Вчора на одному з українських сайтів прочитав новину про актуальні ініціативи та здобутки нашого «східного фронту». Посол Росії Зурабов у пориві нашого полюбовного, перепрошую за тавтологію, міждержавного державотворення пообіцяв закріпити за кожним українським регіоном певний регіон російський. Аби це не виглядало занадто вже недипломатично, посол митрополії намагався перевести проблему цієї нестерпно щільної реінтеграції на рівень «хозяйствующих субъектов»: «Это не монополизация контактов. Это управленческое решение, которое позволит нам быть уверенными, что российские губернаторы поймут, что вопрос двусторонних контактов также важен, как посевная или уборочная».
Після таких новин приходить якесь тупе заспокоєння. Все, що відбувається в останні дні з країною, вкладається у фразу гоголівського персонажа: «Це вам усе сниться!» Якось занадто швидко на зміну януковичівській 50-денці торжества одновекторності прийшов загальносоюзний, такий звичний для пострадянського вуха й ока, маразм. І вже не такий той флот страшний, і вже не такий той Янукович зрадник («Погляньте на мене! Я ж досі тут – мене він не продав!»), і вже затихають голоси протесту у відкритих листах вічно незадоволеної інтелігенції, і вже безсиллі руки гамселять порожнечу, а ватяні ноги, мов уві сні, відмовляються тікати.
Отже, панове, що я хочу сказати. Ми не в лайні, панове. Ми в болоті. У справжньому совєтському болоті, яке набагато гірше за лайно. Від лайна за великого бажання можна відмитись. Натомість загрузнути в болоті можна назавжди. І якщо ще вчора ми мали бодай можливість іншої України, то нині не маємо нічого, крім занурення в суворий і кондовий совок. Якщо в пізньосовєтский час пропагувався соціалізм із людським обличчям, то сьогодні пропагується капіталізм із совєтським обличчям.
Що зробила нова влада? Вона знову актуалізувала старі ідеологічні механізми. Віддавши те, що вона за довгі п’ять років завинила російським капіталовкладникам, Янукович сотоваріщі ще якось намагались робити добру міну, хоч грали відверто кепсько. Мовляв, усі ці «газові контакти» і «флотські утіхи» до 2042 року – справа пекельної взаємовигідності. Однак, штука в тому, що за кількадесят днів цілком реальна, матеріальна здача економічних і політичних активів переросла у здачу ідеологічну. Після перевірки рефлексів – російського хапального й малоросійського смоктального – настав час розбудови спільного проекту.
А якщо говорити точніше – наш доморослий маразм доповнився маразмом російським. Ось у цьому й полягає весь сенс активізації нашої братньої дружби аж до року 2042. А маразм – штука набагато серйозніша і трагічніша, ніж флот до 2042 року. Проти нього не допоможуть жодні нанотехнології та інтернет. Повернення маразму – це повернення того, що всі в нас давно й добре вміють. І якщо в Україні лицемірно останніми роками декларувалось щось кардинально інше – реформи, боротьба з корупцією, модернізація з євроінтеграцією та інші чужинецькі вартості, – то сьогодні треба бути чесними: від наших умовних і уявних свобод та перспектив не залишилось нічого.
Натомість маразм щодня наростатиме, адже маразматики – люди страшенно активні й ініціативні. Знову будуть соцзмагання, суботники і партійні збори. Ну, бо чого ще чекати після кураторської ініціативи посла Зурабова? Якщо вже маразм, то на повну силу – інакше не подіє. Особливо ефективний маразм – нахрапом, борзо, у гопницькому стилі. Отже, закріплюємо за кожним українським регіоном якийсь суб’єкт Російської Федерації. Мало їм «смотрящих» малоросійських, треба ще своїх поставити – для вірності. Бо народ ми вкрай ненадійний і з нами треба «держать ухо востро».
Недаремно Ґєорґій Жуков нібито казав у роки війни: «Все хохлы – предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется в Сибирь ссылать». Справа навіть не в тому, чи насправді щось таке сказав великий полководець, а в тому, що наші одновекторні брати насправді нам не довіряють. Нас люблять у будь-який із можливих способів, так. Але не довіряють. Тому йдеться зовсім не про те, що Януковичу хтось тут дозволить будувати щось на кшталт путінської владної вертикалі. Ні, Янукович із усією українською владою просто стане частиною вертикалі російської. А нам залишать почесне членство в ООН, і, можливо, в УЄФА. Останнє, до речі – під великим питанням. Кілька днів тому знову заговорили про злиття футбольних чемпіонатів, цих розважальних доважків олігархічної системи обох країн.
До речі, про Сибір і Крайню Північ. Якщо вже прийшла ініціатива з центру дружити регіонами, то й регіони можуть виступити з зустрічною ініціативою. Вибороти право самим вибрати регіон, з яким нам дозволять дружити. Наприклад, Львівщина могла би чудово контактувати з Якутською автономією, Івано-Франківщина – з Ямало-Ненецьким округом. Як чудово – «Дні Тернополя в Нар’ян-Марі»! Як прекрасно – «Дні Одеси в Біробіджані» і «Дні Севастополя у Ґрозному»! А оскільки регіонів у РФ утричі більше, ніж в Україні, можна за кожним нашим регіоном закріпити по три або й чотири суб’єкти Федерації! Процес рушив. Точніше, процесія рушила.
Маразм важко зупинити, коли не існує ані найменшої надії подолати його. Совок не вивітрюється з новими поколіннями, а лише загострюється, набуваючи нових рис. Дай-но йому лише сприятливий ґрунт і сорок років блукання пустелею здасться сорокахвилинною прогулянкою в порівнянні з тим, що чекає нас. На тій-таки сторінці, де я прочитав про ініціативи Зурабова, було ще два цікаві посилання: «В Харькове стали убивать продавщиц хлеба» і «Папаша расправился с пьяным сыном железным прутом для ремонта обуви». Це теж маразм? Ні, а це вже якраз реальність, у якій усім нам доведеться жити. Перефразовуючи Іосіфа Сталіна, іншої реальності в мене для вас сьогодні немає.