Це все відбувається у 21-му столітті.
Американський пастор у присутності своїх прихожан спалює Коран - священну книгу Ісламу. Його колега стоїть поряд. Він хотів це зробити ще півроку тому, але передумав, оскільки сам міністр оборони США його попросив не піддавати додатковій загрозі американських вояків у мусульманських країнах. Але згодом дурнувата сверблячка перемогла і ці двоє ідіотів, котрі йменують себе християнськими священиками, таки розіграли злочинну комедію - засудили на смерть і знищили священну книгу.
На іншому кінці земної кулі інші релігійні ідіоти поринули в ейфорію помсти. Не маючи поблизу американців, вони штурмували у своєму місті офіс місії ООН, вбили кільканадцять і поранили ще кількадесят осіб. Зробили це після святкової п’ятничної молитви, на заклик своїх священиків. Вбили і поранили тих, хто приїхав їм допомагати і не мав жодного стосунку ні до США, ані до тих пасторів. Наступного дня в іншому афганському місті було атаковано ще одну місію ООН, вбито і поранено інших невинних людей, а поліція відкрила вогонь по нападниках.
Ще один штрих – пастор, котрий спровокував спалення Корану, навіть після обох афганських трагедій не лише не покаявся, але й оголосив себе невинним і непричетним.
Це все відбувається у 21-му столітті. Коли вже переосмислено хибні релігійні підходи минулих століть, відсіяно кукіль брехні і тоталітаризму, доведено, що всі світові релігії походять із одного джерела – заповідей Єдиного Бога-Творця. Однак і у теперішній час значній частині священиків і віруючих ближчим до серця є формат релігійного протистояння і воєн. Їм хочеться трактувати Божі Заповіді не дослівно, а так, як вони вважають за потрібне. Вони не бажають розуміти, що і Християнство, і Іслам є релігіями миру та злагоди, де будь-яке вбивство вважається смертним гріхом.
У минулих століттях релігійна нетерпимість вважалася чеснотою. Криваві війни між християнами (католиками, православними, протестантами), єврейські погроми, хрестові походи, геноциди та етноциди, ісламські джихади здійснювалися в основному з релігійних мотивів. Моря крові були пролиті за прямими вказівками духовних провідників, а ще більші - за їхньої мовчазної згоди.
Ніхто і ніколи за це не покаявся. Окрім перепросин за гріхи Церкви, висловлених Папою Іваном-Павлом ІІ. Але церковники практично проігнорували цей факт, не надали йому відповідного розголосу, щоб не підривати авторитету Римо-Католицької Церкви. І тим самим позбавили віруючих величезного морального ефекту від цього акту покаяння та очищення. Акту, який мав стати прикладом для всіх інших релігій і конфесій.
То чи варто дивуватися, що і зараз, у 21-му столітті, в християнському, а тим більше в ісламському світі багато священиків і тисячі вірних все ще перебувають у мороці фанатизму і злоби, не мають правильного розуміння основних принципів своїх релігій, які вони так ревно намагаються захищати і пропагувати.