Трапляються в житті збіги такі пронизливі й моторошні, що спочатку здаються витвором чиєїсь геніально-хворобливої уяви й лише згодом вкладаються у межі якоїсь логіки. З інтервалом у годину мені довелося прочитати два страшенно цікаві матеріали. Обидва вони по-своєму жахливі, оскільки містять точні й вичерпні відповіді на складні запитання. Обидва вони також химерні у своїй правдивості, хоч один із них – цілком реальний документ епохи, а другий – фальшивка, яку ще іноді називають «містифікацією».
Першим текстом була стаття Віктора Медведчука в журналі «Корреспондент», де колишній сірий кардинал режиму Кучми провів радикальну ревізію колишніх політичних поглядів. Другим – вигаданий спіритичний сеанс-інтерв’ю з Іосіфом Сталіним у рубриці «Глыба» російського чоловічого журналу з промовистою назвою «Медведь». Вони загалом відрізняються за формою і змістом, але цілком споріднені за духом, вже не кажучи про їхню відверту маніпулятивність. Кожен із них залишає невитравний посмак. Кожен із них виконує політичне замовлення, відповідаючи кон’юнктурі конкретно-історичного моменту. Кожен із них є, по суті, свідоцтвом політичної реабілітації старої системи.
Я в жодному разі не збираюся порівнювати Медведчука зі Сталіним – їхні масштаби насправді різні. Першому тільки би мріяти про розмах другого. А другий легко би поставив першого до стіни 1937 року за відвертий ревізіонізм і участь у бухаринсько-троцкістській змові. Але обидва вони роблять подібну справу – хто самостійно, як Медведчук, а хто й за допомогою спритних журналістів-істориків, як Сталін – намагаються відбілити себе в очах сучасників, відстоюючи свою візію історичної правди. Справа кожного з них по-різному живе в подіях і людях, в міфах і системі, у суспільній свідомості, врешті-решт.
Кожен із них по-своєму визнає власні помилки, але робить це з нахабною переконаністю у власній правоті. Сталін виправдовується за десятки мільйонів жертв насильницької колективізації, розкуркулення, репресій та інших перегинів з легкістю та цинічною іронією, як «свій хлопець». Властиво, для того він і ожив, щоби постати у свідомості «встающих с колен» росіян не як тиран-узурпатор, а як умілий і мудрий державницький муж, який має залізну логіку ідеологічної доцільності у стилі «якби я так не зробив, то було б набагато гірше».
Дивна річ: читаючи це сталінське інтерв’ю-сповідь, мимохіть переймаєш його спосіб думання – настільки там усе вміло сконструйовано. І сам ловиш себе не раз на думці: «гм, а може, і справді все було саме так?». Сьогоднішній російській владі потрібен олюднений, живий Сталін, адже так легко воскресити в людях те, що по-справжньому так і не зникло.
Медведчук також – білий і пухнастий. Тому «бере свої слова назад», але ні за що не вибачається. Його на сьогодні не влаштовує плекана ним перед 2004 роком парламентсько-президентська модель влади, яка була прийнята разом із «третім туром» виборів 2004 року, а згодом вилилася в п’ять років безладу й анархії. Хоч саме він був головним архітектором системи, яку він тепер називає абсурдом. Саме його ініціатива конституційної реформи ослабила невгодного Москві президента Ющенка. Коли ж за кілька місяців, 2010 року прийде інший президент, із яким уже можна буде спокійно працювати з центру, з порядку денного знімаються ще вчора абсолютні істини про начебто абсолютну вартість європейської системи влади. І зовсім неважливо, хто це буде конкретно – Янукович чи Тимошенко. Вже сьогодні Медведчук пише: «Я отзываю свою подпись под своими словами о том, что в Украине должна быть демократия европейского образца, парламентско-президентская форма правления…», хоч насправді не про європеїзацію системи влади йому тоді йшлось, а про створення нестерпних політичних умов у країні «під Ющенка».
І взагалі, кажучи про крах парламентсько-президентської форми, Медведчук одним гамузом разом із водою виливає дитинча. «Демократія європейського зразка» Україні не потрібна, натомість потрібна одна із можливих форм «залізної руки», втілена на практиці системою Путіна-Медведєва. Бо про що ще йому може йтися? Невже про демократію американського зразка? Про що й пишеться прямим текстом: «Украина нуждается в реальном и, как это ни парадоксально звучит, очень примитивном сценарии, который будет гарантировать стране законность и порядок… настало время все вернуть на круги своя – другого пути восстановить законность, порядок и авторитет власти в стране не существует». Зрозуміло, що «порядок» можна встановити лише зі зміною «форми» влади, що вже завтра буде підлаштовуватися під нового президента. Однак де гарантія, що й через п’ять років Медведчук не оголосить про черговий крах своїх ілюзій через невдалий експеримент чесного та принципового політика, який знову помилився «формою» заради політичної кон’юнктури?
Маю лише надію, що стаття Медведчука – це такий собі політологічний «фейк» і містифікація типу спіритичного сеансу зі Сталіним. Що ніхто не візьме її на озброєння і не стане завтра втілювати в життя. Медведчук явно переоцінює власний геній і недооцінює країну, в якій він начебто живе і долею якої начебто переймається. І навіть якби хтось дуже хотів тут навести порядок за кремлівськими лекалами, вже завтра буде шкодувати про це. Тому реальному Медведчукові я вірю ще менше, ніж фальшивому Сталіну. Він не знає цієї країни, а головне – не любить.