Східноєвропейський ренесансний гуманізм мав свої регіональні особливості, але розвивався синхронно із західноєвропейським, знайшовши благодатний ґрунт на теренах Речі Посполитої вже у середині ХV сторіччя.
Тема ця непогано досліджена як польськими, так й українськими вченими упродовж останніх двох десятиліть, але не стала ні елементом порозуміння, ні предметом дискусій для тих, хто зробив українську історію політичною заручницею сьогодення. Історія львівського архієпископа і гуманіста Григорія (Гжегоша) із Сянока (1406-1477) на цьому похмурому тлі, де досі не видно жодного просвітку, виглядає надзвичайно позитивною, залишаючись при цьому не менш повчальною.
Портрет східноєвропейського гуманіста
Вони були молодшими синами або сиротами, дітьми селян, духовенства, ремісників чи дрібних шляхтичів, які, пізнавши ази науки в парафіяльних школах, вирушали разом з валками зі сіллю на Захід продовжувати навчання в університетах Кракова, Болоньї чи Падуї. Нестатки і злигодні, як правило, супроводжували їх ціле життя, але при дворах монархів, магнатів чи на церковних посадах вони користувались незмінно високим авторитетом. Їх там справді потребували. Вони поширювали знання поза межі цих непевних притулків, навчаючи молодь, пишучи листи і наукові праці. Вони ніколи не припиняли навчатись самі, об’єднуючись у гуртки. Однак їхня діяльність не обмежувались лише цим. Вони писали вірші, подорожували в складі дипломатичних місій, лікували людей, складали астрологічні прогнози, були політичними експертами, допомагали запроваджувати міське самоврядування, вели канцелярію. Мовою спілкування між ними була латина, але вони знали ще по декілька мов. Здебільшого вони були римо-католиками. Як правило, не мали власної родини. Стоїцизм у них поєднувався з епікурейством, і при будь-яких обставинах вони намагались зберегти гідність. Їхній вплив на суспільство був м’який, але дуже продуктивний: дидактика підкріплювалась особистим прикладом. Вони були ворогами схоластики, релігійного фанатизму і невігластва. Де б не закинула їх доля, вони бачили в людині людину, а не стан, походження чи маєтність. Вони не здогадувались, що розвиток прикладних наук може зробити цивілізацію не менш дикою, ніж їхня відсутність, бо наука тоді ще не вийшла з-під крила моралі.
Вони жили в часи, які стрясали війни, моровиці й голод, а тому східноєвропейський гуманізм був не чужорідним, запозиченим чи вторинним, а виявом турботи про збереження людської популяції на новому якісному рівні.
Non omnis moriar…
Не все вмирає. На середину ХV століття тільки починає народжуватись галактика Гутенберга, а тому твори багатьох гуманістів так і залишились в рукописних списках, і більшість із них втрачені назавжди. Ще в минулому столітті, згадує Іван Франко, попаді вимощували форми для пасок аркушами старовинних рукописів, відчуваючи підсвідому неприязнь до будь-яких писаних чи друкованих текстів. Усе, що не є Святим письмом, від лукавого.
Завдяки поету Філіпу Буонакорсі (Каллімаху), італійському дисиденту й біженцю, який написав життєпис Григорія із Сянока, ми б не знали нічого про піонера східноєвропейського гуманізму. Кілька віршованих епітафій часів молодості, згадки про нього в історика Яна Длугоша, з яким він був особисто знайомий, декілька листів, пов’язаних з єпископською діяльністю, міські акти Львова. І все. Але Філіп Буонакорсі залишив нам унікальну книгу, яку написав за рік до смерті архієпископа. Архієпископ свого часу врятував йому свободу й життя, давши притулок у своїй резиденції в містечку Дунаєві, що за три милі від Перемишлян. На основі цієї книги створювались монографії новітнього часу, і якщо дослідники схильні думати, що італієць дещо ідеалізував його преосвященство, то доказати протилежне вони не можуть за браком інших джерел. Жодної монографії про зачинателя ренесансного гуманізму українською мовою не існує, що давно вже не дивує, хоча трохи молодшому сучаснику Григорія із Сянока Юрію Дрогобичу, який не зробив нічого для блага своїх земляків, присвячено і книги, і художні твори, і його ім’я навіть у радянські часи не заборонялось згадувати, бо Юрій Котермак був сином ремісника і не став римо-католицьким архієпископом.
Втім, в Інтернеті можна відшукати чудове есе львів’янина Ігоря Клеха, написане ще у 80-х руках, про Буонакорсі й Григорія із Сянока – «Инцидент с классиком». І саме у Львові в 1909 році вийшов переклад польською книги Каллімаха, а в Сяноку стоїть пам’ятник гуманісту Гжегошу. Безперечно, ця книга була відома і в 16 -18 ст серед гуманістів Речі Посполитої, і «Гжегошковіц» Яна Щасного Гербурта, куди увійшов діалог «Геркулес слов’янський», може цілком асоціюватись зі зразковою життєвою місією Гжегоша із Сянока, бо твір Гербурта побудований на основі алегорій і таємних символів, якими охоче послуговувались такі титани відродження як Рабле і Сервантес. Сам же Філіп Буонакорсі прибрав собі ім’я поета епохи еллінізму – Каллімаха, чому ж Гербурт не міг продовжити цю традицію, взявши собі покровителем славного Гжегоша із Сянока.
Культурна традиція – неперервна. Просто іноді вона змушена ставати підземною річкою.
Genius locus
Щоб пошукати витоки ренесансної традиції, не конче їхати до Кракова. Можна зі Львова поїхати в село Дунаїв, що було колись містом. Дунаїв збудував Григорій із Сянока в буквальному розумінні цього слова, згодом здобув для нього магдебурзьке право, і зробив першим духовним центром ренесансного гуманізму в Руському воєводстві.
Місцевість в тих краях нагадує хвилі на морі, посеред Дунаєва тече річка Золота Липа, а колись тут у складках пагорбів було багато озер. Саме через ті озера і віддаленість від великих шляхів було вирішено зробити невелике поселення однією з резиденцій львівських архієпископів.
Як оповідає Буонакорсі, Григорій походив із дрібної шляхти гербу Стремена з села поблизу Віслока. Після смерті матері батько перебрався з двома синами до містечка Сянок, і через два роки Григорій, маючи всього лише 12 літ, втік від батька і подався у світи. Він був наділений не лише відвагою, а й талантами, які допомогли йому не пропасти в цьому небезпечному світі: мав дуже красивий почерк і чудовий голос. І нестерпну жагу пізнання, властиву бідній, але амбітній молоді тих часів. Тому навчався у Краківському університеті, здобув там ступінь магістра вільних наук і отримав доступ до вищих кіл, ставши вчителем синів Яна Тарновського, краківського воєводи. Саме в цей період він їде до Італії: відвідує Болонью, Флоренцію, Рим, де в майбутньому Філіп Буонакорсі вступить у товариство Академіків, що гуртуватимуться довкола професора риторики Помпонія Лета. Ймовірно, що Григорій брав участь у флорентійському соборі, мешкав при дворі папи Євгенія ІV.З Італії він привозить «Генеалогію язичницьких богів» Бокаччо. Упродовж 40-х років ХV ст. Григорій перебуває в Угорщині при дворі Владислава Варненчика, як радник, сповідник і нотаріус королівської канцелярії. Він бере участь у битві під Варною, стає очевидцем смерті короля, але залишається ще на декілька років в Угорщині. Усюди він контактує з місцевою інтелектуальною елітою.
У 1451 році Григорія із Сянока висвячують на львівського архієпископа. Його митрополія перебуває в занепаді: священики не вміють проводити богослужіння, більшість з них малоосвічені, і, що особливо сумно, проводять свій час у львівських корчмах. Крім того, бракує коштів. Новий архієпископ намагається відновити престиж церкви і починає розбудову міста в Дунаєві, що на той час уже був літньою єпископською резиденцією. Це, можливо, найцікавіший епізод його кар’єри. Інтелектуал Григорій сам розплановує Дунаїв, визначає вулиці, починає будівництво міста без мешканців, а коли для них готові будинки, їздить по довколишніх селах і вмовляє людей оселитись в його місті. Не заселяє його чужинцями, а місцевим людом, якому легше прижитись, бо його коріння в цій землі. На березі Золотої Липи на пагорбі виростає невеликий ошатний костел з готичною вежею (тепер перебудований), внизу – єпископський палац. Все місто оточене валами й мурами і має вигляд квадрату, довкола якого розташовані три ставки. Справжнє місто мусить бути захищене. У Дунаєві для захисту існувала навіть метальна техніка, і в 1474 році маленьке місто вистояло перед татарським нападом.
Двір поетів
Львівському архієпископу закидали, що він віддає перевагу чужинцям у спілкуванні, влаштувавши у Дунаєвському палаці своєрідний гостьовий дім. Особливо любив він вітати у себе освічених італійців. Григорій уникав шляхетських бенкетів, вважаючи їх не місцем для бесіди. Він казав: «У себе в домі я їм що хочу і скільки хочу, і не витрачаю на це часу більше, ніж потрібно». Дунаївські зустрічі проходили в атмосфері неквапливих бесід і, як шкода, що тоді ніхто не записував хід думок, що наче бісер нанизувались на нитку етики, бо саме етичне ставлення до дійсності було наріжним каменем філософії ренесансного гуманізму. Вільний вибір, рівність усіх станів і народів перед Богом, відділення релігії від науки і держави, і навіть, у випадку Григорія із Сянока – визнання за іншими живими істотами права на розум і душу, бо всі ми однієї крові. І хоч бесіди у Дворі поетів, як називали гурток Григорія із Сянока, пожвавлювались вином і медом за особливим рецептом, в них ніколи не допускалась вульгарність, блазнювання, все те, що принижує людину як вершину Творіння. Особливо не терпів архієпископ того, що в наші часи інфікувало до критичної межі літературу: ненормативну лексику та фіглярство. До своїх літературних спроб Григорій ставився дуже критично і не хотів, щоб вони виходили за межі вузького кола друзів, вважав надто недосконалими.
Гості з Дунаївських зустрічей розносили по світу свіжі ідеї, які перемінювали осінь Середньовіччя одразу на весну Ренесансу. Сам же владика їздив до Львова лише при потребі й коли їхав, то жартував: «Їду до доньки, чия молодість і краса легко можуть піддатись спокусі гріха, а відтак потребують батьківської опіки» . Укріпивши тіло і душу церкви в своїй митрополії, Григорій міг віддатись спочинку й улюбленій лектурі. На жаль, його історична праця про битву з турками під Варною, не збереглась, як і коментарі до «Буколік» та «Георгік» Вергілія.
Справжнім взаємним дарунком долі стало для обох інтелектуалів дворічне перебування Філіпа Буонакорсі, який змушений був переховуватись від папського гніву по всій Європі. Провина його у змові академіків проти папи Павла ІІІ була не доведена, та й сама змова навряд чи була вигідна учасникам гуртка Помпонія Лета. Схоже, що папа хотів розправитись з осередком вільнодумства у Римі. Врешті Філіп опиняється у Львові, де мешкав його дядько по матері Айнольф Тедальді, і той порадив йому прохати притулку в Дунаєві. Львівський архієпископ не раз відстоював права міщан і купців, які були справжньою опорою церкви. Він прийняв у Дунаєві втікача і не видав його агентам римської курії, хоч ті й вимагали. Рим був далеко, а провина поета не настільки поважна, щоб віддавати його до рук інквізиторів. Через два роки, у 1472-му, помер папа – і Філіп перебрався до Кракова, де був ласкаво прийнятий при королівському дворі, та ще й з рекомендаціями такого морального авторитета як Григорій із Сянока. І згодом розповів про Дунаївські зустрічі в життєписі зачинателя східноєвропейського гуманізму, який задав тон філософській думці щонайменше на два століття. А сам Буонакорсі зміг влити у Двір поетів гарячу кров вільнодумства, замішаному на пантеїзмі, що також випередило свій час, а деякі погляди видаються і зараз надто сміливими, зокрема, що світ не повинен залежати від грошей, і гроші не повинні маніпулювати політикою. Можливо, наполегливіший дослідник колись зуміє прочитати між рядків те, що побоявся сказати Філіп Каллімах, щоб не зашкодити своєму покровителю.
У 1477 році архієпископ раптово помирає у одній зі своїх резиденцій у Рогатині. Його тіло знаходять вранці на підлозі з розкинутими у формі хреста руками. З почестями прах Григорія перевозять до Львова і ховають у крипті катедри. Відтоді припиняються Дунаївські зустрічі, а сам Дунаїв занепадає як центр гуманізму.
Відновлення Дунаївських зустрічей
Зараз Дунаїв – тихе невелике село, через яке кілька разів на день проїжджає автобус зі Львова. В селі досі існує римо-католицька парафія, якою керує отець Йозеф Куц. Саме він мені й розповів, що є одним із організаторів спільного українсько-польського проекту відновлення Дунаївських зустрічей у 2014 році. Зустрічі на певну тему відбуватимуться щороку і матимуть філософський характер. Тобто це буде щось на зразок міжнародної конференції, куди приїжджатимуть також незалежні мислителі з Італії, Румунії та інших країн, а можливо, початок дискусії з проблем гуманізму. Сама ідея надзвичайно приваблива, і успіх її реалізації залежить не так від ерудиції учасників, як від їхнього вміння незалежно мислити. Найбільшою загрозою для людства на початку ХХІ століття є не економічні кризи, не енергетичні війни, не деградація природного середовища, а цивілізаційна втома, що нагадує Середньовіччя. Тільки тепер ми маємо не релігійний фанатизм та нетерпимість, а фанатизм фінансовий, що полює на кожен прояв незалежної думки. Вчені нарахували на всю Європу 15 сторіччя приблизно 500 гуманістів, навряд чи їх знайдеться зараз хоча б кілька десятків, бо сама ідея побудови гуманного суспільства видається нині утопічною. Мішель Монтень, французький мислитель, який жив у 16 сторіччі, недаремно застерігав: «Навчіться правильно мислити – ось основа всілякої моралі» . А відтак відновлення через 500 років Дунаєвських зустрічей не є лише спробою вивільнити з-під землі підземну ріку традиції, а й пошуками виходу з тотальної кризи гуманітарних цінностей.
… Архієпископ львівський Григорій після вранішньої відправи виходив з костелу і до обіду розмовляв з кожним, хто виявляв бажання з ним поспілкуватись: шляхтич, міщанин, селянин, жінка, дитина. Вислуховував, давав поради, допомагав і був у курсі того, що відбувалось в Дунаєві. Під час оборони Дунаєва від татар не ховався, а як міг підбадьорював захисників. У себе в дружньому колі він міг розмовляти латиною, і в костелі правив латиною, але з парафіянами розмовляв їхньою рідною мовою. У Львові така простота пастиря виглядала б щонайменше дивною, а в Дунаєві це було цілком природним. Що вища культура в людини, то природніше й скромніше вона поводить себе. Так було в усі часи.