Ляпас Андрія Скуміна українській еліті. Думки з приводу
«Ляпас: Україна потребує якісного оновлення еліти» продовжує лінію «Українського тижня», спрямовану на критику «тих кіл, які прийнято вважати елітою». Тоді як попередні публікації видання шпетили письменників і мислителів головним чином за противсіхство, стаття Андрія Скуміна претендує на певне узагальнення, проміжний підсумок, відтак поруч опинилися прихильниця противсіхства Оксана Забужко і її опонент, сповідувач теорії «меншого зла» Мирослав Попович – обоє обслуговували певний сегмент української політичної палітри, в чому немає нічого вадного, якщо робиться воно з переконання (тут позиція Поповича вірогідніша, ніж Забужко). Європейські інтелектуали і письменники не раз долучалися до політичних змагань: аби не ходити углиб історії, згадаю німецького літератора Ґюнтера Ґрасса і його турне на підтримку соціал-демократії доби Віллі Брандта (турне містами України і студіями олігархічного телебачення здійснила у розпал останньої президентської кампанії й пані Забужко).
Заторкуючи важливі речі, ще й із викликом, пан Скумін водночас послуговується словничком, що розпорошує його запал. Не певний, що такі гасла, як «Україна потребує якісного оновлення еліти», далеко відбігають від радянського мовлення: оновити можна ґардероб. На жаль (чи все-таки, на щастя?), еліта – це люди, яких годі, як зношений костюм, сховати до шафи, наповнивши кишені нафталіном, і вдягнути новий, модний: розмова воліє відповідних фігур.
Автор критикує споживачів «комфортних зарубіжних ґрантів», порушуючи тему «ґрантоїдства», яку у попередні роки не раз розпрацьовували речники влади і яка не вщухає у консервативних (а мали би бути прогресивними!) університетських колах (згадані у статті освітні заклади – якраз, радше, виняток), щоправда, робить це з протилежного, з огляду на засновників видання, легітимнішого боку. У дев’яності і двотисячні роки, коли наукова сфера загалом і гуманістична зокрема, яка за СРСР звикла паразитувати, обслуговуючи офіційну ідеологію, позбулися фінансування, не зумівши, однак, відмежуватися від використання себе у владних інтересах (а влади у своїх), «ґранти» залишалися єдиною гідною, а подекуди поготів єдиною можливістю здійснювати наукові дослідження, втілювати творчі, освітні й інституційні проекти. За всієї обґрунтованості запитання, мовляв, двадцять років ви, пані і панове, отримували ґранти, а з демократією в Україні непереливки, інституції громадянського суспільства на папері міцніші, ніж у дійсності, варто обирати диференційованіший підхід.
Хто і що ставилося метою ґрантів? «Ґрантоїдами» є частина авторів «Українського тижня», а управи наших міст і наші уряди – чи не найпотужніші споживачі дарунків і підтримок. Не знаю, чи від колективу, що отримав ґрант на дослідження комах, випадає аж таким безкомпроміснним чином вимагати здобутків у розбудові громадянського суспільства, а от уже коли євросоюзівський ґрант надано для самоурядування мешканців, перетворення, скажімо, багатоквартирного будинку на товариство співвласників, тоді успішне його здійснення прямим і непрямим чином працює на облаштування суспільства самостійних, вимогливих і відповідальних громадян.
Ґранти самі по собі не означають щось таке, чого варто соромитися – у розвинених спільнотах це поширений, якщо не найпоширеніший сьогодні засіб для здійснення дослідницької діяльності й існування дискусійних платформ. Завдяки одній із публікаційних програм фонду «Відродження» в Україні за минулі роки сформована гуманістична бібліотечка – вдалих прикладів чимало; змогло не померти книговидання, насамперед перекладна література.
Виправданою можна вважати критику такого «ґрантоїдства», фінанси якого розчинилися у повітрі або в результаті якого утворилися автономні середовища – не в шляхетному сенсі самостійності, зрілості, а геть герметичні – свої публікують своїх, самі себе читають і критикують чи хвалять (здебільшого останнє), варячись у власній обмеженості і не виконавши найважливішого покликання – налагодити місток із суспільством чи бодай стати генератором думок і критичного сприйняття, тож принаймні почасти відповідь на питання, чому в нас така інтелектуальна спільнота й художня література, полягає у відсутності критики, зокрема літературної, а її паростки, вибростившись тут і там, хутко зачахають, та й, властиво, немає самої спільноти, якщо не вважати такою броунівський рух атомізованих середовищ, що, побудовані на кланчиковості, перетинаються хіба такою мірою, якою їхні представники мають членські квитки у кілька клубів одночасно, щоразу у потрібному амплуа.
Тим часом із ґрантодавців варто питати так само, як і з ґрантоємців, адже дійшло до посміховиська, коли святкували досягнення, яких не було, роками розважалися персоналії, які вмінням полоскотати вухо бажаними словами володіли досконаліше, ніж художніми образами чи сміливістю мислення. На ґранти можна здійснити успішні наукові, творчі, правозахисні, екологічні, самоврядні й інші проекти, що працюватимуть на демократизацію та модернізацію, проте безпосередньо на ґранти не побудуєш громадянського суспільства.
За двадцять років зміцніла велика українська буржуазія, майже поголовно вихідці з комсомолу і криміналу, про що сьогодні, з огляду на її статус, згадувати замалим є некоректно. Її апетити не зменшилися, проте вона вже має власні фундації і виділяє кошти на шляхетні цілі. Ось це і є великий етичний виклик: українські олігархи у ролі ґрантодавця. Чи приймаючи «олігархічний ґрант», ми солідаризуємося з тенденціями до обмеження прав і свобод громадян, тобто й нас самих – тієї моделі, що опирається на фінансову й медійну підтримку найбільших багатіїв? В усвідомленні етичного виміру цього виклику Український католицький університет поквапився оприлюднити прізвище свого ґрантодавця, а письменник Юрій Андрухович, якого «Український тиждень», на відміну від Оксани Забужко, яка, схоже, прописалася на його сторінках як улюблений об’єкт критики, обходить упривілейованим мовчанням, відбувся кокетливим, мовляв, ну що ж, нехай очищують свою карму.
Вибіркова й одночасно абстрактна публіцистична юстиція розмиває важливу тему про роль інтелектуала в обставинах сучасної України: якщо долати табу, це слід робити послідовно; якщо ж до того персоніфіковувати, то не варто батожити одних, виявляючи незрозумілу поблажливість до інших; доцільніше, однак, зосередитися на тій сфері, в якій орієнтуєшся найкраще, – буде наочнішою арґументація. Знання цеху (історичного) надає Андрієві Скуміну переконливості, коли він запитує: «Де, панове, Ваші школи і вихованці?» Боюся, що відповідь звучатиме: «Моя школа – це я».
Тоді як частина тих, хто втратив ґрантодавця на Заході, легко замінили його грішми вітчизняних олігархів, інші ще вагаються: етичний момент робить вибір нелегким (особисто знаю киян-митців, для яких це перетворилося на справжнє страждання). Зате, наприклад, фонди російських олігархів успішно співпрацюють із європейськими осередками гуманістики, в яких свого часу було удома вільнодумство, а тепер конформізм, фінансують проекти своїх співвітчизників у сфері гуманістичних досліджень, а англійська версія книжки Віктора Януковича умудрилася бути надрукованою у видавництві, яке у Європі шанують якраз за обстоювання прав людини.
«Я», якою мірою потрібне і безнадійне
Цікавим стає місце, де пан Скумін критикує мотто «Я є! Я маю бути першим!». Якщо Мирославові Поповичу й можна дорікнути конформізмом, то вже напевно не хворобливою самозакоханістю. Водночас, пан Скумін заторкає явище, що набуло поширення і сягло потворних виявів – від купівлі чиновниками і нуворишами аристократичних титулів у пройдисвітів, вигадування і майстрування родинних гербів до самонавіювань вітчизняних інтелектуалів, які уявляють себе представниками «вищих соціальних верств», хворобливо прагнуть бути в усьому першими (зазвичай, безпідставно), щоправда, їм вистачає клепки висловлювати подібні нісенітниці у завуальованій чи анонімній формі.
Тим часом недуга «я» не є винятково українською – вона задавнена і тягнеться із тоталітарного минулого, в якому «я» розчавлювалося в усіх можливих іпостасях і щонайжахливішими способами, примусово розчинялося в легко маніпульованому масовому «ми». Й ось пан Скумін закликає відмовитися від «я» – тут я з ним не погоджуюся, пропонуючи ніколи і нізащо не зрікатися свого «я», але: вибудувати чесну індивідуальну модель, яка могла б забезпечити діяльну і гармонійну участь «я» у спільноті інших «я», самоцінних і свідомих себе, а також своєї потреби в «іншому», створити опцію між тоталітарною травмою, затвердлою до стереотипного уявлення українською схильністю до анархізму і потребою облаштувати спільний дім.
Великі баталії у глибокому підпіллі
В інтелектуальній біографії Європи було різне – філософи і поети, які оспівували чи принаймні загравали з фашистськими режимами своїх країн, колаборували з нацизмом; західні інтелектуали й письменники, які підтримували тоталітарний СРСР, вітали окупацію тодішньої Чехословаччини, виправдовували комуністичні перевиховні табори. Проте завжди були інтелектуали, які чинили опір.
Спраглий публічного інтелектуала, пан Скумін водночас вимагає від нього усунутися з медійного простору, але інтелектуала такого типу й так можна полічити на пальцях – український інтелектуал чинить опір за лаштунками, у рамках наданого ґранту, у приватній розмові – з цього погляду, він повноправний спадкоємець кухні, на якій радянська інтелігенція обговорювала поточні питання. Знаю львівських інтелектуалів, які ксенофобію «Свободи» з усією належною палкістю здатні критикувати на каві, але нізащо не наважаться зробити це публічно. Зичу разом із автором «Ляпаса» українському «я» швидкого зцілення, тобто вболіваю за присутність інтелектуала у публічному просторі, тільки – погоджуюся – не з акцентом на собі, а на своїх суспільно важливих думках, ідеях, баченнях.
Хартія інтелектуала
Інтелектуали можуть і мають дискутувати про шляхи і моделі облаштування суспільства – єдине, що в такій дискусії не може бути розмінною монетою, це права людини і самоцінність життя. Саме вони повинні бути мірилом дій, помислів і стосунків інтелектуала із суспільством і владою – нічого надзвичайного ні винаходити, ні жадати не потрібно. Двадцять років тому українські націонал-демократи і дисиденти припустилися величезної помилки, наслідки якої ми розсьорбуємо досі: опинившись перед почасти доброхіть створеною дилемою, чому надати перевагу – налагодженню демократії чи державотворенню, вони обрали останнє й усі ці двадцять років на цьому вправно грала і грає позавчорашня, вчорашня і сьогоднішня номенклатура.
Але це не має бути дилемою: якщо комусь подобається бачити в Україні failed state, його морока. Давно вже пора перенести наголос з «бути чи не бути» на те, якими нам бути. На мій погляд, для справжнього інтелектуала неприйнятна формула: «Нехай авторитарна модель, аби лише міцна держава», бодай би й «своя, українська» (останнє, либонь, мало стосується дійсного стану речей). «Чи готове воно [суспільство] контролювати владу? – слушно запитує пан Скумін і сам відповідає. – На жаль, ні». Тут відкривається інший, гіркий бік правди: українські громадяни схильні рухатися шляхом найменшого опору – емігрувати, бути заробітчанами, окомфортаблитися на ґрантах, одначе не домагатися гідного життя для себе і своїх родин на своїй батьківщині. І це ще порядніший шлях, адже не секрет, що значна частина суспільства заплуталася у корупційних зв’язках (репресивна модель та ще й сповнена лукавства не матиме сподіваних результатів, якщо їх узагалі хто-небудь, крім єврочинників, що апелюють до України, щиро прагне). У цьому Україна далека від своїх західніших сусідів. Коли у 90-х роках румунським шахтарям кілька місяців не проводили виплат, вони здійснили похід на Бухарест – відтоді громадяни тієї країни отримують зарплати вчасно. Для порівняння: в ті самі часи в Україні могли не виплачувати заробленого роками – без жодного опору, якщо таким не вважати бурчання у чотирьох стінах свого помешкання і безпросвітне пияцтво.
Публічний інтелектуал розпрацьовуватиме візію про спільноту заможних, свідомих себе, своїх прав і своєї відповідальності громадян (жодним чином не вдовільняючись такими ножицями між багатими і бідними, як у нас) – приблизно те, що називається громадянським суспільством, але то, мабуть, гучні слова, тоді як найбільшим нашим клопотом залишається скорумпованість розуму і, напевно, серця, а також суперечність між чеканням на пророка, перепрошую, лідера, і бажанням жити у громадянському суспільстві, у колі відкритих і критично мислячих особистостей.