Дитячі будинки, інтернати ― це не найкращі варіанти для зростання та виховання дітей. Вони ніколи не зможуть замінити сім’ю. Лише в сім’ї діти можуть відчути, що по-справжньому люблені, що вони потрібні й цінні, отримати стільки уваги, часу та підтримки, скільки саме їм потрібно. Інституційні заклади ж вже давно віджили своє.
Говорити, що діти в інтернатах ― інші, це просто визнавати, що ми, як суспільство, провалили свою місію подбати про власне майбутнє. Жодна дитина не заслуговує на те, щоб жити в невідповідних умовах, зазнавати психологічного чи фізичного насильства, не мати поруч людини, яка б зрозуміла й допомогла. Байдуже, за яких умов діти потрапили в інтернати, ким були чи є їхні батьки, що їм довелося пережити. Вони ні в чому не винні. Діти заслуговують на гідне життя, на безтурботне дитинство та щасливу юність.
В Україні зростає кількість людей, які готові прийняти до себе дитину. Це може бути усиновлення, опіка та піклування, патронат, дитячі будинки сімейного типу, прийомна сім’я. Своєю історією поділилася Зіна Гимон. Вони з чоловіком Олександром стали всиновлювачами двох дітей ― брата та сестри. Уже шостий рік виховують доньку Євгенію та сина Георгія.
«Усиновлення завжди було для нас одним з варіантів»
Зіна й Олександр одружені вже десять років. Дітей хотіли завжди, але не складалося. На п’ятому році шлюбу замислилися: а чому б, справді, не всиновити? Чимало друзів і знайомих пари вже мали досвід прийняття дітей у сім’ю, тому ця тема ніколи не була табуйованою, невідомою чи сповненою нерозуміння.
Друзі постійно цікавилися, коли ж у подружжя народяться діти, що їм заважає, чому досі не наважилися. І навіть давали поради, як пришвидшити процес появи дітей. На жаль, люди досі дозволяють собі втручатися в особисте життя інших, не думаючи, що їхні питання можуть бути болісними. Однак у випадку Зіни та Олександра цікавість рідних стала фактором, що пришвидшив прийняття рішення, що вже давно визрівало.
«Усиновлення завжди було для нас одним з варіантів. Переломним моментом стало обережне питання від батьків: а що там з онучками? І ми з чоловіком запитали у відповідь: а що ви робитимете, якщо онуків не буде? Звісно, батьки відповіли, що різне буває й вони в будь-якому разі люблять нас. Але все ж дорогою додому я вирішила спитати чоловіка, що він думає про всиновлення. Він спитав: “Узагалі чи для нас?” Я кажу: “Ну, в принципі, так”. І почула у відповідь: “Я теж про це думав”. Це був березень 2018-го», – пригадує Зіна Гимон.
Уже у квітні Зіна й Олександр зустрілися з друзями, які якраз удочерили дівчинку (зараз у цієї пари є ще всиновлений син). Розпитували, що потрібно, щоб розпочати процес: які документи, які вимоги до потенційних батьків. Головні поради: для зручності завести таблицю, у якій буде перелік документів, потрібних для всиновлення, і термін їхньої дії, а ще – обов’язково відвідати курси для батьків-усиновлювачів. У травні пара вже пішла до служби у справах дітей.
«Спочатку спеціалістка у справах дітей влаштувала нам щось на кшталт допиту: де живемо, скільки разом, чому хочемо дітей. Але потім, коли переконалася, що наші наміри серйозні, й почула від нас, що хочемо на курси для майбутніх батьків-усиновлювачів – розквітла. Упродовж усього подальшого процесу вона була нашою підтримкою. До речі, завжди кажуть, що важко зібрати документи. А ми зібрали їх за тиждень. Огляд в усіх лікарів – за день. Тому вся ця процедура значно простіша, ніж здається на перший погляд», – ділиться Зіна Гимон.
У вересні пара записалася на курси. За словами жінки, саме це навчання врятувало від багатьох помилок на старті й дало відповідь на безліч незручних питань.
«Неважливо, чи люди вже мають біологічних дітей, чи не мають – курси потрібні все одно. Це про психологію травми. Часом думаєш, що дитина такого віку має бути приблизно така-от. А вона зовсім не така. Ти думаєш, що дитині точно сподобаються повітряні кульки – хто ж їх не любить? Але вона їх боїться. Це наче й дрібниці, але вони дуже допомагають створити для дитини максимально комфортні умови, допоки вона адаптується. Нам дуже допомогли розповіді про різні кейси. Часом вони були жахливими. Але лектори казали, що їхня задача – попередити нас про всі можливі сценарії, щоб ми ще на березі зрозуміли, чи дійсно цього хочемо. А щасливі моменти матимемо власні», – розповідає жінка.
До рішення прийняти дитину треба підходити усвідомлено. Інколи люди мають бажання врятувати дитину, а воно з часом вичерпується. Очікування можуть не виправдатися, тому краще не будувати їх. Зіна ділиться, що завдяки колу знайомих, які вже стали опікунами чи всиновлювачами, віри в стереотипи чи глобальних страхів у них з чоловіком не було. Жінка хвилювалася лише про те, чи впорається як мама. Адже ростити майбутню дорослу людину – непросто й дуже відповідально.
«Я хвилювалася про те, як складуться взаємини в нашій сім’ї, коли нас побільшає. А ще було складно під час підбору дітей. Треба чітко вказати, хто може стати кандидатом: вік дитини, критичні фактори, стан здоров’я тощо. У нас з чоловіком критерії були широкі: від нуля до дев’яти років, від однієї до трьох дітей. Дуже часто в інтернатах брати й сестри – якщо ми оформили б документи лише для однієї дитини, а наважилися б забрати двох, то треба було б проходити процес ще раз. Єдине, я не була готовою до наявності в дитини складної хвороби», – говорить Зіна Гимон.
«Познайомилися й відчули – це вони»
Зіна ділиться, що обирати дітей вони з чоловіком не хотіли ― були готовими забрати вже першого, з ким познайомляться. Але так не склалося, мабуть, у Бога були свої плани. Перші дівчатка-кандидатки жили в прийомній сім’ї, де й залишилися. Наступним був чотиримісячний малюк. Поки пара обдумувала рішення, з’ясувалося, що його вже всиновила інша сім’я. І третіми були саме ті – їхні діти.
«Нам сказали, що є “ЖЖ” – Женя і Жорик. Познайомилися й відчули – це вони. Євгенії було дев’ять, Григорію було сім. Зараз їм уже 15 і 13. Нам казали, що здебільшого люди хочуть взяти маленьких дітей. Мабуть, вони думають, що чим довше виховуватимуть дитину, тим більше вона буде “їхньою”. Насправді, з дорослими дітьми значно простіше. Так, ми пропустили період немовляти, підгузників, перших слів і кроків. Цей час теж особливий. Але для мене все ж було краще, що діти старші. Вони розмовляють і можуть сказати, що їх турбує. Вони їдять звичайну їжу. Мають такі зацікавлення, які вже можуть підтримати дорослі. Тому в нашому випадку все було дуже добре», – каже жінка.
Батькам Зіна та Олександр розповіли про своє рішення одночасно, щоб ніхто не ображався, що дізнався таку новину другим. Зважаючи на те, що всі вони працювали в благодійній сфері й були активними учасниками церковних спільнот, здивування чи нерозуміння не було. Чекали, коли внуки вже будуть удома.
Так само подружжя вирішило підготувати й близьке оточення, спільноту своєї церкви до появи нових членів сім’ї. Та серед них ця історія не унікальна, тому багато пояснювати не довелося. Єдиними, хто здивувався, були сусіди.
«Через кілька місяців одна наважилася спитати, що це за діти в нас живуть. А ще питали, чи не хочу своїх. “Так у мене двоє. ― Ні, ну своїх! ― Ну так от же мої, обоє!” Але, зрештою, це люди, які жодним чином не впливають на наше життя. Тому хай думають, що хочуть», ― каже мама.
Чотири місяці до рішення суду про всиновлення Євгенія та Георгій жили в реабілітаційному центрі під назвою «Місто щасливих дітей». Там працюють і з батьками, і з дітьми. Адже є випадки, коли малечу ще можна повернути в біологічні сім’ї, бо батьки подолали кризу, змінили спосіб та умови життя.
Майбутні мама з татом приходили до дітей кілька разів на тиждень, вони разом проводили час, грали, розмовляли, виконували домашні завдання до школи. Цей плавний перехід дозволив братові й сестрі налаштуватися до життя в новій сім’ї. На жаль, у дітей, що перебувають у державних інституційних закладах, такої можливості немає.
Саме психологиня центру порекомендувала Зіні й Олександру не спішити забирати дітей, дати їм час. І тоді, вже з рішенням суду, їхній переїзд буде органічною зміною ― діти й дорослі за цей час встигли звикнути одне до одного. А відчуття того, що всі вони ― сім’я, утвердилось приблизно через рік. Зіна каже, що просто перейшли цей момент звикання, адаптації й просто продовжили жити, не питаючи себе, що було до.
«Позаяк діти не переживали особливого насильства, вони не мають антипатії до мами. Соціальні служби працювали зі сім’єю тривалий час, однак кризу подолати не вдалося. Задля безпеки дітей їх довелося вилучити. Діти маму пам’ятали й любили. І я одразу пояснила, що я не її конкурентка. Просто ще одна мама. У перший рік діти багато говорили про свою попередню сім’ю. Згодом – менше. А в якийсь момент перестали, бо вже згадували нові історії, з нами», – розповідає Зіна.
Жінка каже, що якраз курси для батьків підготували до такої ситуації: дітям потрібно виговоритися, треба давати волю їхнім спогадам і емоціям. Часто батьки не хочуть, щоб вони згадували минуле. Але від нього не втечеш. Замовчування призводить до гірших наслідків. Коли Женя й Жорик виговорилися, то змогли рухатися далі, відкрилися для нового етапу в житті.
«Ми старалися не очікувати нічого й готуватися до найгіршого. Історії бувають різні, діти – різні, їхні досвіди теж. Але коли ти вранці прокидаєшся вільний, як птах, а ввечері сидиш на ліжку й усвідомлюєш, що в сусідній кімнаті сплять твої діти, то це трошки лякає. Не в поганому сенсі. Просто до цього відчуття не підготуєшся. У нас була своєрідна вагітність, бо з моменту, коли ми з чоловіком уперше поговорили, до появи дітей минуло дев’ять місяців. Незважаючи на те, що впродовж кількох місяців ми з дітьми зближувалися, перше “мама” й усі питання у твій бік все одно були дуже незвичними», – розповідає Зіна.
«Мої діти – підлітки, але вони зі мною розмовляють»
Мама-всиновлювачка каже, що загалом їхня історія дуже класна. Не було особливих криз, непорозумінь і моментів, коли руки опускалися. Однак, як і інші батьки, вони з чоловіком зіткнулися з іншими глобальними кризами – пандемією коронавірусу й повномасштабним вторгненням Росії.
«Та під час ковіду ми зблизилися ще більше, бо всі були вдома. Добре, що пандемія була до великої війни. Діти постійно були вдвох, без друзів. Нікуди було йти. Вони погодили між собою рутину, отримали досвід життя лише з найближчими. Це підготувало до початку війни, коли стало небезпечно виходити з дому й спілкуватися з друзями. Я дуже рада, що в нас двоє дітей. Їм цікаво разом, вони могли погратися, мають спільні теми для спілкування. Це спрощувало ситуацію», – каже жінка.
У лютому 2022 року Олександр одразу приєднався до лав ЗСУ. Зіна залишилася вдома з дітьми сама.
«Було важко. Але я вдячна батькам, які завжди були напохваті й допомагали з дітьми. А ще допомагали в нашій церковній спільноті, у якій я вже 32 роки, – з раннього дитинства. Ми як велика родина з 350 осіб. Організовуємо багато заходів для дітей. Мій син взяв за звичку щоразу обіймати всіх бабусь. Вони щасливі, він щасливий, бо дуже тактильний, а я – ні. Донька допомагає з молодшими дітьми. Тобто кожен у нашій церкві має своє завдання, у якому може бути корисним», – розповідає Зіна.
Чоловік складно переживає розлуку й використовує кожну можливість, щоб побути зі сім’єю. На Зінині плечі лягли всі домашні обов’язки. Але це жодним чином не віддаляє – усі чекають, коли знову зможуть проводити вечори, сміючись за вечерею.
Зіна каже, що зараз переживає вир емоцій – таки ж двоє підлітків удома. Але без них уже не уявляє. Люди, які не знають, що діти всиновлені, часто кажуть, як Женя схожа на Зіну. Мама з донькою сміються й підтакують.
«Для мене найціннішими є стосунки, які ми побудували. Мої діти – підлітки. Але вони зі мною розмовляють. Приходять зі своїми серйозними питаннями про стосунки, шлюб, секс тощо. Діти не шукають всього цього в інтернеті, не вірять сліпо друзям, а перевіряють їхні слова, обговорюючи все з батьками. І це дозволяє давати дітям корисну й правдиву інформацію, допомагати їм у становленні, у формуванні цінностей. Мої діти діляться, що з їхніми однокласниками батьки не розмовляють про такі теми, які обговорюємо ми. І для мене цінна їхня довіра. Якби я могла сказати щось тій собі, яка ще думала про всиновлення, то я б запевнила її ― все буде класно», – зазначила жінка.
Хочете дізнатись більше про те, як прийняти дитину в родину, отримайте юридичну та психологічну консультації за телефоном гарячої лінії БФ «Рідні» – 0 800 300 484.
*Цей матеріал було створено благодійним фондом «Рідні» за сприяння ЮНІСЕФ та фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW та Австрійської Агенції Розвитку (ADA). Зміст матеріалу є виключно відповідальністю благодійного фонду «Рідні» та не обов’язково відображає точку зору ЮНІСЕФ, Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) та державного банку розвитку KfW й Австрійської Агенції Розвитку (ADA).