Розумію, якою невдячною є спроба аналізу або хоча б певного впорядкування окремих Інтернет-дискусій. Так само розумію наскільки не репрезентативною є моя аудиторія. Проте, проведений мною пошук локалізації головних дискутантів за ІР-адресою дав сенсаційні результати.
Найбільш революційними, непримиренними борцями за права української нації (наголос на етнічності!) та зі «злочинним правлячим режимом» є люди, які дописують із: США, Канади, Швайцарії, Німеччини, Голландії… Сумніваюся, що це наша стара діаспора аж так турбується про Україну. Це, напевно, ті, хто нещодавно «вирвалися» на Захід ніяк не можуть розірвати пуповину із Батьківщиною. Є також великі сумніви щодо того, що вони мають наміри залишити ситий західний світ і повернутися в Богом дану Україну. Тим смішніше читаються їхні слова про те, що вже завтра вони готові вийти на вулиці українських міст і поганою мітлою змести режим Януковича. Пишу ці слова, щоб у тих, хто читає дискусії не складалося хибного враження про високу напругу революційних настроїв у суспільстві.
Друга категорія небайдужих, це ті, хто займається постійною підміною понять. Це також «революціонери», але дуже специфічні. В основному вони живуть в Україні і за всі порушені авторами проблеми провину покладають на самих авторів, як на причину цих негараздів. Це такі собі інфантильні революціонери, які, користуючись анонімністю, пишуть мені з недалекого Червонограда наступне: «Ти закінчиш своє нікчемне життя в газовій камері, як і всі твої родичі. Американська ліберальна демократія тебе не врятує. У тебе горітиме під ногами українська земля». А чому вона має горіти у мене під ногами? Чи не тому, що маю сміливість порушити інфантильну дрімоту суспільства і закликаю критично глянути на нагальні проблеми? І чому революційний гнів має стосуватися автора статті, а не суспільних проблем, які він піднімає? Чому винуватці завжди якісь міфічні істоти – «пшеки», «москалі», «комун яки», а не наші рідні злодії та брехуни ?
Третя категорія це інфантильні інтелектуали, які також приміряють до себе тогу революціонерів. Таких найбільше в столиці. Щоб їх розпізнати треба дочитатися до фрази: «А давайте ми почнемо однаково діяти… А давайте ми станемо всі як один…» Тобто, інфантилізм цих революціонерів не дозволяє їм глянути на реальний стан речей, навіть наблизитися до окреслення найактуальніших проблем. Їм завжди треба ідеального майданчика, від якого вони почнуть свої стерильні танці. Але в суспільстві не буває ідеально зручних ситуацій і треба виходити з того, що у нас конкретно під ногами.
Ви спитаєте, а хто ж опортуністи? Як хто? Ми. Автори, які постійно закликають опуститися на грішну землю, подорослішати і поводитися, як і всі зрілі народи.