Після окупації Західної України Радянським Союзом росіяни, які сюди приїхали, почали зневажливо називати галичан спочатку "вуйками", з кінця шістдесятих років "рагулями", а вже з середини вісімдесятих - "биками".
Віднедавна деякі галицькі українці, мешканці міст, почали цими словами називати своїх же побратимів, але вихідців зі села. На Сході України для окреслення сільських мешканців замість західноукраїнського "рагуль" здебільшого вживали "когут". Але якщо хтось думає, що "рагулі" - це українці, а стисліше - галичани з села, той глибоко помиляється. Я зустрічав типових рагулів росіян і євреїв, які все життя мешкали у великих містах. Отже, перед тим, як говорити про рагулів, треба їх якомога чіткіше термінологічно ідентифікувати.
"Короткий словник жаргонної лексики української мови" Лесі Ставицької подає таке: "Рагуль", або "рогуль" на кримінальному і молодіжному жаргоні означає "сільський житель". Але це дуже бідне і нечітке окреслення. Термін, яким в українській мові довгий час послуговувалися для окреслення цього поняття - "посполитий", "Словник української мови" Бориса Грінченка окреслює як "простий, простонародний" а також "селянин". "Encyklopedia Galicyjska" термін "фуяра з Мостиськ" подає як означення неотесаного, примітивного і малоосвіченого селюка.
Слова теж дуже близькі до цього поняття - "міщанин" і "обиватель" більше вживають у російській мові. І найближче до нашого окреслення "рагуля" стоїть німецьке слово "філістер" ("der Philister"), яке "Словник іншомовних слів" подає, як "обиватель, міщанин, людина з вузьким світоглядом і святенницькою поведінкою".
"Міщанин" - це мешканець міста, "обиватель" польською означає "громадянин", отже, ми наближаємось до істини, що "рагуль" - це термін, яким ми будемо окреслювати людей пересічних, доволі примітивних, малоосвічених, далеких від моральних, духовних та інтелектуальних істин, але абсолютно незалежно від їхнього національного чи соціального походження. Таких людей Шопенгауер дуже влучно називає "фабричний продукт природи". Тобто термін "рагуль" скоріше має забарвлення не соціально-національне, а морально-психологічне.
Якщо взяти антипод рагуля, то це буде людина благородна, шляхетна, моральна, витончена, те, що ми називаємо закінченим інтелектуалом. Проте ці поняття такі складні й багатогранні, що деколи справді витонченою і благородною людиною може виявитися неосвічений селянин, а професор університету, від якого пахне французькими парфумами - типовим рагулем.
Отже, за нашою класифікацією, рагуль - це, перш за все, людина з надзвичайно завищеною самооцінкою, з гіпертрофованою пихатістю і святою вірою у вищість своєї персони. Коли людина внутрішньо духовно і інтелектуально надзвичайно бідна, вона цю бідність інстинктивно намагається компенсувати фальшивими механізмами своєї вищості. Як, за теорією Адлера, фізичний недолік людина намагається компенсувати невпинним прагненням до влади, так і свою духовну ницість рагуль намагається щоразу підкреслити своєю формальною перевагою над людьми. Найкраще ця рагульська пихатість виявляється у поведінці більшості чиновників різних рівнів. Політолог Дмитро Видрін чудово підмітив, що для чиновництва найвищого ешелону української політики найбільшим кайфом є приниження простої людини. Це приниження у можновладців стало навіть своєрідним видом спорту. Вони залюбки хизуються один перед одним тим, як "опустили" якогось рядового мента, швейцара чи звичайного прохача. Тому дуже влучне народне прислів'я каже, що "немає гірше, як з Івана пана, а з Марійки добродійки".
Означення "рагуль", що, нагадую, у жодному разі не є означенням національним чи соціальним, найближче стикається з означенням "плебей", що є протилежністю до людини шляхетної як не за походженням, то, принаймні, за духом. Рагульській пихатості протистоїть природна простота і благородство шляхетних - антирагулізм. Для благородної людина мета життя - робити добро, переборюючи труднощі, для рагуля - робити зло, втікаючи від небезпек. Донька багатого підприємця, молода албанська дівчина стає Матір'ю Терезою. Після її смерті залишилося все її майно: дві зміни сарі, сандалі, парасолька і вервиця. Королева Єлизавета ІІ під час Другої світової війни, будучи ще тоді принцесою, збирала і розбирала мотор військової вантажівки і шила рукавички для англійських солдатів. Рідні сестри російського царя Миколи ІІ, великі княжни, під час Першої світової війни були простими санітарками і виносили під кулями поранених з поля бою в Галичині. Це життя людей шляхетних.
Найясніший цісар Франц Йосиф I досконало освоїв професію палітурника, бо після страти королеви Марії Антуанетти Габсбурги постановили, аби всі представники цього монаршого роду набували якоїсь ремісничої професії на випадок втрати трону. Шведська принцеса Софія і британський принц Вільям мріють їхати до Нігерії боротися зі Снідом, і ми віримо у щирість їхніх намірів тому, що вони люди благородні. Шляхетність і нешляхетність відрізнити неважко. Люди шляхетні безстрашно йдуть назустріч небезпеці і вмирають десь у полі, захищаючи свою країну чи рятуючи життя людей. Наші ж рагулі-плебеї, високі чиновники, одразу після Чорнобильської аварії, виганяючи людей на першотравневу демонстрацію, відсилають своїх діток у Крим до "Артеку", а самі ховаються від радіації, виплутують з допомогою величезних хабарів себе і своїх родичів з кримінальних справ.
Людина шляхетна, на відміну від рагуля, зазвичай виявляється безпорадною і необізнаною у практичних життєвих ситуаціях, бо її висока духовність заважає виявити правильні кроки у боротьбі за виживання. Рагуль же завжди інтуїтивно добре обізнаний з правилами гри суворої реальності і ніколи не потрапить у халепу там, де треба "стіну пробивати чолом". Рагуль у боротьбі за місце під сонцем виявляє феноменальний, майже "комп'ютерний прагматизм". Кожний його крок, кожне слово і кожна дія спрямовані на досягнення практичного успіху. Рагуль, надуривши продавця у магазині на одну гривню, буде тішитися цією подією цілий день. Його соціальні рефлекси дивують чіткою функціональністю, яка дорівнює реагуванню амеби на світло. Він сповідує моральні принципи лише там і так, де і як це потрібно для досягнення його примітивної мети. Характерною рисою рагуля є невдячність, і він свято сповідує принцип "віддавати лише тоді, коли це має практичну вигоду". Рагуль досконало володіє мистецтвом підступу і лицемірства.
Серед найтиповіших ознак рагуля є й те, що у нього майже повністю атрофоване почуття гумору, він "не в'їжджає" не лише у витончені анекдоти, а навіть у пересічні. У нього є свій гумор, у який "не в'їжджає" вже будь-хто інший. Як наслідок - неадекватна реакція на найменший гумор щодо нього самого. Те, що викликає поблажливу усмішку у людини витонченої і шляхетної, у рагуля викликає цілковите несприйняття і ворожість. Рагуль ображається з будь-якого приводу і дуже болісно реагує на все те, що хоча би найменшим чином зачіпає його "безцінну" особу. Звідси його запеклість і невміння вибачати.
Позаяк рагуль є людиною практичної дії, то для нього повністю є чужими такі речі як духовність та інтелект. Звідси майже нульовий моральний та інтелектуальний рівень, який, однак, деколи поєднується з феноменальним знанням практичного життя, побутової культури, моди й етикету. Зовнішня охайність, естетичний смак в одязі, бонтон у спілкуванні рагуля різко контрастує з його абсолютною внутрішньою спустошеністю. І ще одна безпомилкова ознака рагуля, якої він ніколи не в змозі позбутися - примітивна, кострубата недосконала мова, засмічена русизмами, якщо це українець, і засмічена граматичними помилками і матом, якщо це росіянин, єврей чи будь-хто інший.
І, напевно, останнє та найважливіше: людина шляхетна, тобто антирагуль, ніколи не образить будь-кого, тому той, хто когось називає "рагулем", насправді і є тим самим рагулем.
Фото з сайту www.pseudology.org