Дивне відчуття – дарувати прикраси сліпій жінці. Доводиться розповідати їй про її красу, про те, як гарно відблискує намисто на її шиї, про її власні довершені форми, про сяяння коштовного каміння на сонці. Про світло, яке подорожує між гранями. І ці ніжні красиві слова будуть просякнуті гіркотою.
Мені важко позбутися цього образу, коли читаю книгу Ігоря Померанцева «Czernowitz Черновцы Чернівці» (презентація цієї книги відбулася у Львові 26 квітня). Не хочеться розтлумачувати чому, але це так. Хотілося б думати, що подарунки такі, як ця книга, лікують, прочищають зір.
Прозріння – це вибух краси. Нова краса знаходить дорогу в людину. У широкому сенсі – це повернення повноти відчуттів.
У життя має бути смак, колір, воно повинно дзвеніти, гарчати, переливатися, тріпотіти. Серце має відчувати постійно, як б’є це неймовірне джерело. Життя має бути стільки, щоб воно ледь не розривало душу своїм напором. Якщо цього не відчуєте – ви сліпі або підсліпуваті. Це прекрасне відчуття повноти життя дарує книга «Czernowitz Черновцы Чернівці». Вона – про джерела, сховища краси, про схвильованість, про прозріння у найширшому сенсі цього слова. Про набуття почуттів.
Мне было пять лет, когда родители привезли меня из Забайкалья в Черновцы. В таком возрасте живешь не именами стран и вообще не словами, а ощущениями. Я до сих пор помню этот переход из мира дальтоников в мир семи цветов, свой чувственный восторг, сад белого налива, виноградный ливень, абрикосовый пушок. Мне скажут, что это могло бы случиться и в Абхазии или в Турции. Да, могло бы, но случилось все-таки на Буковине.
І далі ця приголомшлива різнобарвість позбавляється свого суто фізичного сенсу. Такий же перехід із світу «дальтоників» відбувається в широкому сенсі. Це був просто початок. І ця схвильованість розлита по всьому тексту:
В сентябре мое сердце превращается в каштан, твердый и маслянистый. Вот ты глядишь на деревья, и они становятся карими. В этом круто заваренном воздухе осени, под разнобой каштанов, под слепым дождем поцелуев – я жмурюсь, я улыбаюсь, а кажется, что жмурюсь – спрячь ладонь в карман моего плаща, подними свой воротник, так дует в спину, что ты превращаешься в парусник(...) Эта осень про тебя. Ты снимаешь червонное кольцо, жгут листья, оно катится по ночному столику, дымок оселедцем тянется к ограде, к дощечке на калитке "выгул собак строго воспрещен”, давай прикинемся не муругими, пойдем аллеей, простоим весь ”жовтень”, весь "листопад” – так назвали эти месяцы украинцы – чтоб поймать то мгновенье, когда листья меняются в цвете – так и не поймаем, потому что не кроны меняются, а что-то происходит в нас: леденеют хрусталики, твердеет роговица...
По ночам я просыпаюсь от счастья: сетка лопнула, жасмин хлынул во двор-колодец и затопил его, мы плаваем и играем в водное поло теннисными шариками.
Велогонкой катится по городу осень, то отставая – и тогда ей на пятки наступает карета скорой помощи с красными крестами по бокам, то в желтой майке устремляясь вперед; запущенные дискоболом, вертятся напоследок карусели с детьми, обхватившими одной рукой гриву коренастых пони, другой сжимающими надкусанный медовый пряник; вращаются парки – с каруселями, медовыми пряниками, чертовыми колесами, летающими белками, детьми, крошащими белкам батон, влюбленными, шуршащими в сросшихся корнями и шипами кустах, круглыми эстрадами с элегантными оркестрантами в кремовых однобортных пиджаках с широкими отстроченными лацканами и расклешенных бежевых брюках.
Ці уривки взяв майже навмання. В самій книзі – досить мало безпосередньо про Чернівці. Але кожен чернівчанин відчуває, що вони породжені Чернівцями. І назва книги цілком логічна. Важко пояснити, чому так. Втім, неможливість такого пояснення не засмучує, а навпаки. Все що можна пояснити – далеке від таємниці.
Є ще одна річ, яка вражає: половина тексту книги Ігоря Померанцева «Сzernowitz Черновцы Чернівці» написана за радянських часів. У сімдесяті. А загалом книга творилася сорок років. Ті тексти радянського часу надруковані були лише на Заході, коли й сам автор вже працював там. І в них нема не тільки рядка, за великим рахунком там нема літери саме про радянську владу. Іноді як відлуння чогось неприємного, виникає якась кумачева тінь, але не більше. Тридцять років, прожитих у часи радянської влади, і жодного рядка, де б вона була присутня. Чи не рекорд це? Людина не лише не стає гвинтиком суспільного механізму, вона ніяк не може зрозуміти, навіщо людям цей механізм. Є цікаве відчуття, що це не свідома позиція, а властивість.
Подумав, що все живе і цікаве породжується не рядовими, не генералами чи генералісімусами світу, а… його дезертирами. Дезертир світу – це слово веселе, зухвале. Чудова нахабність жити своїм життям. Ігор Померанцев народився дезертиром, таке його щастя. У душу, яка не заповнена суспільними примарами, вриваються мрії, кохані, каштани, міські карлики, румунські офіціанти, танець живота Рози з квартири напроти, бродячі пси, думки випадково побаченого наркомана, ще тисяча ненудних речей. І залишаються там назавжди. І думаєш: як добре, що нема цього занудства про ідеології. Ані похвали, ані засудження. Ігнорування. Як здорово.
Це не зовсім коректно, але важко втриматися від порівнянь. Чернівці – багаті на письменників. І в часи молодості Померанцева обділеними не були. І ці люди, ніби під гнітом влади, щось таке ідеологічно правильне писали. 91-й рік, звісно, кардинально змінив напрям творчості, але вони ніколи не напишуть про карликів і танець живота від сусідки Рози. А якщо напишуть, то знов вийде щось ідеологічне, правильне. В цьому, власне, дивна відмінність рекрутів і дезертирів світу.
Коли дезертирство у крові, то народжуються такі фрази:
...идем из неуюта в неуют, чувствуя себя ссыльными поэтами, кто-то из нас, я или Игорь, кивает головой на горы, окружившие село, и говорит: ”Красотища-то какая!”. Рядом Румыния. Если осенью подойти вплотную к границе, и если падает дождь, а ветер дует с запада, то все лицо становится мокрым от румынского дождя, и тебе кажется, что ты побывал за границей. Лежа в кроватях, с книгами в руках, мы часто обсуждаем план трехдневного побега в Румынию, тайного перехода распаханной полосы, поездку зайцами в Плоешти, Сучаву, Бухарест – там сейчас вышел на экраны американский фильм ”Бонни и Клайд”.
Книга «Czernowitz Черновцы Чернівці» видана не видавництвом, а поетичним фестивалем «Мeridian Czernowitz» (нахненником фестивалю є Ігор Померанцев). Вона складається з двох частин: прози і ессе. Але очевидно, що ця проза – це поезія в маскувальному халаті. Тексти пов’язані не тільки з Буковиною, а ширше – Україною. І хоча теми дуже різномантні, насправді тема одна – переживання її героєм Буковини, України.
Ігор Померанцев – із тих російськомовних літераторів, хто щиро захоплений своєю малою батьківщиною, цієї країною, українською мовою. Це захоплення помітне в багатьох текстах:
"Крыхкый", "рынва", "зеленкуватый", "праля", "карколомный", нет, эти слова вылеплены не из звуков, а из материала. "Ирпень" - это не слово, а прозрачный сгусток смолы.
Украине нужен логопед. Его имя – украинский язик.
Цікаво, що російськомовний літератор Померанцев, який працював у Лондоні, а нині працює у Празі (на радіо «Свобода»), прагне жити саме в українському культурному просторі. Цей простір, вочевидь, йому набагато ближчий за кольором і смаком. У цьому просторі більше сонця і життєлюбності, більше відлуння Середземномор’я, що так полюбилося письменнику. Він і Буковину вважає краєчком Балкан (до речі, так само її сприймали австрійці на початку 20 століття).
Ну, що ще додати. Мабуть, треба закінчити думку про сліпих.
Лікарі у давні часи радили людям з хворим зором дивитися в очі тому, хто тебе любить. При нагоді спробуйте, нічого кращого не вигадати. І для здорових також.