Теперішні події на Сході та Півдні України показали кілька важливих моментів: з одного боку, ми побачили, що позиції української влади доволі хиткі, особливо на Донбасі; з іншого ж – проросійські сили не мають достатньої підтримки громадськості у цьому регіоні.
Спробуємо з’ясувати, чому так і що потрібно робити, щоби реінтегрувати Схід та частково Південь у короткотерміновій та довготривалій перспективі?
За всі ці 23 роки країна, по суті, не займалася цілеспрямованим розвитком жодного з регіонів. Лиш час до часу, особливо під вибори, коли питання розколу країни активно використовували політсили, громадськість починала апелювати до питання єдности і вказувала на те, що не існує належної культурної політики інтеграції проросійськи налаштованих мешканців держави в український ментальний простір. Потім тему активно заговорювали й відкладали до наступних виборів чи якихось провокаційних деструктивних дій, аж поки не вилізла в лютому 2014-го, звісно, не без допомоги Росії.
Питання єдности та інтеграції виходить далеко за межі лише культурної сфери, хоча вона й відіграє дуже важливу роль. На відміну від Криму, де більшість населення становлять росіяни, Донбас та Південь України – куди строкатіші, ніж видавалося на перший погляд. Ця розрізненість виявляється в цілій низці чинників: починаючи мовним питанням і закінчуючи ставленням до євроінтеграції та НАТО.
У своїх промовах Володимир Путін та «балакучі голови» Кремля постійно повторювали тезу про нелегітимність нової української влади. І, якщо «фактів» нелегітимности від ВВП для кримчан видалося достатньо, то для мешканців Сходу та частини Півдня їх замало.
Серед ідентифікаторів легітимности влади французький соціолог політики Маттей Доган згадує й ставлення до неї місцевої інтелігенції та церковних діячів. У нашім випадку замінимо інтелігенцію на лідерів думок, котрі мають бути орієнтирами соціуму і в політичних питаннях.
Якщо для багатьох кримчан моральні авторитети знаходилися здебільшого лише в Росії, то для мешканців навіть Донбасу все далеко не так очевидно. Різні центри впливу й наявність зорієнтованих на Київ людей не дозволили Путіну провести на Сході бліцкриг за сценарієм АРК. У регіонах, де більша чисельність проукраїнськи налаштованих еліт, сепаратисти отримали відсіч й не змогли втілити свої плани в життя. Прикметно, що лінія російського терору зупинилася на межі з Харківщиною і наразі її не перетнула. Ця одна з найсхідніших областей України якраз відома наявністю проукраїнськи налаштованих лідерів думок, котрі й виводять людей на вулиці. У цім випадку важлива саме присутність таких авторитетних особистостей серед місцевих мешканців, а не лише приїжджих з Києва, Львова, Ужгорода чи деінде.
Що ж ми бачимо в Донецьку та Луганську? Парадом референдумів керують російські агенти та всілякі маргінали, котрих за весь час незалежности жодна психічно здорова людина не сприймала всерйоз. Донбас – доволі специфічний край саме у питанні місцевих еліт, адже за цілу купу років там не витворилося широкого кола місцевих авторитетів (некримінальних), заведених на ідеологію «тутешности», котру свідомо чи несвідомо сповідує цей край. Існують проукраїнські лідери думок, проте їх позиції хиткі. За авторитетів часто теж слугують російські селебрітіз, політики, отці і т. д. Через цей відносний вакуум таку роль місцеблюстителів локального патріотизму в стилі «Донбас-никто-не-ставил-на-колени» відігравав місцевий політичний істеблішмент в особі Партії регіонів, а також олігархи, котрі її фінансують.
Після втечі Януковича значна частина мешканців краю відчула розчарування політикою ПР, тому й регіонали певною мірою втратили вплив на прийняття рішень місцевими мешканцями і намагаються зараз його всіляко повернути: дестабілізуючи ситуацію, залякуючи працівників своїх підприємств звільненнями, Правим Сектором тощо.
Отож, одним із чинників для ментальної реінтеграції Сходу в Україну є збільшення впливу проукраїнських лідерів думок в регіоні. Звучить просто, але чи реально це зробити і звідки мають ці моральні авторитети та інтелектуали взятися?
Такі люди можуть з’явитися одразу із кількох середовищ: культурно-мистецького, робітничого та освітнього.
Профспілки
Однією з основних проблем Донбасу є значна залежність мешканців регіону від роботодавців. Великі заводи часто і є основним чинником творення міста та чи не єдиною можливістю заробітку, тому будь-яка непевність щодо життєдіяльности цих підприємств розцінюється як загроза особистому існуванню, чим радо користаються олігархи-власники. Вони використовують будь-яку нагоду для того, щоби тримати своїх співробітників під контролем, часто обмежуючи їхні законні права.
Змінити цю ситуацію могли б незалежні профспілки, котрі в усьому світі є виразниками прав працюючого люду й чудовим інструментом для їх захисту. В Україні самостійний повномасштабний та ефективний профспілковий рух не вдалося витворити за всі 23 роки незалежности, що пов’язано зі зрощенням олігархічно-кланової системи із держапаратом. Теперішня влада мала би якраз бути зацікавленою в появі цих самих профспілок і, якщо її не засліпить бажання економити на всьому, то просто зобов’язана стимулювати їх розвиток та тиснути з цього приводу на власників підприємств, особливо на Сході країни.
Виникнення такого руху захисту прав працівників за європейськими традиціями та з орієнтацією на Київ, де влада би простимулювала його зародження й поступ, має призвести до розвитку лівих проукраїнських сил, зокрема й на Сході країни, де запит на нові обличчя в політиці зараз найвищий. Лівоцентристські партії, за зразком європейських соціал-демократів, далеко були б не зайвими у нашім парламенті, а заодно й спробували б підмінити собою Партію регіонів, комуністів, вітренківців та інших маргіналів, котрим зараз віддає перевагу виборець Донбасу. Це все можливо лише у випадку доведення профспілками своєї ефективности і без рейдерського захоплення їх поплічниками олігархів-власників. Посилення ролі профспілкового руху неодмінно приведе до деолігархації, адже робітники активно заважатимуть державі та власникам наживатися на собі.
Витворити такий інструмент фактично з нуля і в складних умовах буде дуже важко, проте, якщо не пробувати, то точно не вдасться.
Освіта
Самого створення профспілкового руху буде зовсім недостатньо. Для його виникнення потрібна база, і її основою має бути освітня сфера. Нещодавно Міністр освіти Сергій Квіт заявив про можливість відкриття філіалу Києво-Могилянської академії на Сході України. Цілком правильна ідея, там дуже бракує чогось на зразок НаУКМА чи Українського католицького університету з їх ліберальною традицією, вільнодумством, формуванням критичного мислення. Крім того, УКУ працює над залученням щораз більшої кількости студентів з-за Збруча на навчання до себе, пропонуючи студентам звідти стипендіальні програми.
Якби років 15 тому ці виші відкрили свої філіали на Донбасі, то перші випускники могли та мали би впливати на формування політики регіону, і їхнє бачення мало б цілковито інший вигляд від того, що творять там зараз терористи-сепаратисти.
Так само правильними є ідеї приїзду школярів та студентів зі Сходу на свята у Західну Україну. Такі програми існують уже далеко не перший рік, за їх допомогою відбувається культурний обмін, руйнуються стереотипи, зав’язуються нові знайомства, відбувається краще пізнання культури та традицій Заходу країни. Така ідея потребує збільшення до неї уваги та зростання кількости приватних ініціатив, зокрема й у зворотній бік – із Заходу на Схід чи Південь.
Зважаючи на специфіку східного регіону, зорієнтованого на промисловість, потрібно підкориґувати дискурс і популяризувати гуманітарну освіту в цьому краї. У промислових центрах часто існує стереотип про марність, безперспективність та непотрібність гуманітарних наук.
Важлива сфера, котру потрібно зробити пріоритетною для розвитку на Донбасі та Слобожанщині, – інформаційні технології.
Не менш потрібними є збільшення різноманітних програм з розвитку громадянського суспільства, відстоювання своїх прав, правозахисної діяльности, творення ОСББ, контролю за владою, міських ініціатив тощо.
Культура та мистецтво
На тлі кремлівської агресії спостерігаємо неабияке підняття патріотичного духу навіть у тих регіонах, котрі ще донедавна вважали проросійськими. Проте цей підйом може швидко піти на спад, коли загроза мине або коли українській владі не вдасться нічого путнього досягнути у спробах ліквідувати небезпеку тероризму. Саме тому потрібно скористатися нагодою та збільшити українську культурну присутність у регіоні. Частина людей бойкотує російський культурний продукт, і їм просто необхідно чимось заповнити мистецький вакуум, котрий з’являється через це.
Вдалим було б стимулювання вітчизняними меценатами та владою (зняття концертних зборів) гастрольної діяльності українських гуртів, відкриття виставок наших художників, проведення книжкових презентацій та представлення іншої культурної продукції на Сході та Півдні. Звісно, все це за умов, коли життю митців не загрожуватиме небезпека.
Усі ці пункти доволі просто виглядають на моніторі комп’ютера, проте їхнє втілення потребує немало часу. Воно є необхідним, якщо українці справді бажають, щоби Донбас став українським. Ця місія є вкрай складною, адже люди Сходу та частково Півдня багато років жили в іншому ментальному просторі, у витвореній кремлівськими пропагандистами псевдореальності, де все українське – вороже або бутафорне, штучний конструкт, що немає права на життя. Проте це не означає, що нічого не вийде.
23 роки пасивної культурної політики влади показали: українізація відбувається хоча б тому, що Україна існує. Якщо ж докладати до того багато зусиль, то картина буде куди позитивнішою. Звісно, спочатку цьому чинитиметься спротив, навіть попри ненасильницькість процесу реінтеграції, адже російсько-радянська квазіідентичність є войовничою за своєю суттю й не толерує нічого, окрім себе самої. Проте з кожним наступним роком вдалого існування України ця «ідентичність» дедалі більше маргіналізуватиметься, поки остаточно не зіп’ється й не зникне. А зі зникненням у нас вона матиме куди менше шансів на те, щоби втриматися на території свого основного заповідника, де ретельно плекається та вирощується.