За останні кілька днів ситуація в Україні радикально змінилася. Донедавна майдани відстоювали європейський вибір, і багатьом здавалося неважливим, хто саме його зробить.
Тепер, коли влада не лише провалила угоду про асоціацію з ЄС, а й перейшла до силових дій, на порядку денному інше питання: як усунути цю владу, яка гнилою колодою лежить на шляху не лише до Європи, а й просто до нормального суспільства з елементарними правами і свободами громадян.
Дехто зі студентів, з якими ми їхали до Києва на Майдан, запитував мене: «Чи ми справді можемо на щось вплинути? А що, як не вдасться?»
У цих запитаннях вчувалося цілком зрозуміле бажання стати на бік не лише правди, а й сили, якщо не теперішньої, то майбутньої. Я не думаю, що та чи та відповідь на подібні запитання повинна мати значення, особливо для молодих людей, які ще не стали «мудрими» опортуністами. Слід відстоювати ті принципи, які вважаєш справедливими, незважаючи на те, перемагають вони чи програють. Ніякі міркування про шанси на успіх не звільняють людину від потреби робити моральний вибір. Тим, хто сьогодні боїться, що зі свободою в Україні буде покінчено, нагадаю слова Карла Поппера: «Людина, яка сьогодні передбачає упевнено, що ми прямуємо до епохи рабства, …може вирішити, одначе, не приймати моральних норм цього неминучого часу, а по можливості сприяти збереженню своїх гуманістичних ідеалів…». Саме так чинили дисиденти в 1970-х роках, коли ніякі зорі не віщували їм перемоги, так чинили ті, хто вийшов протестувати проти ГКЧП у перший день серпневого путчу 1991 р., коли фінал ще ніхто не міг передбачити. І саме так діяли перші ініціатори недавніх студентських акцій, не знаючи наперед, чим це все закінчиться.
Утім, є підстави сподіватися, що не лише правда, а й сила сьогодні на нашому боці. Безглузді дії влади свідчать про агонію режиму. Влада ніби навмисне робить усе, щоб розлютити народ до краю. Янукович спершу проголошує євроінтеграцію, потім її провалює, спершу висловлює повагу до мітингувальників, потім дозволяє (а може, й наказує) застосувати силу для їх розгону.
Головне питання тепер: чи режим сконає швидко, чи його агонія розтягнеться аж на півтора року – до наступних президентських виборів. Звісно, найкраще було б, якби народне обурення змело владу за кілька днів, щонайбільше – за кілька місяців, потрібних для проведення дострокових президентських і парламентських виборів. Однак мусимо рахуватися і з імовірністю, що цього не станеться. Правляча верхівка цупко тримається за владу і спробує її утримати всіма доступними їй засобами. Але й такий варіант розвитку подій не буде трагедією, як гадають нетерплячі. Просто в цьому разі від одноразових масових акцій треба буде перейти до копіткої систематичної роботи для остаточної ізоляції влади від суспільства, блокування її спроб переламати ситуацію на свою користь і, врешті-решт, усунення влади шляхом виборів, які, за солідарних дій організованої опозиції і народу, не так легко буде сфальсифікувати.
Масова підтримка, яку Партія регіонів нібито має у східних і південних областях, – це ілюзія. Це видно не лише з соціологічних опитувань. Запам’ятався один епізод із київських мітингів. 30 листопада ми з колоною студентів Українського Католицького Університету йшли на Майдан у супроводі двох міліціонерів (міліція має завдання супроводжувати такі колони). Вони довели нас до Михайлівської площі, де стояли колони людей з прапорами і, сказавши на прощання: «Он стоять ваші, далі йдіть самі», - пішли собі.
Однак з першого погляду було видно, що це «не наші». Порівняно нечисленна вервечка студентів із прапорами Євросоюзу просувалася між акуратно вишикуваними колонами людей різного віку, що чекали наказу рухатися на Європейську площу, де саме починався мітинг регіоналів. Попри чималу чисельність, вигляд у провладних «євроінтеграторів» був доволі жалюгідний. На обличчях – повна байдужість, ніякого не те що ентузіазму, а навіть цікавості до того, що відбувається навколо. Потім я ще двічі проходив повз Європейську площу, де вже повним ходом відбувався мітинг, на який прибували нові й нові організовані колони. Із трибун щось кричали про економічні загрози, які несе Україні непродумана євроінтеграція, але юрба залишалася такою ж апатичною, лише передні ряди ліниво плескали в долоні. І – невидима, але відчутна, стіна ізоляції від перехожих киян, які зрідка затримувалися на мить, щоб кинути зневажливий погляд на це дійство.
Влада, маючи необмежені ресурси, може батогом чи пряником зігнати на майдани тисячі людей, щоб продемонструвати «народну підтримку». Однак це вже нікого не вводить в оману. Не існує ініціативної меншості, на яку міг би опертися режим, яка здатна з власної волі, а не з примусу чи за винагороду, вийти на мітинги й демонстрації. Є лише купка олігархів і чиновників з одного боку, а з другого – пасивні маси, які просто бояться дальшого погіршення свого становища, бояться будь-яких змін. Їх можна перетягнути на бік супротивників режиму, якщо не лякати гаслами, звичними для нашого «Бандерштату», а переконати, що демократичні реформи, модернізація і європейський курс відповідають їхнім інтересам, дати їм надію на майбутнє. Така надія вже була на початку 2005 року, коли Ющенко отримав величезний кредит довіри, зокрема й на сході України. Усім відомо, як бездарно розтринькала його «помаранчева» команда. Наступного шансу не маємо права змарнувати.
Ініціативна меншість є на боці супротивників режиму, і вона може повести за собою більшість. Євромайдан поповнив її новими молодими силами. Тепер важливо уникнути розколу між різними групами опозиційно налаштованих громадян. Намагання студентів відмежуватися від політиків, хоч і цілком зрозуміле з огляду на недолугі дії останніх, сьогодні вже неактуальне. Боротьба має виразно політичний характер, і ті, хто ще недавно вигукував «Геть політиків!», мусять або самі ставати політиками, або підтримувати кращих із тих, які вже є. Нам сьогодні не потрібні харизматичні вожді, яким ми віддамо владу й чекатимемо від них дива. Навчені недавньою історією, ми тепер віримо тільки в силу громади. Але громада не обійдеться без політиків, і звинувачення опозиційних лідерів у егоїзмі, в тому, що вони, мовляв, хочуть використати протести молоді, аби дорватися до влади, – тільки на руку режимові. Ініціативна меншість має об’єднатися і розворушити пасивну більшість, залучивши її на свій бік. Потім, коли антинародний і антиукраїнський режим буде повалено, можна буде в демократичний спосіб з’ясовувати, хто більший демократ, патріот, націоналіст тощо, але спочатку треба спільно захистити демократію і свободу.
Режим, який не розуміє довготермінових національних інтересів або ігнорує їх, який застосовує силу без жодної розумної потреби, а лише з метою продемонструвати свою «рішучість», приречений на поразку – якщо не завтра, то в недалекому майбутньому. Єдине, що може його врятувати, – це брак єдності його супротивників: і політиків, і тих, які донедавна цуралися політики. За умови єдності усіх протестних і опозиційних сил вільна європейська Україна можлива – без такої єдності про неї годі й мріяти.