20 роковини Всеукраїнського референдуму щодо Акту про незалежність України пройшли буденно, майже непомітно. На державному рівні про цей ювілей, здається, навіть не згадували.
У чому ж причина такої негації влади до цієї сторінки новітньої історії України? У її малозначущості перед масштабом завдань, які сьогодні вирішує влада, чи в красномовному ігноруванні всього, що нагадує про те, що єдиними легітимним джерелом влади є народ?
Те, що має бути повідомлене!
Референдум – це форма прямої демократії, всенародне голосування з приводу якогось державного законопроекту, адміністративного нормативного акту, конкретного питання загальнонаціонального значення, міжнародної угоди тощо.
Батьківщиною референдуму прийнято вважати Швейцарію – перший референдум тут відбувся 1439 р. У Швейцарії на загальнонаціональному рівні, починаючи з 1843 р., було проведено понад 240 референдумів.
Оскільки джерелом влади за демократії є народ – референдум (загальне голосування) та інші інститути безпосередньої демократії не можуть бути відірваними від демократичної системи. Безпосередня демократія забезпечує участь громадян в остаточному вирішенні конкретних проблем, а референдум прийнято вважати її головним елементом.
Однак ставлення до референдумів у політичній науці не є однозначно позитивним. Так, Й. Шумпетер заявляв, що пряма (безпосередня) демократія несумісна з відповідальним врядуванням.
У класичній інституції, що її становить референдум, кожен виборець отримує можливість проголосувати “за” чи “проти” стосовно певної суспільно значущої проблеми. Оскільки рішення під час референдуму приймає весь народ, то сам референдум вважається виявом народного суверенітету.
Однак при цьому також потрібно пам’ятати те, що референдуми можуть бути й інструментом, за допомогою якого обмежують демократію. Так, за рішенням референдуму повноваження президента Таджикистану Е. Рахмонова та Узбекистану І. Карімова було продовжено від 5 до 7 років, а білоруські виборці на референдумі 2004 р. висловились за скасування обмежень строків перебування президента Білорусі Л. Лукашенка при владі. Подібним чином було закріплено перебування при владі президентів Казахстану Н. Назарбаєва та Туркменістану С. Ніязова.
Референдум: всенародне опитування чи голосування?
Ще проект Конституції Української Народної Республіки передбачав декларування всеукраїнського референдуму та інших форм безпосередньої демократії, таких, як вибори, консультативний референдум, опитування громадської думки, народне обговорення та народні ініціативи (ст. 24). Уперше в вітчизняному законодавстві положення про референдум було закріплене у Конституції СРСР 1936 р., в якій його визначено як всенародне опитування (ст. 49). Схоже закріплення референдуму здійснено і в статті 3 Конституції УРСР 1937 р. Штучне ототожнення референдуму із всенародним опитуванням виправили лише у Конституції 1977 р., яка трактувала референдум як всенародне голосування (ст. 5). Таку ж правову норму автоматичного перенесено у Конституцію УРСР 1978 р. (ст. 3).
Утім конституційні положення про референдум мали декларативний характер і мали деталізуватися спеціальним законом. На території СРСР вперше закон про референдум був прийнятий 3 листопада 1989 р. у Литовській РСР. Своєрідною реакцією на литовське законодавство став Закон СРСР «Про порядок вирішення питань, пов’язаних з виходом Союзної республіки з СРСР» від 7 квітня 1990 р. Закон уперше інституалізував на загальнонаціональному рівні можливість проведення референдуму на загальносоюзному рівні. 27 грудня 1990 р. з’їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон “Про всенародне голосування (референдум СРСР)”.
3 липня 1991 р. було ухвалено Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”. Прийняття закону про референдуми знаменувало вступ України у новий етап формування національного конституційного законодавства, що було покликане інституалізувати референдуми як форму безпосередньої демократії.
Положення про вибори, референдум, народні законодавчі ініціативи були виписані в офіційному проекті Конституції від 27 травня 1993 р. у розділі 4 ”Пряме народовладдя”. Проект був реальною спробою конституювання всеукраїнського референдуму як самостійного правового інституту та лібералізації приписів щодо процедури народного ініціювання всеукраїнського референдуму, містив також ряд раціональних положень щодо місцевих референдумів та ряд інших прогресивних моментів. Але до 1996 р. питання конституційного закріплення всеукраїнського референдуму лишилось відкритим.
Після прийняття Основного Закону держави 28 червня 1996 р. робота над удосконаленням законодавства щодо проведення референдумів виразилась у законах України ”Про вибори народних депутатів України” від 22 жовтня 1997 р., ”Про Центральну виборчу комісію” від 17 грудня 1997 р. та ряді інших законодавчих актів. Однак сталося так, що після прийняття Конституції України Закон ”Про всеукраїнський та місцеві референдуми” 1991 р. не був змінений чи доповнений, відповідно до вимог нової Конституції.
Референдум: обов’язковий чи рекомендаційний?
Упродовж новітньої політичної історії нашої держави громадяни України двічі брали участь у безпосередньому вирішенні найважливіших питань суспільного життя під час всеукраїнських референдумів – у 1991 р. та 2000 р.
Перший всеукраїнський референдум, який відбувся 1 грудня 1991 р., набув особливого статусу. На референдум було винесено одне питання: ”Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Текст Акту проголошення незалежності України, що був прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені.
У референдумі взяли участь 31 891 742 (або 84,18 %) виборців, з яких 28 804 071 (або 90,32 %) проголосували “за”.
Натомість наслідки проведення другого референдуму, який в обхід Верховної Ради України був проголошений Указом Президента ”Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” від 15 січня 2000 р., є досить неоднозначними.
16 квітня 2000 року на всеукраїнському референдумі понад 80% громадян, що взяли в ньому участь, позитивно відповіли на чотири запитання, винесені на референдум, зокрема щодо впровадження двопалатного парламенту, скорочення чисельності депутатського корпусу, додаткових підстав розпуску Верховної Ради України, зокрема, якщо парламент у межах місяця не сформує парламентську більшість.
Проте його результати залишилися не імплементованими. Більше того, у широких колах їх достовірність було піддано сумніву. З одного боку, маємо підтримані українським народом зміни до Конституції, які у разі їх впровадження радикально знизили б роль законодавчої влади у політичній системі, деформували закладені в Основному Законі механізми стримування та противаг. З іншого – стався надзвичайний прецедент – носій суверенітету здійснив своє волевиявлення, але воно залишилося фактично проігнорованим.
Референдум – інструмент демократизації чи маніпуляцій?
Іншим наслідком цього референдуму стало вкорінення у колективній свідомості політичного істеблішменту, особливо серед парламентарів, страху щодо цієї форми безпосередньої демократії.
Протягом останніх років різні політичні сили робили неодноразові спроби організувати проведення всеукраїнського референдуму. Зокрема 2005 р. СДПУ (о) спробувала зібрати підписи на підтримку проведення всеукраїнського референдуму з питань вступу України до НАТО та ЄЕП. У 2007 р. Партія регіонів намагалася винести на всенародне обговорення три питання надання російській мові статусу другої державної; виборність голів обласних і районних адміністрацій; позаблокового статусу України.
Того ж року БЮТ намагався ініціювати проведення всеукраїнського конституційного референдуму з 9 питань. У цей же рік КПУ оголосила, що зібрала достатньо підписів на підтримку проведення референдуму щодо оголошення Президенту України недовіри.
Таким чином, за винятком всеукраїнського референдуму 1991 р. весь наступний досвід із проведення референдумів в Україні був негативним. Частково через недосконалість чинного законодавства, частково – через специфіку цієї форми безпосередньої демократії, яка дозволяє використовувати всенародне опитування у провокативних та популістських цілях, а головно через небажання правлячої еліти розвивати практику безпосередньої політичної участі населення.
Мабуть, над українськими можновладцями як дамоклів меч висить приклад президента Франції генерала де Голля, який 1969 р. після поразки на ініційованому ним референдумі щодо реорганізації французького Сенату змушений був піти у відставку.
Очевидно, якби сьогодні українська влада, як це прийнято у демократичних режимах, ризикнула виставити на загальнонародну оцінку свою діяльність у вигляді референдуму, плебісциту – то отримала б такий низький рівень підтримки, який би однозначно поставив питання про можливість її дальшого перебування на вершині політичного Олімпу.
Звідси й пояснення такого прохолодного ставлення влади до річниці першого українського досвіду безпосередньої участі населення у прийнятті доленосних загальнонаціональних рішень. Надто разюче він контрастує з прийнятою сьогодні практикою управління суспільством. Спосіб здійснення влади сьогодні має мало спільного не лише з безпосередньою демократією, яка набирає дедалі більшого поширення в усьому світі, але й з демократією взагалі!