30 грудня, у передостанній день першого воєнного року нової ери, відбулося дві знакові події. Події, які у всій повноті розкривають трагедію головного невдахи року. Це, до речі, не позиція автора (хоча і його теж), а офіційне титулування Владіміра Путіна від авторитетного видання Politico. Отже, що ж такого сталося у 364-й і усі інші дні 2022 року?
По-перше, американське видання The Washington Post опублікувало розлогу статтю про ситуацію в Кремлі. Стаття ця – не припущення самих журналістів, а коментарі (анонімні, звісна річ) російських високопосадовців і навіть одного наближеного до «царя»-мільярдера. Стаття, м'яко кажучи, песимістична для прихильників того образу «сильної руки», який Путін довгі роки, починаючи ще з осені 1999-го, дбайливо вибудовував навколо своєї невиразної персони.
Якщо говорити коротко, то – Путін боїться. Боїться усіх навколо. Скасував щорічний виступ перед депутатами Федеральних зборів, відмовився від традиційної пресконференції, не буде, як завжди перед Новим роком, зустрічатися з російськими мільярдерами. Причина одна – йому нема чого сказати про війну. Один з опитаних WP чиновників прямо заявив: «Ну а що він може нам сказати? Що все йде за планом – коли війна триває десять місяців, тоді як мала тривати три дні?»
Путін не може вийти на люди, бо його переслідує страх. Страх поразки. «Акела промахнувся» – це найбільший кошмар будь-якого диктатора. А він не просто промахнувся. Він припустився фатального для своєї і всієї імперії промаху, розпочавши цю «маленьку переможну війну». І тепер, як стверджує його оточення – яке не приховує розчарування у вожді-невдасі, – просто не знає, що робити далі. Крім, звісно, продовження обстрілів української енергетичної інфраструктури, уперто намагаючись схилити в такий спосіб Україну і Захід до переговорів. Не розуміючи, що ракети, як і зима, завершуються. Неодмінно. А допомога союзників по «Рамштайну» – ні.
Тому інша подія – онлайн-переговори із Сі Цзіньпіном – для Путіна набула особливої ваги. Він навіть всередині країни почувається як в ізоляції (в яку як зайшов після початку пандемії, так, здається, досі й не вийшов), що вже казати про світову арену. Тож переговори з лідером Китаю нібито мали продемонструвати – зі мною все добре, зі мною спілкуються сильні світу цього, а Захід ще поплатиться за свою відмову від повноцінних (себто на умовах Кремля) переговорів.
Та не так сталося, як гадалося. По-перше, Сі не відреагував на пропозицію приїхати до Москви, як було б вигідно і потрібно Путіну. По-друге, як хазяїн Кремля не намагався вивернути тему співпраці двох великих (щонайменше за територією) країн Євразії на військове русло – лідер Піднебесної вкотре чітко наголосив на бажанні Пекіна побачити мир в Україні.
До речі, навіть сама собою ця розмова є свідченням великого падіння Владіміра Путіна з придуманого ним п'єдесталу. Ці переговори полетів готувати (власне, випрошувати) до Китаю заступник російського президента з Радбезу Дмітрій Мєдвєдєв. Людина, уся репутація якої – це божевільні, в стилі померлого 2022-го Володимира Жириновського, пости у Telegram. Отже, Сі Цзіньпін, милостиво погодившись на цю пустопорожню з практичної точки зору розмову, чітко продемонстрував, хто в парі Росія-Китай тепер головний. Але, навіть дозволивши фактичному васалу поговорити із сюзереном, він не надав йому жодних серйозних козирів – крім факту самої розмови, чого явно не досить, – для торгів із Заходом. Отже, головна подія кінця року для Путіна завершилася невдачею.
А починалося все у зовсім іншому настрої. 2022-й рік розпочався, як літо 1939-го в Європі – з уже навіть не розмов, а прямих попереджень президентові України і світу загалом, про майбутню війну. Попереджень з боку президента США – і в цьому був свій великий смисл. Світовий лідер не попереджує про війну, він готує її й оголошує. Не виступати з попередженнями, а оголосити на увесь світ про початок нового «хрестового походу» за відновленою імперією – ось якою була мета Владіміра Путіна на початку року.
І в цьому він зовсім не унікальний. За останні сорок років такі знані у світі історики та публіцисти, як Марк Солонін, Віктор Суворов тощо, фактично довели, що радянський лідер, секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін готував напад на нацистську Німеччину. Саме для цього він, який 20 років не займав жодної державної посади, раптом 6 травня 1941-го призначив себе головою Ради народних комісарів (так у тодішньому СРСР називався уряд). Це було зроблено з однією простою метою – оголосити головний наказ усього свого життя. Наказ про початок «визвольної війни» в Європі, про атаку на Третій Райх.
Сталін не зміг цього зробити, він просто не встиг. А не встигши – злякався настільки, що навіть інший головний наказ, про початок «Великої Вітчизняної Війни», оголосив не він, а його заступник В'ячеслав Молотов. Той самий, якого Сталін і посунув з посади голови РНК. Уявіть глибину трагедії вождя: обійняв головну урядову посаду, а через 1,5 місяця не зумів виголосити короткої промови, віддавши цю роль багаторічному «місцеблюстителю». Недаремно ж говорять, що Йосип Віссаріонович після початку радянсько-німецької війни взагалі утік на дачу, а коли до нього приїхали з проханням очолити оборону країни від стрімкого просування Вермахту, подумав, що соратники приїхали його заарештовувати…
Путіну не потрібно було робити таку рокіровку. Точніше, він її зробив задовго до дня Х – ще 2011 року, коли змусив Мєдвєдєва привселюдно відмовитися від свого другого президентського терміну. Далі все покотилося акуратно прокладеними прямісінько до «Дня путінської перемоги» рейками. І докотилося до 24 лютого 2022 року.
Звісно, Путін формально оголосив не війну, замаскувавши її під «спеціальну воєнну операцію» (як тут не згадати блискуче визначення Леся Подерв'янського – «сцикливий фашизм».) Але всі чудово розуміли – це воно. Це початок нової Реконкісти. Початок відновлення імперії, яка контролює, нехай уже і не половину світу (бо Китай все-таки виріс у самодостатнього геополітичного гравця), але й не є уже винятково регіональним гравцем. Імперії, яка є одним із полюсів нового багатополярного світу.
Це розуміла і сама Росія – «від Москви до самих до окраїн». Це розумів і Захід. Розповідь тодішнього посла України в Німеччині Андрія Мельника про настрої у федеральному уряді ФРН, прогнози навіть американської сторони про 96 годин, які зможе протриматися українська оборона – цьому чудове підтвердження.
Путін не просто готувався – він уже приміряв на себе мантію «воєнного імператора світу» (так у Кремлі називали президента США Джорджа Буша-молодшого часів війни в Іраку і взагалі боротьби зі світовим тероризмом після 9/11). Але щось пішло не так…
І дійшло до того, що на кінець року, усього за десять місяців «триденної війни», президент Росії став справжнім світовим ізгоєм, якого ставлять на місце уже навіть колишні союзні республіки. Згадайте заяву президента Таджикистану Емомалі Рахмона про те, що Росії варто б шанобливіше ставитися до партнерів з СНД. Ви уявляєте, щоб Сталіну, нехай навіть у м'якій рахмонівській формі, вказував перший секретар ЦК компартії якоїсь середньоазійської союзної республіки?!
Про Китай годі і говорити – остаточно і на довгий час Кремль став у цій парі «молодшим братом», якого Пекін підтримує з винятково прагматичною метою – не допустити повної перемоги демократичного Заходу над авторитарним Сходом. Бо така поразка Росії стане ударом і по самому Китаю, по його тайванських амбіціях зокрема.
Владімір Путін так відверто, навіть у дрібницях (таких як анекдотичне відродження програми «ГТО», яка в СРСР готувала майбутніх учасників нападу на Німеччину і всю Європу; до речі, знаєте, коли Путін підписав указ про відновлення цієї програми? У березні 2014 року, через тиждень після завершення анексії Криму і перед початком «русской вєсни» на південному сході материкової України!) асоціював себе зі Сталіним, як найближчим за часом і, ймовірно, найкривавішим диктатором в історії імперії – що це, схоже, стало ідеєю-фікс. Він навіть переплюнув свого «учителя», оголосивши «головний наказ» усього свого життя. Наказ про початок захоплення України і відновлення великої імперії.
Але 2022 рік увійде в історію Росії тим, що в Кремлі – після відчайдушного спротиву українців, після створення нової західної коаліції (тільки тепер, на відміну від Другої світової, вона працює проти Москви) – нарешті остаточно помер Сталін. А Владімір Путін, який починав рік в образі майбутнього, без п'яти хвилин – точніше, трьох лютневих київських днів – співправителя світу, виявився нещасним, заляканим і нікому не потрібним жебраком, який випрошує милостиню в китайського імператора, щоб хоч так зберегти залишки своєї колишньої гордині й максимально відтягнути неминучу поразку у війні. Поразку, за якою почнеться крах – і його особистий, і його недобудованої імперії.