ЗМІ рясніють матеріалами про відсутність, половинчастості або повільність реформ, початок яких з таким пафосом оголошували нинішні президент, прем'єр-міністр, голова Верховної Ради та інші політики, які прийшли до влади після Майдану. Безліч експертів, політиків і політологів наводять докази, аналізують, прогнозують, пропонують. Народ тихо бурчить, стогне, але терпить. Вже є й аналітичні матеріали, автори яких або прогнозують масові протестні акції, або спростовують їх імовірність у найближчому майбутньому.
Партії, які не потрапили на останніх виборах до парламенту (назвемо їх непарламентськими), або йдуть у небуття, або критикують парламентські партії і владу, боязко поговорюють про ймовірність чергових дострокових виборів. Однак до виборів самі не готуються, займаються вирішенням локальних проблем електорату і роблять гучні й не дуже заяви.
При цьому ані ЗМІ, ані експерти з аналітиками та політологами, ані політики, які перебувають поза владою, ані позапарламентські партії не вживають серйозних заходів для поліпшення ситуації, підбадьорення ВР, уряду і президента, націлювання цих інституцій на потрібні народу реформи.
Ну, ЗМІ та журналісти – це зрозуміло. Їхня справа – висвітлювати дійсність, а не змінювати її, вони повинні формувати громадську думку, критикуючи реалії і показуючи ідеали, до яких суспільство має прагнути.
А що ж партії? Чому вони не використовують паузу у виборчому процесі для рішучих дій, які підняли б їх авторитет на недосяжну висоту? Чому не займаються реалізацією програмних положень прямо тут і зараз? Тому що фінансування отримують від зацікавлених осіб тільки для участі у виборах? Мовляв, без грошей яка ж політична боротьба за світле майбутнє? Я вже не кажу про «партії однієї людини» – виявляється, в Україні є й такі. А ще є партії, котрі фактично припинили свою діяльність, подальше їх не стосується.
Пропоную новий рецепт, який не потребує масованого фінансування. Суть цього рецепта полягає у спрямуванні та використанні сили народу. Відразу обмовлюся: мова зовсім не йде про масові заходи типу мітингів, демонстрацій чи страйків. І не про акції громадянської непокори (Боже борони!). По-перше, не той випадок, а по-друге, для таких дій гроші потрібні, і без жертв не завжди обходиться.
Так ось про що мова: про форми прямої демократії. Нагадаю рядки з Конституції: Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Зверніть увагу на останні чотири слова: інші форми безпосередньої демократії. Тобто Конституція це дозволяє. Ще нагадаю, що Основний закон – закон прямої дії.
Що з цього випливає? Народ має право вдаватися до безпосередньої демократії, навіть якщо вибрана ним форма не регламентована законом. Не заборонено – значить можна. Як мінімум, громадяни мають право висловлювати свою думку з будь-яких питань державного життя, а також консолідувати цю думку, пред'являти її владі і вимагати від влади належної реакції.
Але це так, філософування, або теоретичне обґрунтування. Тепер до суті. Суть полягає в тому, що ніхто і ніщо не заважає колективу громадян підготувати проект закону і вимагати у вищого законодавчого органу його (цей проект) розглянути. На жаль, можна наполягати тільки на розгляді. Та й то – з одним застереженням. А застереження це дуже серйозне, і полягає воно в тому, що, за Конституцією, народ не має права законодавчої ініціативи.
Я не стану критикувати це положення Конституції. По-перше, не час, по-друге, опоненти відразу пошлються на закордонний досвід: у тих країнах, з конституціями яких я поверхнево знайомився, теж не передбачається такого права народу, і по-третє, я збираюся з цього приводу підготувати окремий матеріал.
Отже, уявімо, що група ініціативних громадян підготувала законопроект, оприлюднила його в ЗМІ й примудрилася зібрати позитивну думку про цей проект у великої кількості українців. Що таке велика кількість? Ну, нехай це буде 50 тисяч (зауважимо: далеко не всі депутати пройшли до парламенту з більшою кількістю голосів, але мають право законодавчої ініціативи). Мають право? Мають.
Далі. Чи мають право ці ініціативні люди довести до відома президента чи прем'єр-міністра інформацію про свою розробку і позитивне ставлення до неї великої кількості людей? Мають. Чи має право Кабмін або президент внести на розгляд Верховної Ради цей проект? Теж мають. А повинні? З юридичної точки зору – не повинні. А з точки зору моральної – зобов'язані.
Якщо текст проекту широко оприлюднений, якщо засоби масової інформації постійно інформують населення про хід і результати висловлених думок, реакції інтелектуальної та політичної еліти, просування проекту в коридорах влади, то чи зможе влада це проігнорувати? Звісно, що може. Багатьом з тих, хто зараз «на верху», це не вперше. Але чи ризикне просто відмахнутися від 50 000 голосів? Сподіваюся, що не ризикне. Якщо ж мої надії не виправдаються, така зневага народною ініціативою стане ще одним каменем на їхній політичній могилі. Причому, не найменшим. І ляже він не в повній тиші, а під гучну реакцію ЗМІ.
А що робити президентові з такою петицією, якщо він не згоден з нею, причому цілком аргументовано? Є три варіанти. Перший: згоден – не згоден, а неси в парламент. Другий: все одно неси в парламент, але доводь там свою правоту. Третій варіант: нікуди проект не неси, але поясни народу, чому він не правий. А народ вже сам буде для себе вирішувати, хто правіший.
Зрозуміло, що і Верховна Рада може відхилити запропонований проект. Депутати можуть або проголосувати проти, або взагалі не включати до порядку денного. Проте цього разу дуже багато людей будуть уважно стежити за результатами голосування і робити висновки про «народність» народних обранців.
Звісно, я не можу дати гарантій, що така ініціатива обов'язково принесе радість і процвітання країні й ініціаторам. Напевно, знайдеться безліч перешкод і протидій. Але, як усім відомо, якщо не пробувати, то точно не вийде. А якщо після першої невдачі не впадати в зневіру, а проявляти наполегливість та винахідливість, то, дивись, стане краще жити.
Очевидно, що подібну діяльність не зможуть подужати одинаки або невеликі групи ентузіастів. Однак для того й існують партії, щоб дбати про народне благо. Крім тих, звичайно, які створювали для чогось іншого. І чим це не спосіб для партії знайти популярність і народну підтримку? Причому без серйозних фінансових витрат. Кому і за що платити? Журналісти з радістю будуть висвітлювати захопливі події, отримуючи гонорар від своїх видавництв. Інтернет-видання теж без додаткового фінансування цілком можуть збирати й обробляти громадську думку. Для них це – звична справа. Юристи? Що ж то за партія, якщо у неї в штаті немає пари-трійки грамотних юристів?
Якщо вірити сайту Державної реєстраційної служби, на сьогоднішній день в країні зареєстровано 242 політичні партії. Так, далеко не всі вони в робочому стані, частина з них давно або недавно зійшла з дистанції, фактично припинивши всяку діяльність. Частина з них, по суті, служить лише для підтримки реноме свого лідера, публікуючи лише його висловлювання. Але ж є й активно працюючі організації. Їх ніяк не менше кількох десятків.
А тепер уявімо, що кожна з них почне «проштовхувати» свій законопроект. Причому кожен такий проект, щоб отримати масову народну підтримку, а також позитивні відгуки преси й експертів, швидше за все, має відображати сподівання населення і не суперечити інтересам держави, бо добробут держави, взагалі-то, в інтересах її громадян. (У дужках звернемо увагу: держави, а не уряду, адже це все ж таки не одне і те ж).
Ось і вийде, що підхоплена, грамотно сформульована й підтримана народна ініціатива отримає свій шанс бути реалізованою. Не дивлячись на відсутність такої норми в законодавстві. До речі, а чому б якійсь народній партії не виступити з проектом закону про народну ініціативу як першим пробним кроком? І для партії корисно, і людям приємно.
Чому така ініціатива може стати невичерпним джерелом реформ? По-перше, тому, що ідей, мудрості та кмітливості у нас, українців, стільки, що вичерпати їх неможливо. А по-друге, тому, що народ справді і хоче, і потребує істотних змін державного устрою та політики, а такі зміни й називаються реформами.