Стаття тележурналістки Люби Сорокіної про її «невдалу» співпрацю з німецьким журналістом Маркусом Реєром, опублікована на нашому сайті, несподівано викликала чималий резонанс серед читачів. Тому вважаємо обов’язком продовжити тему, адже репортаж Реєра вже з’явився в ефірі й, природно, викликав відповідну реакцію.
Пропонуємо Вашій увазі статтю німецького журналіста Мартіна Дітце, опубліковану на сайті «Ukraine. Nachrichten».
5 травня 2012 року на незалежному українську порталі ZAXID.NET з'явилася стаття львівської тележурналістки Люби Сорокіної, в якій вона гостро описала свій досвід спілкування з німецьким журналістом, котрому вона допомагала в його підготовці телерепортажу місто Львів, котре готувалося прийняти німецьку збірну на Чемпіонаті Європи з футболу. Той журналіст, Маркус Реєр, мав свою професійну спрямованість, пов’язану з Москвою, він повідомляв про події головно з країн колишнього Радянського Союзу. Здавалося б, що пан Реєр, який врешті-решт опанував хай не українську, то принаймні російську мову, мав би хоч трохи бути ознайомленим із ситуацією в Україні, знати місцевий менталітет. Проте він зумів швидко налаштувати проти себе українську колегу. Цьому «посприяв» наказовий тон, яким він щоразу вимагав зробити «неможливе можливим», а ще те, що до Львова він приїхав зовсім не робити репортаж, а назбирати матеріал для ілюстрування свого вже сформованого образу.
Результат з’явився 23 травня на сайті Deutsche Welle під назвою «Україна: расизм напередодні Євро», і, напевно, перевершив найгірші побоювання учасників проекту з українського боку. На перший погляд, уся ця телепрограма здається правдоподібною, вона навіть співзвучна з попередніми заявами на цю тему, які були нещодавно опубліковані в британській бульварній пресі. Вона змальовує образ Львова – західноукраїнського міста-господаря чемпіонату, яке у невтаємниченого читача може викликати страх перед Україною. Водночас у цьому репортажі можна зауважити низку нюансів, характерних для бульварної преси, а не серйозної журналістики. Наприклад, проголошуються нічим не підтверджені заяви, або ж такі, яких взагалі неможливо підтвердити; нема чіткого розподілу між описаними фактами та персональними враженнями, тобто коментарем журналіста до описаного.
В Англії уже виник журналістський спротив такому спекулятивному викладу матеріалу, як, приміром, у доступній в Інтернеті статті з Daily Telegraph. Те саме, на мою думку, можна було б сказати про згаданий текст Маркуса Реєра. Тому я хотів би звернути увагу на деякі висловлювання журналіста. Я рекомендую зацікавленому читачеві переглянути репортаж у повному обсязі і сформувати власну думку з цього приводу. Я особисто вважаю, що згаданий репортаж є маніпулятивним, він сповнений напівправди, і це я охоче продемонструю на кількох прикладах.
«Прихильники «Карпат» мають славу загону праворадикальних головорізів»
Цю заяву ми чуємо через кілька секунд по тому, як на екрані з’явилася картинка палкого вболівання фанатів ФК «Карпати» за свою команду. Пізніше в матеріалі ця тема згадується знову, коли мова заходить про сутичку у Львові місцевих уболівальників з дортмундськими під час матчу Євроліги «Карпати»-«Borussia». Я думаю, що жоден з тих, хто регулярно ходить на футбольні матчі в бундеслізі й інших європейських топ-лігах, не зможе серйозно стверджувати, що «ультра» – тверде ядро вболівальників, яке мають всі клуби – не є «крутими хлопцями», або що на стадіонах не існує расизму. Виникає логічне запитання: чи тут не навмисно прихильникам «Карпат» приписують цю негативну рису як стрижневу?
Розпочнемо з визначення «загону праворадикальних головорізів». Передовсім хотів би звернути увагу на те, що я недавно прочитав: уболівальники саме цього клубу на українському веб-сайті "ultras.org.ua" у сезоні 2011/2012 визнані найкращими фанатами в Україні. Не без гордості це було подано й англійською мовою на веб-сайті команди. Цієї слави вони зажили завдяки особливо креативним банерам, які розгорталися під час гри у фан-секторі, і піротехнічним шоу. Уже саме існування цього сайту варте уваги, адже, попри всі змагання між клубами і їхніми ультрас в Україні, важко не зауважити дуже сильного відчуття спільності між різними групами. Утім так само вартим уваги, я вважаю, є те, що якась група фанів, котра – якщо повірити зазначеному репортажу – є брутальною і расистською, чомусь заслуговує чимале визнання навіть від відверто «ворожих» уболівальників.
Як же виглядає уболівальницьке насильство всередині та навколо стадіону? Насправді досі про нього ми дуже мало чули з України (Польща тут вже давно здобула про себе погану славу, не кажучи вже про країни Західної Європи, як Німеччина чи Англія) – за винятком поки що гостьової гри «Borussia» (Дортмунд) у Львові . Навіть під час прямої трансляції гри на телебаченні досить драматичним тоном повідомлялося про сутички між двома групами фанів. Але наскільки драматичними вони були насправді в порівнянні з інцидентами, що відбуваються, на жаль, регулярно в таких випадках в інших європейських країнах? Цікаво в цьому контексті, перечитати те, що писали на цю тему уболівальники з Дортмунду. Для цього я спеціально перечитав повідомлення в дортмундській фензині «Чорно-жовті» про напади на місцевих уболівальників. Проте вони чомусь не характеризуються особливим драматизмом. Насправді ж з прочитаного виникає чітке враження, що передовсім львівська міліція була погано зорганізованою, вона виявилася неготовою розмежувати групи фанів на безпечну віддаль, як це звично робиться у таких випадках. Зайве казати, що тверезе засудження «загалом прикрого» насильства серед уболівальників в Україні навряд чи є можливим без надійної та нейтральної статистики. Проте саме її й бракує в матеріалі пана Реєра, що дозволяє вважати його сумбурні оцінки особливо сумнівними. Як невеличке особисте зауваження я хотів би згадати те ще, що я під час різноманітних відвідин матчів української прем'єр-ліги ніколи не стикався із ситуацією, яку хоча б віддалено можна було порівняти з тим, що відбувається щороку в Гамбурзі, коли «Hansa» (Росток) приїздить до ФК «St. Pauli» або «Werder» (Бремен) гостює у HSV. Чи через це комусь прийде до голови ідея, що Німеччина не дозріла до проведення чемпіонату Європи?
Інше, особливо важке звинувачення – расизм. Щоб продемонструвати нетерпиме ставлення уболівальників, у репортажі після слів про те, що фани ФК «Карпати» з приємністю відправили б іноземних гравців клубу назад додому, показано уривок інтерв'ю з одним уболівальником: «Гравець повинен жити там, де він грає. Він повинен розуміти країну, її традиції та історію. Не можна репрезентувати команду, якщо не знаєш, для кого ти граєш». Трохи пізніше подається уривок інтерв'ю одного з двох бразильців, котрі грають у «Карпатах», Даніло Фернандо Авелара. Модерація подається така: «Від націоналістичних ультрас клуб, очевидно, надійно захищає своїх гравців». Далі надається слово гравцеві: «Досі я не чув про таких фанів. Сподіваюся, що це не так. Після кожної гри багато вболівальників приходять до нас, вони підбадьорюють нас, підтримують нас, кажучи, що ми граємо добре, тому я сподіваюся, що це неправда ...»
В цьому уривку є кілька цікавих для мене моментів. Перш за все мені здається, що карпатський уболівальник говорить слова, мов вони завчені. Я бачив, на стадіонах і навколо них всього доволі, але до чого тут ця заява? Чи дійсно вона може слугувати доказом того, що іноземні гравці у ФК «Карпатах» не є бажаними? Цікавим у цьому контексті є те, що пані Сорокіна у своїй згаданій вище статті резюмує висловлювання Авелара таким чином: «От бразильський легіонер «Карпат» розповідає перед камерою, що тут і люди добрі, і фани класні, а справжні зірвиголови – це бразилійці». Проте ця остання частина речення, на жаль, відсутня в ефірному інтерв'ю. І супровідна модерація про те, що гравці були «очевидно, добре захищені», у цьому контексті звучить так само демагогічно, як і Карл Едуард фон Шнітцлер свого часу на телебаченні НДР. Вартим уваги є в цьому контексті також те, що навіть колишні гравці, які покинули клуб після бурхливих сварок, наприклад, бомбардир останніх кількох років Сергій Кузнецов, завжди відверто хвалили карпатських уболівальників. Він запевняв, що єдине, через що йому хотілося б залишитися в клубі – це його надзвичайні фани. З тієї ж причини свого подальшого перебування у Львові домагався гравець національної збірної Артем Федецький, котрого позичили команді-чемпіону донецькому «Шахтареві». І таким чином він надав перевагу бою за утримання в прем’єр-лізі, замість того, щоб виступати у Лізі чемпіонів. Пікантним моментом у цих двох випадках є те, що і Федецький, і Кузнєцов походять з російськомовних частин країни, де загалом побутує думка, що їхня присутність у Західній Україні не вітається.
В останньому розділі репортажу Маркус Реєр врешті-решт приходить до наступної заяви: «Проблема з по-расистськи налаштованими вболівальниками перед самим чемпіонаті Європи стає надзвичайно незручною. Зрештою Україна вже й так наразилася на негативні газетні заголовки через поводження керівництва держави з опозиційним лідером Юлією Тимошенко. Такими є важкі іміджеві втрати. Багато іноземних гостей в знак протесту відмовилися від відвідин ігор Євро-2012». І нарешті висновок: «Україна не дозріла до проведення Чемпіонату Європи, так вважає багато хто тут, у Львові. Політична сваволя й нетолерантність поставили футбол поза грою».
Тут пан Реєр випустив з уваги деякі відомі всім в Україні факти. Звісно, правильним є те, що уряд перебуває під тиском на міжнародному рівні. Справді, він став вкрай непопулярним і всередині країни завдяки поєднанню економічної депресії і жорсткого обмеження основних демократичних прав. Оскільки преса перебуває під сильним тиском, а телебачення вже давно підпорядкувалося правлячому класу, то для людей залишається все менше і менше платформ, щоб відкрито висловлювати своє невдоволення. Саме тому особливо успіху в цьому контексті досягають ультрас українських клубів Прем'єр-ліги. У серпні минулого року на домашньому матчі «Динамо» (Київ) проти «Карпат», чиїх вболівальників поєднує давня дружба, справа дійшла до сутичок з міліцією під час спонтанної акції протесту, яка відбулася перед камерою телебачення, котра працювала наживо. Протягом декількох хвилин уболівальники обидвох команд спільно скандували образливі слова на адресу президента: «Спасіба жителям Донбаса…». Навряд чи варто пояснювати, що режим панічно боїться таких акцій протесту, а тому систематично упродовж тривалого часу намагається здобути контроль над фанатськими клубами. Цей сюжет було зразу ж взято до фільму, який українські ультрас, тобто фанати різних українських клубів, знімали про себе. Оригінал фільму українською мовою можна передивитися в Інтернеті. Він звичайно ж є цілком суб'єктивним у певних трактуваннях, але тим не менше залишає по собі незабутнє враження. Українські вболівальники часто критично налаштовані щодо Чемпіонату Європи, тому що їх цілковито ізолювали від цієї події – у Києві менш за все хотіли б, щоб тут проходили акцій протесту проти уряду в той момент, коли на нього звернуті погляди всього світу.
Про те, що Маркуса Реєра може пов'язувати з України, я можу тільки здогадуватися. У своєму відкритому профілі в Інтернеті він зізнається, що має свій осідок у Москві. У статті пані Сорокіної, попри згадки про наказовий тон, було досить іронічно описано, що пан Реєр говорить російською мовою, якою він може спілкуватися у Львові в той час, коли це не є рідною мовою мешканців цього суто україномовного регіону. Крім того, на переконання української журналістки, він залишається «чужим» для обох сторін. На жаль, до цього часу в Німеччині поширена помилкова думка, що Україна і Росія настільки схожі, що немає потреби вишукувати якихось особливостей обох країн. Для Росії і російськомовної частини України пан Реєр може вважатися експертом. Але щодо культурно виразно іншої Західної України він стає рабом звичних стереотипів і упереджень про цей регіон і його мешканців, які до сьогодні поширені в Росії.
Я сам завдяки особистим контактам регулярно відвідую Україну впродовж уже 10 років. І вважаю Львів одним з місць, які особливо дорогі для мене. Попри бідність і політичний хаос в Україну, я мав тут майже виключно позитивний досвід, досвід тепла, гостинності й щирості. І хоча Євро в Україні, як очікується, головним чином зробить багатих ще багатшими, тим не менше з нетерпінням очікують і звичайні люди на приїзд гостей з інших країн, котрі досі ніколи не приїздили сюди й багато хто з них більше ніколи сюди не приїде. Картинку ж Львова та України, яку в своєму репортажі змальовує пан Реєр, я так само, як і мої українські друзі, вважаю несправедливою, образливою і по-журналістськи непрофесійною. Ми сподіваємося, що багато людей відвідають країну і витворять для себе власний образ. Страх перед «Диким Сходом» є, на мою думку, недоречним.
Зреферував Любко Петренко