Каюсь, не бачив, як коронували Віктора Януковича. У реанімації був. По той бік нірвани, в ролі відвідувача. Хто побував у цьому відділенні, тому вже зовсім не страшно жити. Це пороговий стан, палата кошмарів.
Дорогою звідти через калюжі, ями, талий сніг один мій великий знайомий, щоб заповнити цей мій пробіл (як можна було не дивитись, не знати?!), почав мені розказувати, як той наш новий президент криво йшов, мляво клявся, який на ньому був неправильний костюм …і про попа московського згадав. Я його навіть не послав. Нічого не сказав. Міг заперечити, навівши приклад Америки, бетонний аргумент для кухонних політиків і ура-патріотів. Був там президент герой війни, Ейзенхауер чи Буш-старший, був, який косив від армії, Клінтон, були оратори – Обама, Кеннеді чи Рейган, але в них стріляли. Рейган вижив, Кеннеді ні. Обама… ну, все попереду. Були герої анекдотів, «прості хлопці», останній – Буш-молодший. Були такі, яких не обирали: віце-президенти, які стали президентами, як Трумен, Джонсон чи Форд. Представники істеблішменту, клани Кеннеді, Рузвельт, Буші, і такі, що ненавиділи його, як Ніксон. Був навіть один інвалід – Рузвельт, у візочку (тричі підряд обирали), котрий витягнув Америку з Великої Депресії. Один сам пішов – Ніксон через Вотергейт, одного бабника мало не відправили – Клінтона. Ну і що, жодної залежності від уміння говорити, носити костюм, подобатись жінкам і попам.
Та у нас в Україні вже є своя президентська рать. Кравчук міг говорити довго і… нічого не сказати. «Той, що пройде між краплинами дощу сухим» - це про нього. Ще був один Леонід – Кучма – далеко не оратор. Потім найукраїнськіший, найговірливіший і найкрасивіший, ще й в таких костюмах – цар хаосу Ющенко. Тепер-от, ще один Віктор. І про жодного з них не говорили, навіть гіпотетично – реформатор. А нам потрібен… Ну, реформатор – це закруто, то хоч такий, щоб зупинив обвал. Не тільки економіки. Це - очевидно.
Тут гірше. Я от що маю на увазі. Мене в тій реанімації найбільше вразили люди, які там працюють. Не треба сміятись і казати, що я наївний. Я поясню. Дивує і шокує те, що сталося з людьми, а я тут був в 1996-му, потім в 2003-му і нарешті тепер – у 2010-му. Тоді, восени 1996-го гривню ввели. Медсестри робили укол. І коли їм хтось говорив, що у Львові за це потрібно платити, а просто так до вас навіть не підійдуть, не вірили. Казали, як так можна, це ж наша праця, тут хворі люди. Чесно сказати, я і зараз так думаю, хоча це видається багатьом дивним, що це – їх праця, прямий обов’язок – доглядати хворого. Бо, як ні, то хай оберуть іншу професію. А вже в 2003-му появились перші ознаки морального занепаду. Зникли штори на вікнах, переповнені палати, брудно, жодних халатів для відвідувачів, десь поділися санітарки і прибиральниці. 2010-го молоді кадри з настанням ночі зникали і більше не з’являлись. Старші медсестри за інерцією, напевно, ще доглядали, підходили. Лікарі, ті нічого не робили. Їм не дали в лапу. Не подобається – можете йти, повзти, шкандибати додому, ніхто не тримає.
Цинізм звідти, з самого верху, опускається донизу й люди перестають вірити, допомагати, розуміти, врешті-решт бути людьми один одному. Тобто ставитись одне до одного не як до товару, на який наліплено цінник. Все впирається в гроші – єдине мірило.
Можливо, раніше, хоча і було гірше економічно, але ще був запас оптимізму, якось вірилось, що є вихід, не все прогнило… Тому мені-от якось все рівно, який там костюм, дядько носить. Ні, я розумію, реформатор – це круто. Але хотілося б просто, щоб хтось міг зупинити це моральне падіння. Бо це страшнувато подумати: якщо нічого не зміниться, що ж то буде далі…