Що таке традиційна культура, де її коріння для українців, чому Дід Мороз – не наш, звідки пішла традиція ставити ялинку на Новий рік та Різдво, і які нові свята створив Радянський Союз?
У новому випуску «Без брому» – етнологиня, журналістка, наукова співробітниця Музею Івана Гончара, авторка-упорядниця книжок «Великдень: звичаї, обряди, страви» та «Від Романа до Йордана: обряди, символи, страви» Ярослава Музиченко, яка досліджує проблеми реституції українських етнокультурних цінностей, висвітлює етно-релігійну тематику, розробляє освітні програми для дітей і підлітків з історії та етнокультури. Поговоримо про те, хто є мірилом автентичності, наскільки дохристиянські звичаї міцно збереглися у традиційній культурі та коли етнічне стає національним.
Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.
***
У всіх нас є власні образи і матриці сприйняття традиційної культури. На це впливають різні чинники – родина, культурні та музейні інституції, телебачення та інтернет. Як ви тлумачите – що таке традиційна культура, де її подання збереглося найавтентичніше?
Традиційна культура – це комплекс мистецьких та побутових явищ, календарної обрядовості, фольклору, які становлять основу ідентичності народу. Традиційна культура є локальною, є певні спільні елементи у народу. Але як із нею працювати? Поняття базується на записах фольклористів і етнологів. У нас є колосальні архіви – приватні і державні, є багато ще не розшифрованих записів. Вони дають можливість сформувати бачення традиційної культури.
Якщо ж звернутися до телебачення, інтернету, як зараз іноді подають культуру, то це переважно забобони, прикмети, щось таке, що має вразити і привернути увагу людей. І під цим соусом афекту сильних вражень можна давати різні речі, які спотворюють уявлення про традиційну культуру. Ми знаємо закони пропаганди: щоби донести в підсвідомість якусь думку, треба емоційно вплинути на людину – або застрашити, або дати картину майбутнього щастя. І тоді давати інформацію, яка й зайде одразу в підсвідомість. Так само і зараз відбувається – це теж певний фронт, коли нашу ідентичність, базовану на етнокультурі, намагаються руйнувати різними методами, зокрема через масові вкиди.
Але чи завжди масова культура руйнує традиційну?
Не завжди руйнує. Традиційна культура теж свого роду масова. Хоча відколи міста почали масово русифікувати, ще в Російській імперії, потім в Радянському Союзі, наша традиційна культура почала відходити в села, консервуватися там. Вона перестала бути масовою, тому що вихід на засоби інформації був заблокований. Вона локалізувалася, українські науковці не мали можливості її нормально досліджувати, публікувати і творити спільну національну культуру на основі цих локальних елементів. Але зараз такі можливості у нас є.
Ми, з одного боку, уявляємо собі традиційну культуру застиглою в часі. Водночас маємо бажання її модифікувати. Чи завжди це призводить до кітчу? Бо хороші речі з традиційної культури у масовій репрезентації є. Як визначити, хто є мірилом автентичності? Наприклад, «Хорея козацька»: з одного боку, вони співають традиційні пісні, а з іншого боку, також їх модифікують.
Питання – чи зберігається сенс, чи лише оболонка. Сенс ми можемо пізнати тоді, коли глибше занурюємося, читаємо записи, наукові дослідження. Ми приходимо до коріння, з’ясовуємо, навіщо те чи інше явище існувало в традиційній культурі. Якщо ж ми цього не робимо, а звертаємо увагу тільки на зовнішнє, без зв’язку з цілісністю, то виходить кітч.
Тому що в традиційній культурі все взаємопов’язано. Це виходить ще з дохристиянських вірувань, на яких вона ґрунтується, де не було поділу між духовним і матеріальним. Там кожен матеріальний предмет мав своє коріння в духовному, вищому світі і символізував цю ділянку вищого світу.
Зараз багато людей без знання традиційної культури, але на хвилі моди, тому що зацікавилися цим явищем, роблять дивний одяг, можуть порізати рушник чи вишиванку, щоб пришити до нового вбрання. Або малюють картини ніби в народному стилі, але не розуміють принципів народного мистецтва, і тоді виходить кітч.
Мене дуже дратує масове використання, зокрема в соцмережах, таких термінів, як «шароварщина», «вишиватники». Люди позначають так неприємні, неприпустимі явища. Але форма, якою вони їх позначають, мені теж неприємна. Чи є це проявом зневаги до традиційної культури?
Шароварщина не від шароварів походить. Був Борис Шарварко, він в останні роки радянської влади очолював Укрконцерт, який організовував усі державні концерти. Він залучав хор Верьовки і різні придворні ансамблі до показових концертів, а оскільки традиційна культура вже була спотворена, то це все виглядало не по-справжньому. Костюми у всіх були однакові. Від цього і пішла «шароварщина» – не автентичне, не справжнє, зневажливе.
Стосовно вишиватників, вважаю, це намагання дискредитувати національний символ – вишивану сорочку.
Коли ми говоримо про традиційну культуру і записи етнологів, етнографів, то вони сягають середини-кінця ХІХ ст. Тобто, у нашому баченні, скільки років традиційній культурі українців? Заледве 200, бо що було раніше, ми, може, і знаємо, але про це не часто говоримо. Де коріння нашої традиційної культури і, якщо воно глибоко, то чому ми цієї глибини не бачимо?
Ми не бачимо, тому що наші етнографічні дослідження обірвалися у 1930-х роках, коли були убиті етнографи. Прикметна історія етнографині Ніни Заглади. Вона досліджувала українську етнологію найвищими тогочасними методами світової науки. У що її перетворили? Змусили 1934 року поїхати на Чорнобильське Полісся з експедицією для замірювання ефекту Голодомору на місцевих жителів. Дали їй спеціальний опитник, який би мав перевірити, як голод 1932-1933 років вплинув на зміну традиційної культури. Вона все це записала: якщо ще кілька років тому люди відмовлялися виходити в колгосп на Пасху, на Трійцю, то тепер носять гній, копають землю мовчки. Уже ніхто не вбирає вишиванок, у всіх куфайки, проблем нема. Вона робила це під страхом смерті. У 1938 році її таки не стало, прах Ніни Заглади у Биківні.
Або Марко Грушевський – перший в Україні дитинознавець, який серйозно почав досліджувати культуру дитинства і виховання дитини. Священник зі села Суботів, який потім жив у Києві. Теж був арештований і розстріляний в 1938 році. Мабуть, його прах під доріжками Лук’янівського цвинтаря.
І така доля спіткала десятки, сотні етнологів. А вони могли б розвивати нашу науку, по крихтах збирати, аналізувати, реконструювати етнологічні та фольклорні явища, як це зараз роблять у світі: за записами XVIII-XIX століть команди сучасних археологів, лінгвістів, фольклористів, етнологів реконструюють давні вірування і звичаї. Це дуже цікаво, сподіваюся, в Україні теж до цього дійдемо. Але найперше нам потрібно привести до ладу наші архіви, створити електронні атласи.
Україна – це багатюща на етнологічні явища територія. Тут відбувалося Велике переселення народів, тут є елементи культур таких давніх народів, як трипільці, готи, гуни, іранці-скіфи, слов’яни. Якби вмістити це у історико-археологічно-етнологічний атлас, при цьому створити єдиний реєстр аудіозаписів фольклору, щоб зафіксувати, де який сюжет казки поширений, де які колядки, ми б відкрили дуже багато для всього світу.
Це насправді титанічна робота. Як археолог за фахом, сам простежував впливи етнічних процесів, як вони маркують межу між племінними етносами.
Але виглядає, що наша традиційна культура обмежується кордонами України. Ми можемо говорити про східнослов’янський масив, але порівнювати ці явища з чехами, з французами, скандинавами у нас чомусь не вистачає ні сил, ні бажання…
Сил не вистачає, тому що у нас реально втрачена етнологічна школа. Бажання не вистачає тому ж. Ми були ізольовані, етнологічна наука була ізольована від нашого середовища, тоді як у Москві і Ленінграді розвивалася. Там такі атласи створювали, принаймні починали над ними роботу. З Росії в Україну присилали не тільки археологічні, а й етнологічні експедиції, особливо в Карпати і на Полісся. У Росії зберігають величезні архіви і колосальні колекції українознавчого матеріалу, зокрема в колишньому музеї етнографії народів Радянського Союзу в Санкт-Петербурзі.
Але там явища української культури часто не подають як українські. В українському залі є чумацький віз, кілька виробів золотарства, віночок, кілька панорам зі снопом чи манекенами людей, що обідають, в простому одязі. А найцікавіші явища підписані локально, наприклад, «бойки», «гуцули». Не подають цілісного яскравого образу українців. Це теж своєрідний хід.
Ще кілька років тому я була переконана, що українська традиційна культура унікальна, вона є тільки у нас: сніп, тобто дідух, лише у нас заносять, «павука» на Різдво тільки у нас чіпляють. Коли ж почалася пандемія і деякі експозиції зі світових музеїв стали відкритими, я почала їх переглядати. Боже милий! І обжинки, і Різдво, і великодні писанки – це не унікальні українські явища, вони є по всій Європі.
Ця культура, можливо, ще давніша за індоєвропейську. Як йшли так звані трипільці з Близького Сходу через Балкани і далі. Це стародавня доісторична хліборобська культура, на яку наклалися індоєвропейські мови, з якою змішалися локальні елементи, щось трансформувалося, на ній утворилися різні етноси. Але ґрунт у всіх однаковий, і він дуже цікавий. Дослідження українського матеріалу є цікавим і для світу, бо у нас збереглося багато явищ.
Великодні обряди, звичаї до чотирьох сонячних точок – двох рівнодень та двох сонцестоянь. У багатьох народів в основі обрядів, як і в українців, є вогнище, спалення поліна, вважають, що вогнем підтримують сонячний рух. І тварин використовують майже однакових. Це все потребує окремих досліджень, і це радує. Це не відбирає у нас щось унікальне, а навпаки, є свідченням цілісності з Європою.
От цілісно з Європою, але чи відмінно від Росії? Якщо порівняти українську традиційну культуру з російською традиційною культурою, чого більше – спільного чи відмінного?
Відмінного. Але спільне також є. По-перше, тому, що слов’яни йшли з цих територій і несли своє, хоча воно згодом і трансформувалося. Відмінності посилилися, коли Церква розділилася.
Наприклад, у православній церкві є масляний карнавал, Масниця, який перенесли на Щедрий вечір, на Старий новий рік. Тоді у нас водять козу, а деякі інші народи водять козу під час карнавалу перед Великоднем. Росіяни теж навесні переважно водять козу.
Дуже мало спільного у нас в одязі, у піснях, особливо в мелодиці, зовсім нічого. Є спільності в деяких обрядах, зокрема помітні впливи монгольських, тюркських звичаїв.
А ці російські інфільтрації на кшталт «трьох Спасів» чи Масляної – це природні явища чи це Росія якось намагається проштовхувати їх у наш інформаційний простір?
«Три Спаси» з'явилися вже після Незалежності. Люди в кабінетах побачили, що щось в Україні пішло не за їхнім сценарієм. На початку 1990-х у нас з’явилися тисячі публікацій з етнокультури, видавали те, що лежало у спецхранах, проводили нові дослідження. Національний підйом почали гасити, робити різні вкиди, зокрема про «три Спаси», сотні сайтів висвітлювали цей фейк.
З Масляною було ще гірше. Цей сценарій створили ще наприкінці 1960-х років і поширили його по Радянському Союзу. У містах і навіть селах мали відбуватися «проводы русской зимы», свято з самоварами, бубликами, скоморохами в шапках, снігуркою, з катаннями на конях.
А на «три Спаси – яблучний, медовий і арєховий» – і у нас українські листівки для фейсбуку створені, щоб люди вітали одне одного. Або день Тетяни. У нас його ніколи не святкували, а почали, бо масово йшли вкиди з Росії. Їх підхоплюють, бо це красиво, але люди забули насправді, де чиє.
Найвідоміший персонаж, який ми традиційно асоціюємо з російською культурою, – це Дід Мороз. Чому він не наш і в чому його небезпека?
Так званий «різдвяний дід» був майже у всіх європейських народів. У нас теж, але його не називали різдвяним, бо він не приходив на Різдво. Він відображається в наших казках – цей дід, білий як молоко, з білою довгою бородою, в білому одязі, він допомагає добрим хлопцям, яких вважають дурниками.
А Дід Мороз походить із російських літературних казок. Цей образ дуже швидко поширився по Росії, тому що там не було ні Миколая, ні різдвяного діда, а вони хотіли бути «як усі в Європі», вікно ж постійно в Європу відкривали. Німці почали їм друкувати листівки з Дідом Морозом і мішком подарунків.
Снігуронька – це образ синхронний з Дідом Морозом чи пізніший?
Олександр Островський написав казку саме про Снігуроньку і про її лютого батька. Тоді він був батьком Морозом. Снігуронька теж була холодна, розтанула навесні. В СРСР це трансформували, зробили Діда Мороза, який давав подарунки дітям тих батьків, які були лояльні до радянської влади. І з ним ходила онука Снігуронька, і зайченята, лисенята, злий вовк, який з відьмою хотів забрати подарунки від дітей. Діти тупали ногами, сердилися на нього.
Етнологи зауважили, що цей сценарій – єдиний для всього Радянського Союзу – склали дуже фахові люди, які дуже добре розбиралися в народній традиції та психології дітей і дорослих. І цей сценарій дуже швидко поширився. Діти тоді мали дуже мало цукерок, свят для них не було. В колгоспі взагалі були такі роки, коли вихідних не було. І ця новорічна ялинка – єдине свято в році, яке радувало дітей і цукерками, і вогниками, і самі вони іграшки робили для ялиночки. Це прекрасні спогади, дітям це западало в душу. А відтак можна було під портрет Лєніна поставити ялиночку – і діти «чудово» розвивалися в комуністичному дусі.
Коли Росія окупувала в 1940-х роках прибалтійські країни і потім уже після Другої світової війни поширила свій вплив на так званий «соцблок», читала я такі дослідження, що там теж вони поширювали Діда Мороза. Навіть у Румунії забрали їхнього Різдвяного Діда, а він ходив у вивернутому кожусі і носив дітям подарунки, й замінили на російського Діда Мороза, там теж поступово готували ґрунт для подальшого злиття.
Дід Мороз ішов за радянським окупантом. Ви згадали про ялинку – це теж радянська традиція?
Ні, це традиція німецька. Хоча у різдвяний час усі європейські народи використовували вічнозелені рослини – барвінок, хвоя, омела. У нас на Різдво гілочку сосни вставляли в хлібину, поряд із дідухом вона фігурувала. Це символи вічного древа життя, яке приносить дари та багатий урожай.
Німці це трансформували, почали ставити ялинку і прикрашати її символічними християнськими яблуками, вогниками, свічечками, які мають принести дари духовні в наступному році. Це сподобалося сусіднім народам, цей звичай мігранти вивезли до Америки.
У перші роки Радянського Союзу сильно взялися за свята, планували їх відразу трансформувати під себе, а старе відкинути. Народ тоді на це не пішов, ще не був готовий. Ялинку і Діда Мороза заборонили. Тільки 1935 року побачили, що народ готовий, голод вже відбувся, все зачищено і духовно, і ресурсно. За кілька тижнів до Нового року вийшла стаття в газеті «Правда», мовляв, організуємо «детям хорошую елку». І тут же, як по інструкції, пішли темники, за якими сценаріями готувати ці свята у школах, клубах, якими мають бути саморобні іграшки. Все це буквально за рік поширилося. Випустили мультик «Дід Мороз і сірий вовк». Ворог народу постав в образі вовка. Його врешті втопили в ополонці, бо він не давав ялинку поставити. Цей сценарій в оболонці народного дуже швидко поширився серед людей.
Наскільки дохристиянські звичаї міцно збереглися у традиційній культурі до сьогодні?
Збереглися навіть більше, ніж християнські. Християнська церква взяла деякі звичаї, яких не можна було повністю подолати, наприклад, писанкарство, спів колядок (хоча колядки зовсім інші стали). Ще у XVIII столітті, коли Церква помітила, що потрібно активізувати християнську віру серед народу, і професори, і студенти Києво-Могилянської академії почали створювати колядки. Вони швидко поширилися і за років 200 витіснили традиційні колядки, в яких співали про створення світу, величали кожного члена родини. Ці нові колядки ми співаємо і досі – «Нова радість стала», «Небо і земля нині торжествують» та багато інших, тепер улюблених.
Але дуже багато звичаїв консервувалися через те, що Церква їх не сприймала, не змогла побачити в християнському світлі. Це дуже цікава тема, якій присвятив працю митрополит Василь Зеньківський. Мало хто досліджує, як сенси давніх звичаїв можна прочитати з точки зору християнства. Адже сенс творення світу, олюднення людини зберігається.
Найбільше дохристиянських звичаїв законсерувавалися на Поліссі та Гуцульщині. Різдвяний «павук» донині поширений на Поліссі та в Карпатському регіоні. Церква не прийняла, наприклад, поліське водіння куста або водіння стріли. Дохристиянські явища присутні по всій Україні. Обряд «кусання калити» – на Київщині та Харківщині, звичай варіння вареників на Масницю – по всій Україні, водіння кози – на Буковині, Прикарпатті, південних теренах. Це все дохристиянські традиції, які збереглися досі і які вже відроджують.
Зрозуміло, що традиції виникають в тім числі на основі того, чим люди займалися. Первинно це були землеробство та скотарство. Чи культурі українців був притаманний культ тварин?
Притаманний досі. Причому йдеться про культ, який склався ще до того, як ті тварини були одомашнені. Донині існує культ вовка. Це ми можемо простежити найяскравіше за «вовчими» назвами сучасних формувань ЗСУ або формувань УПА, у піснях – «Марш сірих вовків» УПА. Під Різдво перевдягалися у вовчу маску.
А кінь, бик, коза і свиня – це були основні тотеми, яких приносили в жертву і яких обрядово поїдали, намагаючись взяти їхню спритність, силу, переможність.
Ми зараз із вами говоримо про глибокі речі, але для суспільства це є далекою архаїкою. Традиційна культура є етнічною. А в чому її важливість для держави та нації? Як і коли етнічне стає національним?
Наведу приклад. У 1894 році в Осло заснували Народний музей просто неба. Норвезькі інтелектуали поставили собі питання, що робити після 400-літнього союзу з Данією? Вони хотіли свою державу. Вони зібрали і фольклорні свідчення, і етнографічні, історичні, археологічні – і на основі цих досліджень створили образ норвежця, яким він має бути. Потім література долучилася, потім уже політично.
Чеський науковець Мирослав Грох дав три стадії творення нації: спершу це робота фольклористів і етнографів, вони збирають цей масив народної творчості. Потім долучаються літератори, вони на основі фольклорних образів творять літературу, поширюється вона серед людей, ці художні образи формують ідентичність. І потім уже політичний етап відбувається – це відокремлення, становлення власної держави і підтримка національної культури. Доходило до того, що інтелектуали деяких народів створювали власні міфи, наприклад, у Чехії, у нас «Велесова книга» з’явилася. Обробляли фольклорні пісні, створювали літературні твори на основі народних для того, щоб створити спільність на основі культури.
Романтики сприяли тому, щоб на основі культурницької ідеї створювались новітні нації. Поляки мають Міцкевича, він зробив величезну роботу, для сербів це Вук Караджич. В українців – Тарас Шевченко, Михайло Костомаров, Кирило-Мефодіївське братство, Михайло Грушевський, Павло Чубинський, Федір Вовк, Олександр Потебня. Це ті люди, які на основі досліджень робили висновки і обґрунтували окремішність українськості і її самобутність.
Зрозуміло, що Радянському Союзу, коли він постав, така річ не дуже подобалась. Яким було ставлення Москви до традиційної культури не лише українців, а узагалі неросіян? Яка була методика їхніх дій і чого вони в результаті хотіли досягти?
Навіть росіян. Мета була утворити єдиний народ на всьому світі на основі російської мови. Поки що був тільки Радянський Союз – 15 республік-«сестер». Вони відпрацьовували ці методи на них. Спочатку треба було, щоби кожна нація консолідувалася, з локальних усяких елементів створилось щось єдине, єдина нація казахів, туркменів, українців, білорусів, росіян. Тоді з'явилися загальні образи стилю для кожного з них, наприклад, у росіян це косоворотка, кокошник, сарафан. Хоча не в усіх російських регіонах були кокошники і сарафани. В українців це для дівчини – коротка плахта з фартушком, вишиванка, корсетка з вітєєчкою, віночок, і байдуже, що його вдягали навіть на хористок пенсійного віку. Цей спільний образ нації використовували на масових заходах десь із 1950-х років.
Такий образ створювали і європейські народи, але там це відбувалося природно, на основі неспотвореної національної культури. Це виходило від інтелектуалів, а в СРСР – від партії. Виходила купа постанов і партійних програм, якими впроваджували цю нову обрядовість, як виховувати на основі нової обрядовості комуністичну мораль. Усе це йшло до того, що нації мали зближуватися, а потім злитися в одну. Люди реально думали, що якщо нація консолідується, витворить сценічний костюм, певний репертуар пісень – «Несе Галя воду» і «З сиром пироги», то після того нібито настане етап зближення націй на основі російської мови.
Був такий етнограф Юліан Бромлей, ідеолог етнічних процесів у Радянському Союзі. Він був переконаний, що поширення російської мови за кілька десятиліть може змінити етнокультурну картину в СРСР. Тобто російську мову поширювали не тільки для того, щоб витіснити українську. А для того, щоб вона призвела до злиття націй. А потім, відповідно, сунули б далі на Європу, Африку, Близькій Схід – і там би її поширювали, щоб утворити величезний пролетарський народ.
Таким чином, за сприятливих для Кремля обставин, Дід Мороз міг би і в Африці опинитися.
Власне він там і опинився.
Я знав, що Радянський Союз творив нові свята, нові обрядодії, але те, що це творилося на системному рівні, що навіть працівники Інституту мистецтвознавства і етнографії імені Рильського розпрацьовували сценарії нових свят... Які це були нові свята?
Працівники саме цього інституту дуже мало сценаріїв робили, їм не довіряли, бо вони досліджували традиційну культуру і, можливо, не так як треба б ці сценарії писали. А писали спеціально найняті працівники. Створили Комісію з радянських свят і обрядів – загальносоюзну та окремі в кожній республіці, області і районі. Усі ці люди мали пильнувати, чи на основі цих нових свят і обрядів відбувається комуністичне виховання. Усі свята по цілій країні мали бути уніфіковані.
А якусь етнографічну підоснову туди давали чи ні?
Під 7 листопада не давали, під Новий рік намагалися. В 1960–1970-ті роки в Україні виходили листівки з Дідом Морозом, який тримає бандуру, перед ним хлопчик в українській шапці – це нібито Новий рік. Тобто намагалися це українізувати, навіть деякі сценарії перекладали українською. А купальські обряди, обжинки українською мовою проводили. На Купала тільки в містах і піонерських таборах Нептун фігурував, а по селах було інше. Там приходили партійні лідери, виступали зі сцени, а потім вже якісь пісні співали, може, навіть Купайлицю ставили.
Сценарій радянських свят був такий: офіційна частина з виступами політичних керівників, потім народні гуляння або ярмарок, або якийсь концерт. Залучали до цього поетів, художників, композиторів, найкращих літераторів. І якщо в цій команді був присутній етнолог, то він тільки інформував загальні речі про саме свято. А вже літератори його подавали так, як це було потрібно партії. Композитори створювали пісні, які потім співали по радіо і витісняли ними справжні народні пісні, так щоб тільки вони залишилися.
А який найяскравіший приклад радянського новотвірного свята?
Саме календарного? Бо були ж іще побутові – вручення паспорта, перший дзвоник. Календарних було небагато змінено. Наприклад, зустріч весни не прижилася, тому що там комуністичну мораль не можна було підкласти. Найяскравіші – це, мабуть, обжинки, коли, в традиції, жниці, і дівчата, і молодиці, плели вінок, прикрашали ним найкрасивішу дівчину серед жниць. А жали толокою, особливо вдові, сироті. Або господарю, який всіх запрошував. І цей вінок вдягали спочатку на найкрасивішу дівчину, а потім приходили до дому господаря, вручали вінок господарю – і тоді він його чіпляв у хаті.
У радянській інтерпретації це було так: плели багато вінків, коли підходив час їх вручати, то вдягали їх на шию кожному компартійному лідеру просто на сцені. І вони ж виступали, дуже раділи і дарували якісь грамоти. У традиційному святі не було аніматорів і глядачів, там усі були учасниками, це усіх єднало.
Також храмові свята замінили святом села чи міста. І це у нас досі відзначають – влаштовують ярмарки. По суті, це те ж саме, що й храмове свято, тільки без національно-релігійної основи.
А як щодо побутових свят чи якихось побутових обрядодій? Бо Радянський Союз також породив багато таких речей, на кшталт новосілля чи проводів в армію.
Весілля теж. Дуже прикметне свято першого дзвоника, тому що його і досі за радянським сценарієм щороку в кожній українській школі повторюють. Була офіційна частина і неофіційна. Офіційна частина, як і досі, передбачала виступ депутата чи делегата. Він щось віщав, потім директор виступав, а неофіційна частина – це був урок миру.
Це окрема тема, наскільки зв’язки з радянськими святами досі присутні в нашій свідомості. А це робили не просто так. Етнопсихолог Володимир Куєвда у 1970-ті роки радив сценаристам, як створювати і втілювати радянські звичаї. Він писав, що нові радянські свята мають бути настільки яскраві та емоційні (повертаємося до афекту), щоб вони стали цікавішими і ближчими, ніж свята релігійні. Тобто релігійний та народний обряд вивчали, брали з них оболонку – і вкладали туди “соціалістичний зміст”, який абсолютно все спотворював. І вийшло так, що народну культуру, яка в європейських націй лягла в побудову національних держав, у нас використали як інструмент для зближення націй і, врешті-решт, злиття в грандіозну псевдоросійську націю. Це повністю було все вивернуто.
Водночас ми розуміємо, якщо Радянський Союз має свою мету, то деякі речі з традиційної культури йому були банально не вигідні. Наскільки масштабним було цензурування пісенної творчості, казок і всього іншого?
Дуже масштабним. Пісня не могла вийти на сцену, і тим паче увійти до збірника, без цензури. Насамперед викидали всі згадки про релігійні явища, про Ісуса Христа, Богородицю. Навіть у колядках це змінювали або забороняли.
Дослідники виявили, що якщо не було відповідника українській казці серед російських та білоруських, то її у каталоги не вписували. А казки з подібними сюжетами, але якщо в Україні була власна назва, іменували саме російським варіантом.
Що вже говорити про прислів’я! Якщо взяти збірник прислів’їв Матвія Номиса 1864 року і збірник прислів’їв УРСР, то це ж небо і земля. Там ще й придумували: «Не буде спілки у верблюда і білки». Не знаю, скільки і чого треба були вжити, щоб вигадати «Думу про Леніна».
Але Ленін і в радянських новотвірних колядках фігурував?
Це тільки у 1920-х роках. Потім побачили, що воно не пішло. Але «Дума про Леніна» була і її виконували кобзарі. Тоді, коли дивним чином зникли співці з вільного простору, дозволили їм бути тільки на сцені, а потім зрячим людям дали в руки бандури – і вони співали «думи» про Леніна і партію. Дослідники аналізували репертуар клубів. І з роками помітно, як поступово зменшувалася кількість козацьких творів – і врешті залишилися до виконання лише радянські новотвори.
Заміна кобзарів і лірників на капели бандуристів – це теж така системна радянська політика?
Не зовсім. Капели бандуристів стали з’являтися ще за УНР. Гнат Хоткевич трансформував бандуру, але він це робив зі своєю метою, щоб осучаснити, щоб можна було сучасні твори теж грати.
Але в Радянському Союзі це поставили під іншу мету. У людей вже був сформований символ бандури як чогось національного, українського, і їм просто дали співати репертуар, який діяв інакше на підсвідомість.
Повертаючись до заборони чи цензури пісень і казок. Чи ми можемо зараз назвати приклади пісень або казкової творчості, які потрапили у спецхран у Радянському Союзі, справді були під забороною або під жорстким цензуруванням?
Не можу чітко сказати. Це треба окремо досліджувати. Точно були забороненими пісні Січових стрільців та УПА, колядки «Нова радість стала», «Небо і земля». А «Добрий вечір тобі, пане господарю» переписали – «рік новий народився».
Зважаючи на такі активні дії радянської влади, яка змінювала традиційну культуру, прилаштовувала її до радянської дійсності, як нам розрізнити те, що є наше питоме, і те, що є нав’язане чи радянською владою, чи російськими наративами?
Це дуже копітка і дуже потрібна робота. Вона потребує просто державного замовлення. Тому що необхідно проаналізувати записи фольклористів ХІХ–ХХ століть. Створити єдиний фольклорний архів, якого досі не створено, бо в деяких приватних фольклористів навіть ці бобіни і касети сипляться під ліжками десь у ящиках. Тому що неможливо все це оцифрувати так швидко. Потрібно це дослідити, звірити з фольклорними записами, простежити трансформації, регіональні особливості. Потім проаналізувати сценарії, які нав’язували. Вони ще збереглися, чим я зараз теж трохи починаю займатися, вони збереглися в бібліотеках, клубах. Всі ці методички, які щороку, щоквартально висилали у клуби, школи, будинки культури. Дослідити, що писали про це засоби масової інформації. Проаналізувати нашу культуру, культуру нав’язану і що відбувається у нас зараз, які рештки є від нав’язаної культури, щоб відділити. Це велика робота, і її треба зробити, тому що, як ми бачимо на прикладі європейських народів, етнічна культура є дуже важливою для націєтворення.
А якщо ми говоримо не лише і не стільки про систематизацію, розуміння того, що було в минулому, а, дивлячись у майбутнє, – як ми можемо зберегти традиційну культуру українців? Як її оберігати – законсервувати якось, вчити правильно співати пісень, правильно носити вишивані сорочки? Де тут є оптимальне русло для всіх?
Певні символи зберігаються, вони є живими, як-от вишивана сорочка, колядки із зіркою чи великодні писанки. Це жива традиція, і вона майже не переривалася. А про інші звичаї треба просто знати. Є певні архетипові речі, тільки трошки дай інформації – і вона глибинно якось проявляється. 20 тисяч років від неоліту ця культура щороку повторювалася, певні звичаї. Вона не може безслідно зникнути з підсвідомості. Для чого це знати, ми уже з’ясували, а як про це знати?
Наприклад, як у чехів. Вони масово в дитячих садочках проводять свята на основі народної культури. У чехів дуже добре розвинуті дослідження і все це вже опрацьовано, є архіви, є музеї. Усе для того, щоб сформувався світогляд певної нації, ідентичність, а світогляд людини формується до 6 років. Це сфера дитячого садочка. Маленьких діток водять у музей, спеціально готують для них програми суто з традиційної культури. У садочках відбувається і «Чародєйніца» – їхнє свято, коли вкінці весни спалюють солом’яне опудало. І Різдво святкують, і на Великдень носять писанку і вербову галузочку. Діток це навчають робити ще в садочку. Що цікаво, ці маленькі діти ходять по сусідах із цими писанками, вербовими галузочками, по містах, містечках, селах тим паче. Це як дитяча культура зберігається.
Так само в багатьох інших народів. У Швейцарії мені розповідали – теж влаштовують у дитячих садочках такі народні свята. І так у дитинки формується враження, що це класно, це добре, це наше, це близьке. І потім, виростаючи, вона впізнає це в літературних творах, у символах реклами, у музеях. Людина впізнає себе в цьому.
Тобто традиційна культура може собі в цьому спокійно жити в умовах суспільства космополітичного, урбанізованого. Відтак традиційна культура – це не лише село?
Абсолютно. Це засвідчують наші шістдесятники. Відомий скульптор і художник Іван Гончар, який в 1960-ті роки в Києві створив власний музей народного мистецтва. Він пройшов Другу світову війну, був у багатьох країнах, ідучи по Європі, працював у Відні пів року. І він спостерігав, як зберігають національну культуру в різних країнах. Повернувшись в Україну, побачив, що тут – усе спалюється, рубається. Він ходив по Україні, збирав артефакти, зробив у своїй хаті музей, його називали Гончарівня, тому що там «перековували» радянські принципи. Молодь, яка сформувалась уже на радянських постулатах, коли приходила в Гончарівню, входила в стан афекту. Він міг ще так красиво про все розповісти.
Наприклад, Алла Горська, цілковито російськомовна, знаємо, що вона була звільнена від вивчення української мови, вийшла з музею Гончара українкою. У неї повністю змінився стиль робіт, цілком міських, урбанізованих. Вона була людиною міської культури, яка поєднувала модерне з народним.
Як це робив Михайло Бойчук, Святослав Гординський, так почали знову робити шістдесятники. Це теж своєрідне націєтворення, коли народну культуру почали повертати в професійне мистецтво. Богдан Сорока у Львові прекрасні речі творив, використовуючи образи народної культури. Веніамін Кушнір, Алла Горська, Галина Зубченко їздили разом у Карпати, надихалися, повернувшись, вивчали фольклорні записи, народне мистецтво. Художник Григорій Синиця відкрив і оприлюднив принципи народної культури як боротьби протилежностей, де не на нюансі, а на контрасті все будується. Олекса Новаківський теж свого часу робив такі експерименти. Тобто це наша українська міська культура, яку русифікацією витіснили з простору міста, але вона збереглася в селі.
Я до розмови з вами думав, що українці є традиційною нацією, яка дуже сильно дбає за своє коріння, порівняно з тими ж європейськими націями чи іншими. Слухаючи про те, як у Європі ставляться до своєї традиційної культури і як ми ставимось, у мене вже з’явилися сумніви щодо мого твердження. То українці традиційний народ чи ні? В сенсі піклування, розуміння, дбання і, що важливіше, – використання цієї спадщини.
Ми традиційні у сприйнятті. Ми ще сприймаємо українську культуру як свою, коли її бачимо. Але у збереженні і в популяризації ми дуже відстаємо від європейських країн. Наприклад, у Варшаві є Етнографічний музей, при Інституті мистецтвознавства є архів фольклору. Це все повністю знищили в 1940-х роках, коли Варшаву розбомбили нацисти, а совєти стояли за річкою і чекали, коли це завершиться. У 1950-ті роки ще не було диктофонів, поляки з величезними записувальними пристроями їздили по селах, збирали наново, упорядкували, зараз це все оцифровано, акуратно лежить. Я була в цьому архіві – це просто чудо. Температурний, світловий режим, всі бобіни зберігаються чудово.
Етнографічний музей теж розбомбили. Вони викупили в Музеї етнографії у тодішньому Ленінграді, де величезна польська колекція, право на копії цих артефактів, зробили моделі і, будь ласка, – демонструють у своєму Етнографічному музеї. Тобто це все реально зробити.
В Україні немає жодного етнографічного музею. Є музей просто неба в Пирогові, у Києві є Музей декоративно-ужиткового мистецтва, у Львові – Музей етнографії та народних промислів. А музею, де було б показано саме етнічні основи нашої культури, їхні трансформації, як вони зараз побутують і де ці явища показані на сучасному рівні з використанням сучасної техніки, – це ще попереду. Це треба створити разом з електронними атласами. Щоб ми це зберегли, як казала Леся Українка, «самі до себе дорівнялись».
Те, що ми маємо у своїй підсвідомості, те, що ми впізнаємо, якщо щось бачимо класне, як своє, українське, щоб нам це усвідомити, треба з підсвідомості витягнути на свідомий рівень, чітко проговорити, архівувати, зберегти і використовувати. Тому що це справді красиво. Не один психолог зараз говорить про величезну відроджувальну, реабілітаційну ресурсність українського народного мистецтва. Воно настільки гарне, потужне, несе радість, що може використовуватись як в Україні, так і в світі. Особливо зараз, коли у нас стільки горя, депресії, психологічних розладів, потрібно використовувати наше народне мистецтво як арт-терапію.