Постійно доводиться чути й читати на свою адресу різноманітні репліки. Їхня суть здебільшого зводиться до кількох функцій: або вказати автору на його місце, або просто посперечатись, або повчити з висоти своїх сивин чи мозкових звивин, або зачепитись за неточний факт, а відтак звинуватити в некомпетентності (так, начебто призначення авторських блоґів бути джерелом компетентності та сховищем рецептів виходу з кризи), або «потролити», або ж скрушно зітхнувши, погодитися з автором і сказати приблизно таке: «Сумно. Але шкода, що автор не пропонує шляхів виходу з ситуації…».
Звичайно, той хто вимагає від людей, які висловлюються публічно, крім численних аналізів та діагнозів ситуації, ще й рецептів подолання кризових явищ, має свою читацьку і громадянську рацію. Інша справа, що часто-густо люди нічого не пропонують натомість не тому, що не мають що запропонувати. Ні, зовсім не так. Зізнаюся, особисто я маю хоч і не чіткий, але принаймні відмінний від багатьох політичних та ідеологічних прожектів план виходу з кризи. Однак, він настільки ексцентричний і дивацький, що, співставивши його з реальною ситуацією у країні, а – головне – з реальними можливостями для втілення, він здається мені цілком утопічним. Хоч і не позбавленим, утім, певного сенсу.
Отже, наважуся запропонувати свій варіант проекту «Як нам порятувати Україну і порятуватися самим». Одразу для тих, хто чекає від мене рецептів економічного дива, мушу зізнатись: економіка не входить до кола моїх інтересів, а тому в силу своєї повної некомпетентності, я торкнуся речей, що стосуватимуться лише політики, ідеології та суспільного життя.
Нещодавно, побіжно оцінюючи українську політичну систему, я окреслив причину стагнації українського політичного життя: належність всіх фігурантів процесу до однієї системи, яка їх усіх породила, виховала і привела на владний Олімп. Тобто, будь-які зміни в нашій країні заздалегідь приречені на провал з однієї причини, яка вкладається в межі простої народної мудрості: «рука руку миє» або «ворон ворону око не виклює». Ця причина елементарна та всім добре зрозуміла. І саме вона паралізує будь-який поступ у напрямку змін. А відтак, будь-які «нові люди», що з’являються у цій системі, просто за визначенням займають старі функції. Так сталося з перспективним політиком Яценюком. Так сталося з прогресивним бізнесменом Бродським. Вони приходили у владу, але замість змінити її набули добре перевірених форм, перетворившись у функціонерів старої системи.
Міркуючи над ідеологією Переходу для завтрашньої України, я напівжартома-напівсерйозно вигадав гасло, у якому й умістив найнеобхідніше, з моєї точки зору: «Україні потрібен Лютер. Мартін Лютер Кінґ Конґ». Якщо переформатувати цей жарт у зручне ідеологічне кліше, то трьома наступними великими чинами в нашій країні мали би стати три речі: Реформація. Лібералізм. Люстрація. Саме з такими гаслами, на мою думку, мусить виступати відповідальний політик нової ери, який здатен поламати систему і створити для України нову перспективу.
По-перше, «Мартін Лютер». Для втілення будь-яких змін, які дозволять країні претендувати на місце в майбутньому потрібна глобальна реформація всіх сфер життя: від повсякденності і ставлення до власного довкілля й побуту до речей загальнонаціональних, як-от соціальні відносини, культурна політика чи бізнес. Реформація – не як апдейт системи, її євроремонт, а докорінний апґрейд, подібно до грузинського. Мало зробити дороги і побудувати готелі для Євро-2012. Слід побудувати добрі дороги назавжди, а готелі зробити якісними й доступними. Реформація стосуватиметься насамперед демонтажу совєтських уявлень, підходів і принципів життя. Тому невипадково я вжив термін «реформація», а не звичне слово «реформи». Модернізація повинна стати мало не суспільною релігією, як стала колись для «тигрів» Південно-Східної Азії, які, втім, на відмінну від нас збудували своє життя на уламках колоніальної системи, а не на руїнах безглуздої «червоної імперії», що не просто нікуди не поділась, а мутувала в нові покоління пострадянських людей. Чи варто у цьому контексті знову говорити про «антропологічний експеримент»? Мабуть, так. Однак, альтернатива йому – лише деградація і безвихідь.
По-друге, «Мартін Лютер Кінґ». Нова Україна мусить навчитись лібералізму як універсальної мови «західної цивілізації». Реформація неможлива без засвоєння елементарних правил міжлюдського існування, де існує взаємна терпимість, дотримуються права людини, відсутні ксенофобія та упередження. Лібералізм має стати таким самим неписаним правилом, як миття рук і чищення зубів. Чи варто в цьому контексті говорити про «моральний експеримент»? Так, але з доброго дива він не настане, як демонструє нам уся дотеперішня історія революційних змін людини. А тому про його успіх слід говорити лише в контексті успіху пункту першого – реформації. Зрештою, тут також можна говорити про діалектичний зв’язок між зовнішнім і внутрішнім перетворенням людини.
По-третє, Кінґ-Конґ, або люстрація. Це насправді те, що слід було здійснити на самих початках незалежності – усунути від влади стару партійну номенклатуру. Люстрація в сучасних умовах також можлива лише за широкого розгортання реформації і без неї неможлива. Однак, жодні спроби докорінно реформувати наше життя не знайдуть утілення без тимчасового усунення від влади старих кадрів з усіма їхніми інстинктами, правилами, «понятіями», інстинктами і звичками. Люстрація також потрібна як гігієнічна процедура, як певна обов’язкова кадрова передумова всіх наших змін.
Прикметно, до речі, що у цьому короткому нарисі я не згадав ані проблему української та російської мови, ані слова не проронив про фатальну культурну роздвоєність України, ані букви не витратив на проєвропейську та проросійську Україну. Оскільки вважаю, що вся ексцентричність моєї побудови якраз і полягає в навмисному нехтуванні внутрішніми суперечностями. Тому це чистої води фантастика. Але хіба я обіцяв, що запропоную реальний вихід із ситуації?