Саме раціоналізацією безумства назвав спроби розумно пояснити неадекватну політику Росії відомий аналітик Кіріл Мартинов. І дійсно, як тільки адекватні люди, слідуючи законам логіки, вступають у переговори з неадекватами, сиплеться вся система, ґрунт іде з-під ніг. Навіть очевидна неадекватність перетворюється на реальність, коли інтелектуали, політики, різноманітні активісти та державні діячі намагаються раціонально її пояснити і про щось домовитися. На жаль, ледве не кожна фантасмагорична заява Росії перетворювалася на дійсність, коли ставала предметом міждержавних переговорів.
Нам здавалося очевидним, що інакше як хворою маячнею не можна назвати заяви офіційної Росії про те, що агресивний Захід здійснив фашистський переворот в Україні, усунув обрану народом владу і загрожує поневолити переконаних антифашистів Донецької й Луганської областей, Криму і навіть Російської Федерації. Що перебрехати високі ідеї Євромайдану і зробити з нього неонацистський путч – просто неможливо. Але все це, на жаль, ставалося на наших очах. Росії вдавалося навіть Америку «легітимізувати» в ролі головного імперіаліста і розпалювача воєн у світі, Німеччині заткнути рота нацистським періодом і змусити каятися перед російським народом в особі Путіна.
Як саме це відбувалося? Після кожної гучної заяви Путіна і Лаврова з обовʼязковим навішуванням ярликів лідери того ж «фашистського» Заходу, як нічого не було, приїжджали до господаря Кремля, ручкалися з ним і продовжували розмову, сприймаючи як належне таку російську позицію. Під виглядом уникнення найгірших сценаріїв вони намагалися якнайшвидше замести сміття під килим, легко погоджувалися на російські маніпуляції з перекладанням провини на Україну. Тактика задобрювання агресора паралельно супроводжувалася визнанням права Росії на будь-яке безумство. Західний світ не хотів особливо заглиблюватися в тему анексії Криму, яка насправді була грубим порушенням міжнародного права і злочином проти суверенної України. Захід махав Путіну санкційним пальчиком і брався далі вести з ним успішні ґешефти.
Відбувшись накладанням санкцій, західний світ продовжував переговори з Росією на найвищому рівні. Лідери Нормандського формату заради миру в Європі погодилися на призначення України сакральною жертвою навіженої Росії. Вони разом з Путіним нав’язали слабкому і «мутному» Порошенкові капітулянтські для України Мінські угоди. Реалізація яких в будь-якому разі означала крах української держави. Добре усвідомлюючи, хто в цій ситуації є агресором і злочинцем, західні лідери не просто умивали руки, вони й надалі тиснули на Україну щодо найшвидшої імплементації Мінських угод. «Хитра» тактика українського керівництва – підписати, але зволікати з виконанням, рано чи пізно мала обернутися катастрофою для атакованої ворогом держави.
І Анґела Меркель, і Франсуа Олланд не втомлювалися повторювати, що Путін став неадекватним, але водночас акцептували його вимоги й допомагали навішувати на Україну весь тягар наслідків ситуації. Вмовляння, готовність до компромісів ціною порушення міжнародного права й суверенітету України з боку країн Заходу переконали росіян, що обрана ними гібридна тактика дає свої позитивні результати. У відповідь на брутальне порушення міжнародного права, масові злочини проти українських військових та цивільних громадян Росія не почула жодних гострих вимог, а тим паче ультиматумів. Так само не проявили наполегливості і твердої позиції країни західної демократії, коли Путін розправлявся з російською опозицією. Коли сателіт Путіна – Лукашенко топив у крові мирний білоруський протест. Кивання пальчиком – це не те, коли вже треба вдягати гамівну сорочку. Що гріха таїти, всі злочини дуже легко зійшли з рук Путіну і Лукашенку. І ще більше розпалили апетити диктатора.
Путін розгорнув бурхливу діяльність, спрямовану на знищення наявної міжнародної системи безпеки, відтворення біполярної системи та реконструкцію російської імперії. Один за одним йому вдавалося розвести західних лідерів як сліпих кошенят. Які чомусь на всі його вибрики думали, що він не посміє, що це несерйозно, бо абсурдно й ірраціонально. А він далі напирав, і йому вдавалося. Так світ опинився на краю прірви. Уже не йшлося про екзистенцію України, Путін замахнувся на весь світовий порядок.
Несподівано ситуацію змінило обрання президентом України несистемного Володимира Зеленського. Об якого російські стратеги, розпещені податливістю та продажністю попереднього українського керівництва, обламали зуби.
Зміни лідерів відбулися й у двох ключових країнах світу: США та Німеччині. Продовження політики «кошмарення» України з обох сторін стало майже неможливим. Україна швидко почала рухатися в напрямку міжнародної суб’єктності. Попри створення нової міжнародної коаліції на свою підтримку, вирішила зробити основну ставку на самозахист. У цій ситуації Росія вирішила знову застосувати режим брутальності й висунула неадекватний ультиматум колективному Заходу з вимогою відмотати назад історію. Віддати на поталу Росії не тільки Україну, але й колишні країни радянського блоку.
І знову, якби не непоступливість України та солідарність з нею країн Балтії та Центрально-Східної Європи за виразної підтримки англосаксонського світу, то, напевно, Захід взявся б за чергове «вмовляння» Путіна. А той неодмінно щось би собі відкусив. Не отримавши «належного», Путін пішов на безпрецедентну ескалацію напруги. Використав практично всі задумки зі старого арсеналу, включно з погрозами агресії проти України та навіть розв’язування ядерної війни. Але цього разу консолідована позиція Заходу чи не вперше за всю останню історію змусила Росію відповідати за свої наміри і дії.
І Росія знову пішла, вже хіба по третьому колу, і загорлала про українських фашистів і нацистів, які мають намір здійснити геноцид «народу Донбасу». Росії не вперше використовувати росіян та російськомовних громадян в інших державах у вигляді гарматного м’яса. Але цього разу свого роду етнізація проблеми загрожує обернутися страшною бідою. Не дивно, що російська пропаганда заговорила про загрозу смерті для етнічних росіян в Україні й ОРДЛО. Оскільки це частина російського плану нападу на Україну. Росіяни стверджують, що ця загроза виходить від міфічного «Правого сектора». В Україні навіть школярам відомо, що це маргінальна майже непомітна структура, суть якої звелася до провокативних інформаційних вкидів з боку її лідера Дмитра Яроша. Чинник нібито загрози з боку «Правого сектора» вже був використаний Росією у 2013–2014 роках. Використаний для залякування населення наступом українських нацистів, етнічними чистками та ідеологічним насильством (нав’язування ідеології нацизму і фашизму). Чого на практиці ніколи не сталося. І що насправді є повним абсурдом.
А тепер знову з цілком серйозними мінами на обличчі російські пропагандисти малюють апокаліптичний сценарій. За яким Україна – американська маріонетка, сакральна жертва в руках США. За завданням підступної Америки загони «Правого сектора», фінансовані Держдепом, як передовий загін ЗСУ, увірвуться на територію ОРДЛО і влаштують геноцид етнічним росіянам. Тоді Росія нібито не зможе стриматися і розпочне наступ на Україну.
Подібна маячня вже досягла рівня Ради безпеки ООН, де посол Росії обурювався тим, що США не визнають факту етнічного геноциду росіян на Донбасі. Доповнив цю картину абсурду дивний виступ на Раді «правозахисниці» Тетяни Монтян. Яка всю провину за ескалацію напруги на Донбасі чомусь поклала на Україну і звинуватила у всьому «колективний Захід». Все разом це демонструє безсоромність російського безумства, готового заради забаганок неадекватного вождя пустити «під ніж» війни не тільки населення окупованих територій, але й створити серйозні ризики для етнічних росіян загалом.
На цей момент варто звернути особливу увагу українській владі та громадянам. Оскільки сила та стійкість України полягає в міцній консолідації суспільства. Треба пояснювати і роз’яснювати, що сучасна українська нація – це інклюзивний проєкт. До нього входять як етнічні українці, росіяни, кримські татари, євреї, так і україномовні та російськомовні громадяни. Усі, хто бажає добра Україні, захищає її і працює на її розвиток. Що особи, які підтримують ексклюзивний варіант нації, є такими ж безумцями, як і російські сценаристи геноциду.
Для більшої наочності треба сказати, що Росія намагається створити з окупованих територій Луганської й Донецької областей свого роду сектор Ґаза. Принаймні риторика навколо цього анклаву є ідентичною радянській про Палестину. Зараз ще додалися розповіді про геноцид «народу Донбасу». Наступним стане роздування цієї теми в різноманітних лівих середовищах Заходу та на певних майданчиках ООН. Потім долучиться ціла мережа російських агентів, які розповідатимуть про злочини української воєнщини. Тому перед Україною стоїть непросте завдання. З одного боку, не повестися на провокації, а з іншого – не прогледіти серйозної загрози, не програти інформаційної війни й обовʼязково зберегти здоровий глузд перед тактикою вдаваного безумства.