Наші західні партнери приємно дивують нас щоразу новішими сюрпризами в царині військової допомоги. Ще не встигли ми достатньо натішитися передачею Україні важких танків – німецьких Leopard, американських Abrams, британських Challenger та ще й, можливо, французьких Leclerc – як з Вашингтона прилетіла нова приємна звістка: нам дадуть ракети GLSDB. Цей подарунок готується в новому пакеті американської військової допомоги Україні на суму 2,2 млрд доларів.
Чому ці ракети такі для нас корисні? Спробуємо розібратися. Почнемо з назви. GLSDB розшифровується як Ground-Launched Small Diameter Bomb, що дослівно можна перекласти як «бомба малого діаметра наземного запуску». Виробляють цю диво-зброю компанії Boeing та Saab Group.
Ракету GLSDB часто називають «крилатою бомбою», бо вона реально має крила, які висуваються під час польоту. Це дає можливість ракеті ширяти в повітрі. GLSDB поєднує в собі авіаційну бомбу малого діаметра GBU-39 з ракетним двигуном M26. Ракету можна запускати з реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) HIMARS, які Збройні сили України отримали від США влітку минулого року, чи з аналогічних РСЗВ.
Ракети GLSDB здатні самонаводитися і вражати як стаціонарні цілі, так і рухомі. В описі ракети вказується, що вона керується за допомогою системи навігації GPS і може використовуватися за будь-яких погодних умов, зокрема проти броньованих транспортних засобів.
Проте найцікавішою для нас тактико-технічною характеристикою GLSDB є дальність її ураження, вона становить 150 км. Нагадаємо, що досі Сполучені Штати та їхні союзники постачали Україні для HIMARS ракети GMLRS, радіус дії яких становить близько 80 км. Київ неодноразово просив у США ракети ATACMS дальністю близько 300 км, але поки що не отримав їх.
Що ж, почнемо зі 150 кілометрів. Адже навіть з такою дальністю ураження ЗСУ зможуть взяти під вогневий контроль всю окуповану територію, за винятком Криму. Хоча не зовсім, принаймні до Джанкою і величезного збройного хабу під цим містом у Північному Криму GLSDB зможуть дотягнутися й остаточно знищити його. Це вкотре докорінно зламає всю систему логістики російського агресора. Згадаймо, як такий злам відбувся після передачі Україні РСЗВ HIMARS. Росіянам довелося перелаштовуватися на марші, відсувати від лінії фронту всі склади з боєприпасами. Відтак значно погіршилося забезпечення окупаційних військ амуніцією, у них навіть почався реальний «снарядний голод». Врешті-решт це призвело до звільнення Харківщини та правобережжя Херсонської області, причому відносно малою кров’ю.
Тож тепер наявність в українському арсеналі достатньої кількості ракет GLSDB зможе так само допомогти нам вигнати ворога з фактично всієї материкової частини України.
Це, звісно, добре, але волею-неволею виникає логічне запитання: а чому б було не дати ракети GLSDB (хай навіть не ATACMS) раніше, ще бодай пів року тому? Адже це зробило б ще ефективнішим винищення російських складів з боєприпасами, командних пунктів, бронетехніки на стадії підготовки до деокупації згаданих територій. Відповідь, на жаль, нам відома: західні союзники побоювалися діяти занадто різко, щоб не спровокувати ескалацію конфлікту. Аби він не вийшов за регіональні рамки, чи, не дай боже, переріс у ядерне протистояння. Тому використовувалася знана схема варення жаби на маленькому вогні.
Наше видання вже неодноразово розповідало, що західні партнери ще відносно недавно були налаштовані на реалізацію приблизно такого плану: українські вояки відвойовують Херсон, потім встановлюється відносне збройне затишшя, під час якого ведуться інтенсивні перемовини. Їхнім наслідком мала б стати реалізація відомої з конфлікту на Близькому Сході схеми «мир в обмін на території». Тобто Росія залишала б під своїм контролем Донбас і Крим, проте відходила б з решти української території. Можливо, відбулися б торги про те, чи повертається смуга розмежування до ситуації на 23 лютого 2022 року. Можливо, довелося б пожертвувати цілковито Донецькою і Луганською областями, а чи провести нову смугу із врахуванням актуального статус-кво на Донбасі. Врешті за результатами домовленостей було б підписано третій «Мінськ» (чи радше перший «Стамбул»).
Можна багато говорити про те, чи погодилося б українське суспільство на таке розбазарювання нашої міжнародно визнаної території. Але не потрібно, бо, як нині вже стало очевидним, Кремль не погодився на жоден з описаних варіантів компромісу. Очевидно, Владімір Путін і його кліка не полишили надій на завоювання всієї України чи принаймні Києва.
Отже, Кремль відповів Білому дому: «Ні!». «Ні, то ні», – відреагували по той бік дроту й почали діяти, згідно з новою стратегією. Тобто Сполучені Штати і ключові країни-члени НАТО остаточно вирішили працювати на перемогу України. Так, відповідні заяви зі західних столиць лунали й раніше, але вони були радше риторичними конструкціями, спрямованими на підбадьорювання українців та вихваляння перед власним електоратом. Тепер це вже реальна робоча стратегія.
Коли Захід ухвалив остаточне рішення? Припускаю, початок обдумування «переможної стратегії» було взято з візитом президента України Володимира Зеленського до США у 20-х числах грудня. І тривав процес децизії приблизно місяць. Треба ж було зважити всі «за» і «проти», вивчити настрої електорату, провести перемовини між союзниками, визначити реальні спроможності постачання наступальної зброї Україні тощо. Також, очевидно, прогнозувалася реакція Москви. І, припускаю, було вирішено не піддаватися на її шантаж і плювати на всі «червоні лінії», так ретельно вимальовані Путіним.
Тому й пішли спершу ЗРК Patriot, потім БМП Marder і Bradley, далі – танки. І от тепер матимемо й далекобійніші ракети, які досягатимуть аж узбережжя Азовського моря, яке Путін зухвало вже назвав «внутрішнім морем Росії». Далі чекатимемо на бойові літаки, хоча ще зовсім недавно це вважалося чимось із царини ненаукової фантастики.