«Старання Євромайдану марні, бо Янукович уже продав Україну Росії», – так максимально спрощено звучить думка, яку останні два дні намагаються нав’язати суспільству капітулянтські кола в опозиції. «Старання Євромайдану марні, бо Янукович уже вирішив усі проблеми», – такий месидж лунає з проурядових кіл.
Час ще покаже, чи вирішив президент України під час візиту до Москви 17 грудня якісь проблеми, чи таки продав за безцінь країну. Довкола цих питань ще точитиметься чимало суперечок. Одне можна сказати напевно: саме зараз Євромайдан набуває свого реального сенсу, а старання євромайданівців отримують реальну мету. Обґрунтування цієї думки залишу на пізніше, а спершу подивимося на ті угоди, що підписали Віктор Янукович і Володимир Путін у Москві.
Московські домовленості
На сайті президента України подано перелік підписаних у Москві документів. Наприклад, підписано «План дій щодо врегулювання торговельних обмежень у двосторонній торгівлі між Україною та Російською Федерацією на 2013-2014 роки», котрий мав би покласти край торгівельно-митній війні, яку Москва оголосила українській господарці. Підписано також «Міжурядову Угоду про реалізацію заходів державної підтримки відновлення серійного виробництва літаків сімейства Ан-124 з двигунами Д-18Т та їх модифікаціями», яка мала б вдихнути нове життя в українське авіабудування.
Підписано ще кілька угод у галузі енергетики, машинобудування, транспорту тощо, але головне – це «Доповнення до контрактів на купівлю-продаж, поставки, обсяги та умови транзиту природного газу від 19.01.2009 між ВАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України». Тобто, підкреслимо, не підписано нового газового контракту, а лише доповнено старий, підписаний ще Юлією Тимошенко. Та навіть це доповнення дозволить аж на 200 доларів зменшити закупівельну ціну тисячі кубометрів російського газу. І це нарешті мало б припинити вічні нарікання Миколи Азарова на «папєрєдніків» за те що, українська скарбниця мала платити таку «розбійницьку» ціну.
І ще головніше – обіцяні Путіним 15 мільярдів доларів кредиту, які Росія надасть у формі придбання українських євробондів. Хоча зразу ж зауважимо, що жодної угоди про 15 мільярдів немає. Але Путін урочисто і привселюдно пообіцяв, тож подітись йому нікуди. Ну, хіба би свою обіцянку проігнорував.
Як оцінюють підписані документи й досягнуті угоди експерти? Кожен по-своєму. Звісно, проурядові аналітики говорять про велику перемогу Віктора Януковича. Наприклад, політолог Кость Бондаренко переконує, що Янукович отримав цілу низку преференцій з боку Росії, не підписавши жодного документа про вступ до Митного союзу.
Ще один політолог (поет у минулому житті) Володимир Цибулько стверджує, що Віктор Федорович обставив Росію, розігравши просто віртуозну геополітичну партію: «Президент розіграв технологію побудови дружніх пар проти третьої сторони. Тепер Україна може грати з Євросоюзом проти Росії, а може й навпаки. Так само може чинити із Китаєм. Йдеться про змагальність, а не війни. У цій ситуації Україна має певну стійкість. Тому нераціонально говорити про повну здачу в російський полон». Ось так, і не менше. Хто б міг колись уявити, що колишній завгар стане гросмейстером глобальної гри?
Звісно ж, опозиційно налаштовані експерти пророкують нам важкі часи, спричинені московським вояжем Януковича. Відомий публіцист Віталій Портніков відстоює таку думку: «Росія – вкладник у банку під назвою "Україна". Вона вкладає свої гроші у цінні папери під відсоток. Через два роки ми повинні їй всю вартість цих цінних паперів віддати – ну а відсоток, зрозуміло, Росія залишить собі. Враховуючи, що Україна – не банк, а Росія – не вкладник, це ніяка не братня допомога, а найпересічніший грабунок на великій дорозі».
Колишній міністр економіки (в уряді Юлії Тимошенко) Ігор Уманський застерігає, коментуючи домовленості Путіна і Януковича, що «диявол завжди ховається у дрібницях». І ці дрібниці незабаром почнуть вилазити. «Таким чином українську владу посадили на короткий мотузок… Сталося так, як я й прогнозував: до кінця року із заявлених $15 млрд надійде лише три. Загалом, це має вигляд встановлення залежності влади від одного джерела ресурсів, що, звичайно ж, обмежує Україну у вирішенні поточних проблем економіки», – пояснює Уманський.
Оцінку газовим домовленостям дає попередник Уманського на посаді, а нині народний депутат від УДАРу Віктор Пинзеник: «Якщо судити з тексту, то ціна в 268,5 долара повинна бути досягнута з 1 січня 2014 року шляхом застосування коефіцієнту "k". При цьому в документі вказується , що коефіцієнт визначається на 1 число місяця кожного кварталу шляхом підписання до 10 числа додаткової угоди. У випадку непідписання з будь-яких причин діє чинна нині система ціноутворення… Наявність такої норми може мати єдине пояснення – взяття Україною зобов'язань, які мають бути реалізовані з української сторони» .
Тобто, за словами Пинзеника, доповнення до газового контракту стає ще одним повідком, за який Росія у разі потреби смикатиме Україну, скеровуючи у потрібному Кремлю напрямку.
Конкретніше про сенс цих важелів впливу сказав російський експерт, керівник East European Gas Analysis Михайло Корчемкін: «Якщо Київ буде «погано поводитись», наприклад, знову всерйоз заговорить про євроінтеграцію, Москва одразу ж скасує знижку».
І це ми поки що говоримо про ті документи, які «випливли» на публіку. Як зазначив у телевізійному коментарі для ТВі заступник генерального директора Центру Разумкова Валерій Чалий: «Ми побачили лише пакет прикриття. Ніхто не бачив додатків до контрактів, які можуть відігравати ключову роль». А це може, приміром, бути відмова від Третього енергопакету ЄУ, це може бути згортання програм видобутку сланцевого газу. А може бути й загалом обіцянка української сторони полишити євроінтеграційні потуги.
Відкриваючи прес-конференцію після українсько-російського саміту, Володимир Путін, випереджуючи запитання, голосно заявив, що теми Митного союзу взагалі не обговорювали. І в цьому випадку, хоч це й складно, можемо йому повірити. Справді, тема членства Києва у МС вже перестала бути актуальною, але зовсім не тому, що шеф Кремля спекався нав’язливої думки повернути Україну в орбіту своїх впливів. Просто попередню ідею-фікс у його голові могла витіснити нова – втягнути Україну вже у ЄврАзЕС. Хоча й це для нього може бути непринциповим. Обплівши Київ хитрими угодами, кредитами й таємними домовленостями, Путін зможе крутити Україною як циган сонцем – навіть без жодних формальних союзів. Хоча сам російський президент під час четвергової прес-конференції «благодійність» Росії щодо України пояснив так: «Скажу без всякої іронії, ми часто говоримо «братська країна». Ми бачимо, що Україна перебуває в складному економічному та політичному становищі. Якщо ми вважаємо, що це братський народ, ми повинні вчинити як близькі родичі і підтримати Україну». Для чистоти експерименту зробимо вигляд, що і в цю заяву Путіна ми повірили.
Що робити Майдану?
Тепер повернімося до запитання запитань: а що в цій ситуації робити Майдану? Відповідь банальна, але, як на мене, єдино правильна: робити те ж, що й раніше, але ще з більшим натхненням. Звідки, здавалося б, мало з’явитися натхнення? А з усвідомлення тієї простої істини, що козирі (принаймні ті, що не в рукавах) з рук політичних противників, тобто влади, вибито. Водночас протестувальники мали б собі нагадати, що вони – не просто Майдан, а таки Євромайдан, а основна їхня мета – не усунення чи рокіровка тих чи інших політиків, а поглиблення євроінтеграції.
Пригадаймо собі, з чого розпочався Євромайдан 22 листопада, на 9-ту річницю Помаранчевої революції. Розпочався він з приголомшливої (хоч і очікуваної) заяви українського уряду про згортання підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄУ і про Зону вільної торгівлі. Саме це обурило суспільство і спровокувало його майданну реакцію.
Президент, прем’єр та члени уряду тоді присягали, що вони теж усією душею за євроінтеграцію, але на шляху до неї несподівано виникла маса перепон. Росія блокує на митниці експорт товарів, Міжнародний валютний фонд ставить недосяжні вимоги за надання кредиту, економічна співпраця з Росією опинилася під загрозою, а це може призвести до втрати мільйонів робочих місць. Зробимо й тут вигляд, що ми повірили, мовляв так, перепони були серйозні й треба було з тим щось зробити. Але, о диво, на зустрічі у Москві президентові Януковичу вдалося відстояти українські інтереси і зняти всі перелічені перепони. Отже, шлях до Європи – відкритий.
А чи не відпало в Європейської Унії бажання йти на зближення з Україною після московського рандеву Януковича? Ні, не відпало. От, приміром, єврокомісар з питань розширення та європейської політики сусідства Штефан Фюле заявив, що угода, підписана у вівторок у Москві, не має завадити зближенню України з ЄУ, зауваживши теж: «Угода про асоціацію не змушувала Київ робити вибір між Брюсселем і Москвою». Так само вважає і верховний представник Європейської Унії у закордонних справах і політики безпеки Кетрін Ештон: «ЄУ залишається відкритим для підписання Угоди про асоціацію з Україною. Ми не вважаємо, що домовленості між Україною і Росією можуть створювати перешкоди для цього».
У цьому контексті приємно здивував навіть новоспечений міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, котрого вважали політиком, який симпатизує Москві. Зрештою він і симпатизував їй під час своєї першої каденції на цій посаді в 2005-2009 роках. Тепер же його риторика стала цілковито іншою, у своїй, фактично, першій промові на посаді він несподівано звинуватив Москву у спробах скористатися економічними труднощами України, щоб перешкодити їй підписати Угоду про асоціацію з ЄУ. Розвиваючи тему української євроінтеграції, він заявив: «Це питання, на які ми, європейці, повинні дати відповідь. Я впевнений, що ми представили фінансово-економічний пакет, недостатній для того, щоб зробити українську економіку конкурентоспроможною і прив'язати її до Європи».
Тож усі передумови для підписання Україною Угоди про асоціацію створено. Двері Європи відкриті, за дверима нас чекають з квітами і тортом…
І саме в таких умовах Євромайдан здатен справді вплинути на ситуацію. Будьмо відверті самі зі собою, всі майданні заяви на зразок «Януковича на нари!», «Банду геть!» були, безумовно, драйвовими, але мали мало спільного з можливістю реалізувати. Адже не існувало легітимних важелів усунення президента з посади, не існувало революційної сили, аби вигнати його шляхом державного перевороту. Зрештою, до 17 грудня не існувало й легітимних важелів, аби змусити Януковича підписувати Угоду про асоціацію. Та тепер цей важіль у Євромайдану з’явився. І тут вже справді треба стояти до того часу, коли цей доленосний документ таки підпишуть.