Мистецтво і релігія більше не можуть мирно співіснувати у стінах Храму святих апостолів Петра і Павла. Нещодавно стало відомо, що настоятель церкви вимагає від галереї «Равлик», вже десять років розташованої у підвалі колишнього костелу єзуїтів, звільнити приміщення. Галерею звинуватили у спотворенні історії церкви, приниженні священнослужителів та віруючих.
Головний аргумент церкви – у підвалі інсценують повішення відьом. Працівники галереї обвинувачення спростовують, говорячи, що всі екскурсії відповідають історичній правді. Поки доля «Равлика» вирішується, наш кореспондент шукала власної правди у підземеллі костелу.
На розмову з настоятелем храму мушу чекати. Сьогодні отець Степан Сус – знову головний ньюзмейкер. Учора у Ватикані обрали нового Папу Римського, яким вперше в історії став представник ордену єзуїтів. Тому після закінчення денної літургії журналісти всеукраїнських каналів уже чатували на отця, який служить у колишньому костелі єзуїтів.
На камери отець Степан ділиться своїми переживаннями щодо обрання нового понтифіка. Я ж поки що розглядаю храм із середини. Збудований близько 400 років тому, нині він ніби припорошений історією і ховає за ранами долі своє справжнє обличчя. Ледь чутну музику часом придушує гуркіт ремонтних робіт – реставрація костелу триває.
За чверть години отець Степан підсідає до мене. Відразу зізнаюся, що говоритимемо не про Папу, а про конфлікт із галереєю.
- Я досі думаю, як вирішити це питання. Знаєте, після того, як мене обзивали ґеєм, мені складно, але я маю пробачити цим людям і шукати вихід із ситуації, – молодий і симпатичний настоятель говорить упевнено. – Навіть у диких джунглях такого немає. Я служив у Бангладеші. І я не можу собі уявити, аби там, у підвалі мечеті, відбувалося щось таке, що хоч якось порочило б іслам.
Священик розповідає, що раніше просто не знав, що діється у галереї. А потім випадково побачив зашморг.
- Спитав, у чому справа. І мені з таким натхненням розказували, як вони на вечірній виставі відьму вішають! – каже отець Степан.
Питаю, чи він бачив ту виставу на власні очі.
- Ні. Але вони в інтернеті виклали сценарій. Там усе це є, – відповідає отець. А я дивуюся, чому його ображає історична згадка про інквізицію, якщо навіть Папа Іван Павло II офіційно від імені католицької церкви засудив дії інквізиції та перепросив за них перед усім людством.
- Знаєте, хай там як, я б не хотів, аби через триста років про мене розповідали, що я був якимось вампіром абощо, – ніби читаючи мої думки, говорить настоятель.
Розповідає також, що галерея пускає екскурсоводів із туристами у підземелля костелу тільки за гроші, що у підвалах проводять містичні екскурсії, бо виставки там неможливі – будь-які твори мистецтва дуже швидко зіпсувалися б від вогкості.
- Він хоче за адресою храму фонд зареєструвати – «Врятувати левів». Ми категорично проти, – говорячи про галерею, священик весь час вживає слово «він», певно, маючи на увазі директора галереї.
- Чому? Хіба це погана справа?
- Та справа та, може,й добра. Але хто його знає, що далі буде. Всякі випадки бували. А раптом політики якісь будуть гроші на той фонд давати. А тоді нас звинуватять у співпраці із політиками.
Згадавши про гроші, отець Степан зауважує, що останні два роки галерея платила орендну плату не храму, а міській раді.
- То, знаєте, ще голови полетять, якщо КРУ візьметься перевіряти, що й до чого, – переживає настоятель.
За словами отця, у разі, якщо підвали таки звільнять, після проведення певних експертних оцінок туди й надалі пускатимуть усіх бажаючих. І – він особливо на цьому наголошує – абсолютно безкоштовно.
- Ми не хочемо, щоб у людей складалося враження, що церква тільки бере гроші, – говорить отець Степан, наголошуючи на слові «бере». – Ми не вимагаємо грошей у церкві: свічки, записки – все люди самі беруть безкоштовно.
Тут настоятель помічає журналістку із мікрофоном Deutsche Welle і на хвильку заминається. Розумію, що пора іти. Наостанок питаю про можливі варіанти вирішення конфлікту.
- Ми ще думаємо. Можливо, ми ще на рік підпишемо договір, але з нашими вимогами. А поки міська рада має знайти для них інше приміщення, – наголошує настоятель. – Вони говорять, що витратилися на ремонт підвалу, то нехай усе повиносять. І вікна можуть забрати, як їм дуже треба. Фундамент тільки нам лишать.
Прощаємося із отцем Степаном, і я, обійшовши храм, спускаюсь у скандальні підземелля вузькими сходами. За столом у невеличкому низькому приміщенні сидить привітний дідусь у чорному пальті, з-під якого видно сірий картатий піджак. Юрій Теодорович уже кілька років працює тут екскурсоводом, як сам каже, на волонтерських засадах.
- Ми грошей не вимагаємо, але хто хоче, самі залишають, – вказує на скриньку для вдячних пожертв.
Удячність відвідувачів підтверджується численними записами у книзі відгуків. Списали вже три книги.
- До нас приїжджають звідусіль – від Камчатки до Канади. І всі в захваті. Бо ми бідні історією, а тут люди поринають у неї і забувають про все на світі – про ціни, про погоду, про політиків, – хвалиться пан Юрій.
Поки ми говоримо, підходить час екскурсії. На неї чекають мама з восьмирічним сином, що приїхали з Алчевська, та дві пари: дівчата з Сум із хлопцями-турками.
Юрій Теодорович починає свою розповідь тут же, у першій кімнаті. Спершу вказує на довгий коридор із фотографіями левів Львова, далі говорить про історію міста. Він розповідає весело й театрально, але, мені здається, трохи механічно і часом занадто швидко. Пан Юрій показує фотографії макетів Львова різних часів, і в тих місцях, де він тримає їх пальцями, кольори вже стерлися до білого.
Турки ніби уважно слухають і часом переглядаються. Цікаво, чи вони щось розуміють, бо ж їхні дівчата нічого не перекладають.
Проходимо у дві наступні кімнати. Вони холодні, розташовані нижче. Крізь кінчики пальців холод пробирається вище по тілу. Юрій Теодорович показує рештки мурів кам’яниці княжих часів, далі – різьблений саркофаг, розповідає про історію ордену єзуїтів у Львові. Хлопчик смикає маму за куртку і тихенько, але так, що чують усі, каже: «Мені нудно».
Аби зробити хлопчику веселіше, пан Юрій жартує, що інколи підвалом ходять привиди, брязкаючи монетами, і тоді він підставляє два відра, по одному для золота і срібла, аби і йому щось перепало. Господар двома словами згадує і про привид монаха, який, ніби, живе у цих стінах, однак зупиняється, аби не настрашити хлопчика. Але мені здається, що малий саме заради цього й прийшов.
На цьому екскурсія завершується. Гості жваво дякують. Одна з дівчат питає, чи не той то монах, що його, за легендою, через гординю замкнули у підземеллі, де він згодом нібито продав душу дияволу. Тут пан Юрій зиркає на мене і швидко заминає питання, бо «то все не важливо, головне шанувати історію».
Мені стає трохи шкода цього милого дідуся. Відчувається, що він справді любить свою роботу і в теперішній ситуації боїться її втратити. Присутність журналіста, скоріш за все, змусила його задля перестороги викинути з розповіді найцікавіші для туристів подробиці.
Наостанок пан Юрій радить туристам обов’язково відвідати сам храм:
- Він прекрасний! Вміщує до п’яти тисяч осіб. Ви тільки уявіть, скільки людей за всю його історію побувало в ньому. І кожен лишає частку своєї енергії.
Мені залишається зустрітися тільки з директором галереї – паном Юрієм Гайдою. Чекаю його у холі Етнографічного музею, де розташована крамничка «Равлика». Розглядаю унікальні сувеніри. Найбільше тут левів – керамічних, скляних, шоколадних.
Директор галереї – невисокий чоловік середнього віку. Він дякує за цікавість із боку преси, втім, одразу попереджає, що нових коментарів поки що не даватиме.
Після того, як ця історія стала відома громадськості, ділиться він, почали дзвонити люди, підбадьорювали й підтримували. А тому пан Гайда вбачає у цьому конфлікті прецедент громадської боротьби за справедливість:
- Я все вже сказав на прес-конференції. Ми написали листа міському голові Львова і главі УГКЦ. Поки що чекаємо на якусь реакцію. Закон на нашій стороні.
Марічка Паплаускайте, Школа журналістики УКУ, для Vlaskor.net