Схоже, українці переросли Арестовича. Ексрадник Офісу президента з його суперечливими заявами, необґрунтованими прогнозами та небайдужим ставленням до всього російського останнім часом значно більше викликав роздратування, ніж заспокоював. Українці за майже рік повномасштабної війни з Росією змінилися, Арестович – ні.
Російська агресія проти України спричинила фундаментальні зсуви в українському політичному й експертному ландшафті. Водночас вона вивела в лідери суспільної думки таких контроверсійних осіб як Олексій Арестович. Перші місяці від початку повномасштабної війни стали справжнім зірковим часом для колишнього радника Офісу президента.
Про нещодавню популярність Арестовича свідчать цифри соціологічних опитувань. У серпні він посів друге місце в рейтингу публічних осіб, які «надають переважно або завжди правдиву інформацію, яка заслуговує на довіру». Майстер психологічних маніпуляцій зумів обігнати навіть генерала Залужного. Тоді ж дехто навіть почав пророкувати Арестовичу самостійне політичне майбутнє. Якщо вірити січневій соціології групи «Рейтинг», Арестович увійшов до п’ятірки найкращих політиків 2022 року.
На перший погляд, така популярність Арестовича серед значної частини суспільства виглядає дивною. Цей блогер-футуролог ще до 24 лютого 2022 року зробив стільки сумнівних заяв, влип у стільки скандалів, що покладатися на його думку і вірити його прогнозам було б проявом кричущої недалекоглядності. Та чимало українців дуже легко потрапили у психологічну залежність від Арестовича і перші місяці війни щодня з нетерпінням чекали його ефірів. Дехто навіть не міг заснути без заспокійливого гіпнотичного голосу радника ОП. З першими ударами агресора по українській території всі чомусь миттєво забули, що ж пророкував Арестович за кілька годин до російського вторгнення.
23 лютого 2022 року приблизно о пів на дванадцяту ночі на телеканалі «Україна 24» відбувалося токшоу, на якому був присутній Олексій Арестович. До російської агресії лишалися лічені години. Рівень напруги досяг апогею. Однак Арестович у типовій для нього самовпевненій манері висловив думку, що загроза російського нападу з усіх напрямків є суто гіпотетичною. Мовляв, це всього лише елемент російської дезінформації і тиску. На думку Арестовича, наступ на Київ з півночі був «майже неможливий». Також радник ОП запевнив, що в найближчі кілька днів не варто чекати на закриття повітряного простору, бо уряд застрахував перевізників. Усі прогнози Арестовича збулися з точністю до навпаки. Цікаво, що сам «футуролог» в інтерв’ю Гордону в серпні 2022 року заявив: «Я знав про повномасштабне вторгнення Росії ще в жовтні 2021-го». Тоді який сенс було казати неправду в ніч на 24 лютого?
Росія розпочала повномасштабне вторгнення, а радник Офісу президента продовжував видавати нові порції помилкових прогнозів. 24 лютого він заявив, що «Путін не буде бити по цивільних об'єктах, бо йому треба зберегти лояльність населення України». Потім пішла серія заспокійливих ракетних передбачень і заяв, що агресор от-от зупиниться і втратить будь-який потенціал до наступу. Причому перший прогноз Арестовича, що в росіян закінчуються ракети, пролунав ще 25 лютого. Далі були заколисливі розмови про те, що залишилося якихось два-три тижні і російська армія посиплеться. Що в росіян закінчуються боєприпаси і ресурси. А війна може завершитися ще до літа. Дні йшли за днями. Військово-політичні прогнози Арестовича не збувалися. Техніка, ракети і боєприпаси в агресора чомусь не закінчувалися. Та й «добрі рускі» всередині країни-агресорки себе ніяк не проявляли.
У перші дні, тижні і навіть місяці війни значна частина українців щиро сподівалася на швидке завершення бойових дій. Природне прагнення миру поєднувалося з вірою у швидкий розгром агресора, який зовсім не готовий до тривалого протистояння. Ці вкрай оптимістичні думки підкріплювало нерозуміння справжніх цілей російського вторгнення. Багато хто не міг осягнути екзистенційне прагнення Москви знищити українську державу та націю, вирішити так зване «українське питання». Хтось не міг повірити, що для Росії ця війна – нова спроба відновити імперію й розширити її кордони. Також у суспільстві ще зберігалися рештки ілюзій про «добрих росіян» і «братній народ». Про те, що у всьому винен Путін, а прості росіяни війни не хочуть. Що з першими втратами росіяни вийдуть протестувати на вулиці, а західні економічні санкції швидко позбавлять РФ ресурсів вести бойові дії. Усім цим сподіванням не судилося здійснитися.
Феномен популярності Арестовича на першому етапі війни пояснюється просто. Прогнозист-футуролог з Арестовича, відверто кажучи, виявився ніякий. А от психологічний маніпулятор – значно ліпший. Вдало підібрані слова, натяк на доступ до засекреченої інформації, самовпевнений тон, вміння тонко грати на сподіваннях і бажаннях публіки допомогли Арестовичу швидко завоювати симпатію аудиторії. В умовах емоційної напруги і невизначеності початкового етапу вторгнення багато хто знайшов психологічний комфорт, слухаючи заспокійливі промови найбільш публічного радника з Офісу президента. Бо чув від Арестовича те, що хотів почути. Вірив йому, бо хотілось вірити у хай трохи фантастичне, але хороше і близьке майбутнє.
Опитування перших місяців війни демонструють: більшість українців була переконана, що військові дії триватимуть ще кілька тижнів або місяців. Навіть у середині квітня лише 5% респондентів вважали, що війна може тривати ще рік. Тільки 12% схилялися до думки, що активна фаза може розтягнутися на більш ніж пів року. Такою ж необ’єктивною була думка про «хороших росіян». Через тиждень після початку війни ще 30% українців вважали, що прості росіяни у війні зовсім або найімовірніше не винні. Проте після того як стали відомі факти геноциду українців у Бучі, ця кількість впала майже утричі.
Що довше тривала війна з Росією, то більше українці позбувалися надто оптимістичних сподівань початкових тижнів вторгнення. Приходило розуміння, що війна з Росією – це всерйоз і надовго. Що не варто сподіватися на чудо і на акції протесту проти війни всередині РФ. Що, попри недолугість російського командування і ставлення до власних солдатів, не можна недооцінювати ворога. Суспільство поступово змінювалося. Дорослішало. Набувало психологічної стійкості попри жахливі втрати. Ейфорія, шок та емоційна розбалансованість перших днів і тижнів поступилися місцем гіркій правді та холодним усвідомленням того, що шлях до перемоги довгий і непростий. Зникала віра в те, що війна закінчиться за кілька тижнів. З’являлося усвідомлення, чим є Росія і росіяни. І яку війну веде проти нас ворог. Для такого суспільства арестовичі ставали просто непотрібними.
Суспільство змінювалося. Арестович – ні. Перебуваючи в полоні власної самовпевненості, яка час від часу межувала з хамством, він вперто і надалі продукував потік суперечливих заяв. То його накривала незбагненна ностальгія за радянськими часами. То захоплювали геополітичні ідеї пошуку «хороших рускіх» і дружби з ними. То не подобалися українська мова і культура. Час від часу Арестович брав на себе роль захисника російської мови і культури в Україні. Балакучого ексрадника ОП дратували навіть українські патріоти, активісти та жінки в армії. Особливо діставалося тим, хто не оцінив величі його «геніальних ідей». А таких ставало щоразу більше.
Заяви Арестовича про те, що Україна має стати домівкою для усіх «хороших росіян» та впливати на розбудову майбутньої Росії, викликали роздратування й обурення. Його військово-стратегічні прогнози уже не заспокоювали, а стали об’єктом для насмішок і глузувань. Суспільство пішло вперед. Арестович залишився на місці та продовжував публічне самолюбування власною персоною. Низький рівень самокритики, месіанська претензійність, нездатність визнавати свої помилки і вибачитися закономірно привели Арестовича до чергового скандалу, який цього разу виявився фатальним і вартував йому посади в Офісі президента.
Після звільнення Арестович і далі поводиться як публічна особа і продукує месиджі, які все ще викликають захоплення в його адептів. Але неоднозначно сприймаються суспільством. І хоча українці регулярно роблять помилки на виборах, є всі шанси сподіватися, що пік популярності Арестовича залишився позаду.