярослава Галана. Дружині Галана – Кротковій Марії Олександрівні виконком надав трикімнатну квартиру письменника в довічне користування, без права ущільнення та вилучення житлової площі.
Остання, четверта за рахунком, хвиля великих перейменувань відбулася у вересні 1950 р. В цей час перейменували 245 вулиць та площ міста. Першість, як і в попередні рази, посідали радянські назви – 42%. Прикметно, що вдвічі, до 25%, в порівнянні з попередніми перейменуваннями, зросла частка українських назв. Цього разу вони охоплювали не тільки географічні, але й деякі історичні назви. Для прикладу, близько десяти назв вулиць стосувалися історії Київської Русі (Щекавицька, Дулібська, Древлянська, Полянська, Сіверянська, Тиверська, Вічева тощо). Назви дванадцяти вулиць відображали історію козаччини та Коліївщини (Наливайка, Сулими, Д. Гуні, І. Гонти, Пушкаря, пл. Коліївщини). Тут варто звернути особливу увагу, що центральній площі колишньої єврейської дільниці (Векслярській) надали назву виразно антиєврейського руху.
Ще десять нових назв вулиць відображали участь українців у Другій світовій війні: Червона, Кожедуба, Руднєва, Танкістів. Для прославляння «радянських перетворень» у місті з’явилися такі вулиці як Склозаводська, Інструментальна, Колгоспна, Трактористів, Урожайна, Вчительська тощо. У цей же час у Львові з’являється вул. Івана Франка, культ якого почали формувати на рівні з культом Шевченка. Для цього радянській владі довелося пожертвувати аж чотирма назвами у вже новій міській топоніміці: шляхом об’єднання вулиць Тімірязєва, Чернишевського, Червоноармійської, пл. Пруса аж до площі Возз’єднання було утворено величезну вулицю, названу на честь Івана Франка.
В наступні роки і аж до розвалу СРСР радянська влада вже не змінювала масово назви вулиць, застосовуючи в основному точкові перейменування. Насамперед це стосувалося вулиць, які якимось чином зберегли свої старі назви, а також при будівництві нових кварталів. Для прикладу, в кінці серпня 1951 р. виконком ухвалив рішення про будівництво головного корпусу Львівського державного ветеринарно-зоотехнічного інституту на розі вулиць Марченка‑Пекарської. При цьому вулицю Марченка було продовжено від вулиці Чкалова аж до Пекарської. В кінці грудня 1952 р. перейменували колишню вулицю Кресову на Хімічну.
Якщо уважно проаналізувати радянську коммеморативну політику у Львові, то можна побачити, що навіть міжнародні політичні зміни впливали на неї. Наприклад, печерний антисемітизм Сталіна в останній фазі його правління та пізніше охолодження відносин з Ізраїлем, аж до ворожнечі, призвели до того, що ніби на глум євреям і в насмішку українцям, знакові для єврейської історії вулиці та площі отримали назви: Коліївщини, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Палія тощо. Вже тільки з огляду на цей факт радянську коммеморативну політику не можна назвати ні інтернаціоналістською, ні не позбавленою націоналістичних упереджень.
Таким чином, основні принципи радянського маркування публічного простору Львова були закладені ще в часи правління диктатора Сталіна. В цей час топоніміка міста зазнала докорінних змін. Зникли не тільки старі австрійські і польські назви, які свідчили про неросійську і нерадянську історію Львова. Були замінені навіть історичні назви, що корінням сягали у сиву давнину. Метою цих перейменувань було не тільки формування нового радянського обличчя Львова, але й нищення пам’яті про інше місто й інших львів’ян.