Американський політолог японського походження Френсіс Фукуяма ще 32 роки тому опублікував у журналі The National Interest своє знамените есе «Кінець історії?» (The End of History?). А вона чомусь ніяк не закінчиться. Тому знак питання там виявився доволі доречним.
Ще раніше Марґарет Тетчер, коли очолювала британський уряд, стверджувала, що демократії не воюють одна з одною. А 1989 року на політичній мапі Східної Європи завдяки лагідним революціям один за одним зникали тоталітарні прорадянські режими, до влади приходили уряди, які орієнтувалися на демократичні цінності. Потроху справа дійшла й до Радянського Союзу, який розвалився на республіки. І сама Росія врешті-решт проголосила курс на демократію. Тож вісь головного протистояння й потенційного виникнення Третьої світової війни мала б бути ліквідована.
«Цей тріумф Заходу, тріумф західної ідеї, проявляється насамперед у повному виснаженні колись життєздатних альтернатив західному лібералізму. Те, що спостерігається нині – це, можливо, не просто закінчення “холодної війни” чи завершення якогось періоду всесвітньої історії, але кінець історії як такої; іншими словами, це фінальна точка ідеологічної еволюції людства й універсалізація ліберальної демократії Заходу як остаточної форми уряду в людському суспільстві», – читаємо в статті американського політолога.
У 1990-х роках умовна перемога Заходу в «холодній війні» спричинила тріумфальне поширення ліберальної демократії західного зразка у світі. Звісно, це не кінець подієвої історії, сам Фукуяма цього не стверджував. Його провідна думка полягала в тому, що нарешті закінчилися ідеологічні протистояння, глобальні революції і війни. Розпочалася епоха вільного ринку та економічної конкуренції.
Відбувся крах комуністичної ідеології та трансформація колись соціалістичних ладів на умовно капіталістичні. Соціалістичні формації збереглися лише на марґінесі – в КНДР і на Кубі. Так, можна згадати й Китай, але там в господарському аспекті мало що нагадувало соціалізм, оскільки під керівництвом Комуністичної партії фактично будувалася специфічна модель ринкової економіки.
З усіх сил формувала вільний ринок і Росія, наскільки вона була на це спроможна. У будь-якому разі перший російський президент Борис Єльцин у 90-х намагався будувати вже згадану ліберальну демократію західного зразка. Звісно, далеко не все йому вдавалося, навіть попри те, що активно допомагали Америка і Європа. Часто його заносило в авторитаризм, але курс був обраний саме такий. Не дарма тодішній американський президент Білл Клінтон якось сказав: «П'яний Єльцин – набагато кращий за більшість тверезих російських альтернатив». І в істинності цього твердження ми мали змогу переконуватися останні два десятиліття з того моменту, як Єльцин заявив своє фатальне: «Я устал, я ухожу».
Володимир Путін, фактично ще й не ставши президентом, а лише здобувши посаду прем’єр-міністра, недвозначно продемонстрував: Фукуяма схибив. Історія не скінчилася, ось вона реальна війна – друга чеченська. Для тих західних лідерів, котрі ще не до кінця усвідомили, що рух в бік ліберальної демократії в Росії зупинено, у лютому 2007 року під час Мюнхенської конференції з питань безпеки Путін проголосив свою історичну промову. Історія відновила рух. Причому далеко не в найкращому напрямку.
Західний світ, розбещений десятиліттям відсутності жорсткого протистояння систем після падіння Берлінського муру, не зразу й усвідомив загрозу. Щойно після початку російсько-грузинської війни до лідерів Європейської Унії та США почало доходити усвідомлення, що «медовий місяць» у взаєминах з Росією скінчився. Причому доходило дуже довго, аж до 2014 року, коли Кремль нахабно вчинив окупацію Криму та агресію на Донбасі.
Причому навіть на тлі прямого військового вторгнення Росії в Україну Захід все ще довго вагався, можливо, виходив з емоційного шоку. У будь-якому разі від своєї концепції примирення в російській політиці він вперто не бажав відмовлятися. Ба більше, західні лідери почали вести сепаратні перемовини з Путіним, щоб довести, що вони є кращими кризовими менеджерами, ніж їхні колеги.
Зайве казати, що в Кремлі це сприймали не інакше як прояв слабкості й розпорошеності Заходу. Тому Росія дозволяла собі лише нарощувати нахабство в зовнішній політиці, а Європа з Америкою обмежувалися сором’язливими спробами реагування.
Враховуючи все сказане, надзвичайно важливим сигналом для вільного світу стала громовладна заява його неформального лідера, яким з 21 січня став Джо Байден, про те, що Путін – вбивця.
Пригадуєте, як 1983 року тодішній американський президент Рональд Рейґан назвав Радянський Союз «імперією зла». Цими двома словами він фактично дискредитував усю попередню східну політику західного світу, яка будувалася на концепціях примирення Генрі Кіссінджера та Віллі Брандта. І яка насправді не призвела до жодного зняття напруги в міжнародних відносинах, а навпаки розв’язала руки Кремлю в агресивній міжнародній політиці, зокрема на Близькому Сході.
Рейґан ще тоді чітко усвідомив: Москва розуміє лише мову сили. Саме ініційована ним зміна ставлення до СРСР дозволила Заходу ефективно протистояти Кремлю і врешті-решт перемогти в «холодній війні».
Але, як ми вже зазначали, полемізуючи з Фукуямою, кінцем історії це не стало. Бо нині вже путінська Росія намагається копіювати СРСР в міжнародній політиці, щоб її теж визнали глобальним гравцем, другим полюсом світового протистояння. І тут не так важливо, наскільки це відповідає дійсності. Важливо, щоб світові лідери знову усвідомили те, що, як СРСР 40 років тому, так і нинішня Росія розуміє лише мову сили.
Саме тому треба було назвати речі своїми іменами. Так, всі й без того давно знали, що Путін – вбивця. Знали ледь не з перших днів його перебування при владі. Але саме така жорстка заява Байдена провела політичний вододіл, саме нею російський лідер був оголошений поза законом. Тепер кожен західний політик повинен визначитися: він із цивілізованим світом чи з вбивцею. Таким же злочинцем, як Башар Ассад, Муаммар Каддафі чи Осама бен Ладен. Проміжних позицій більше немає.
У цьому контексті доволі показовою є відповідь Путіна на слова американського президента. Він не ризикнув стати у якусь войовничу позу, не зважився видати бравурну тираду, як того очікували його клеврети, а мов ображена дитинка промимрив: «Хто як обзивається, той так і називається». І цим тільки погіршив свій і без того попсутий імідж.
Чи призведуть слова Байдена до краху путінської Росії, як свого часу заява Рейґана стала передвісником розпаду СРСР? Сподіватимемося на краще. У всякому разі заява глави Білого дому зразу ж спричинила падіння курсу рубля й обвал російських акцій, що вже є виразним економічним індикатором.
Це ж ще Сполучені Штати не запровадили обіцяних Байденом санкцій. Пам’ятаєте його слова, що Путін має заплатити високу ціну за втручання у вибори 2020 року. А ще за кібератаки кремлівських хакерів, за плату грошей талібам за напади на американських солдатів в Афганістані, за отруєння Навального тощо. Усе це може спричинити неконтрольовану інфляцію в Росії, стрімке зростання цін, втечу інвесторів з країни і відповідно – падіння виробництва.
Якщо соціально-економічна ситуація в Росії перейде умовну «червону смугу», то там дійде як не до бунту «беззмістовного і нещадного», то до антипутінської змови еліт, яким стає чимраз коштовніше утримувати чинний російський режим. Може, тоді й слід очікувати фукуямівського кінця історії?