Шонда Раймс – американська продюсерка та сценаристка популярних серіалів «Анатомія Ґрей», «Скандал», «Бріджертони» і «Як уникнути покарання за вбивство». Вона – володарка багатьох телепремій, які отримувала зокрема за те, що «змінила обличчя американського телебачення», показуючи в своїх серіалах табуйованих суспільною думкою героїв. На піку своєї кар’єри Шонда зрозуміла, що надто часто відмовляється від щедрих можливостей, які пропонує їй життя. Тож безстрашно вирішила цілий рік відповідати всім викликам «так»! Щиро й відверто Шонда Раймс розповідає про те, як боролася із зайвою вагою і страхом публічних виступів, училася розподіляти час між роботою і сім’єю, приймати визнання, любити й розуміти себе, і навіть – казати «так» слову «ні».
У «Видавництві Старого Лева» готується до друку її книга «Рік, коли я казала «Так» у перекладі Юлії Масюкевич, пропонуємо уривок з неї.
***
«Так» – сонцю
– Тебе запрошують на шоу до Кіммела.
Зі мною розмовляє мій піар-менеджер Кріс Ділоріо. О так! Я маю піар-менеджера. Власний рекламний агент – наче моє фото на обкладинці Vogue. Таке трапляється, якщо ти блискуча, як Дженніфер Лоренс, або ускладнюєш дорожній рух, йдучи по вулиці, як Люпіта Ніонго.
Коли я це пишу, волосся на моїй голові стирчить, бо я вже кілька днів не зачісувалася, одягнута в піжаму, верх і низ якої цілком різні. Навіть тканина різна: штани – шовкові, а верх – з трикотажу; на коліні – діра. Вітаю, Vogue! Еге ж, я маю піар-менеджера.
Коли в мене з’явився піарник, я відразу повідомила його та команду, що потребую їхніх послуг лише тому, що не хочу мати нічого спільного з публічністю. Це єдина причина. Усі вирішили, що я пожартувала. Насправді – ні.
Здається, усім навколо мене добре відомо, що я сором’язлива й відлюдькувата, що мені дуже некомфортно знайомитися із людьми. Тож мало би бути очевидно, що ідеї виступати перед глядачами зі сцени, позувати для натовпу фотографів, відвідувати телевізійні шоу чи будь-які інші публічні виступи провокують у мене панічну атаку.
Ви зрозуміли, що я не в захваті від цих речей? Гадаю, любий читачу, що так. Мабуть, тому що ви не працюєте в Голлівуді. Тут вважається, що людина буде в захваті від світла прожектора, який світитиме їй в обличчя, коли вона сидітиме безпосередньо на унітазі. А якщо це ще й транслюватимуть у реальному часі…
Чи я жартую? Досі ні. Справді, якби трапилася така нагода, чимало людей у Голлівуді вишикувалися б у чергу. Ба більше, влаштували би кастинг із написом «Людина в туалеті».
Чому? Навіщо? Заради популярності й публічного схвалення.
«Хтозна, можливо, я колись розроблю власну лінію унітазів», – подумали би вони й плюхнулися б на цей порцеляновий трон без роздумів. Тож коли ми з вами зустрінемось, візьмімося за руки та сплакнемо за людством, гаразд?
Жалюгідне існування людей, охочих до привселюдного відвідування туалету в цьому місті, – ось справжня причина щирого подиву Кріса, коли я сказала, що уникаю публічності. Він стверджує, що незабаром я зміню власну думку.
Повторю слова найвеличнішої співачки всіх часів Вітні Г’юстон у найкращому реаліті-шоу Боббі Брауна: «До біса слово “ні”»!
Якби я перетворилася на Бейонсе, навіть якби я прокинулася такою, то все одно воліла б залишатися у тіні. Прагнула би писати сценарії десь у закутку, де ніхто мене не побачить. Бо не люблю, коли на мене дивляться, нервуюся від цього.
Коли ABC вимагає, аби я виступала на публіці, почуваюся (і, що найгірше, маю відповідний вигляд) наче мати Бембі перед пострілом мисливця. Голова піднята, вуха настовбурчені, очі – величезні, до біса перелякана… Словом, маю геть непривабливий вигляд.
У Дартмуті я грала в кількох виставах студентського театрального гуртка під назвою BUTA. І мені це подобалося. Здається, я насолоджувалася грою. І непогано виходило, отримувала компліменти. Але це була не я. Мені не випадало виступати перед публікою як Шонда Раймс. Мої слова й думки були непотрібні, я промовляла лише те, що Нтозаке Шанге, Джордж Вулф або Шекспір просили мене сказати. Глядачі дивилися на письменників крізь мене, а не на мене. Тож я завжди почувалася невидимою на сцені.
У ті часи я розважалася перед глядачами. А зараз? Ані місце, ані оточення більше не мають значення. Зараз це схоже на тортури. Тож від сезону до сезону збіговиська TCA стали для мене найстрашнішими тортурами.
Двічі на рік усі кабельні й мережеві телеканали проводять тижневий захід для телевізійних критиків під украй простенькою назвою TCA (Асоціація телевізійних критиків. – Прим. пер.). Ця подія – гарна нагода для критиків поспілкуватися з акторами, телеведучими та режисерами. ABC вимагало моєї присутності в складі експертної групи TCA більше разів, аніж я можу злічити.
Я знаю, що на сцені у складі групи я мала чудовий вигляд. (Насправді я мала суворий вигляд і скидалася на лайливу сільську учительку. Я бачила всі фото – на них я нахмурена й закам’яніла. Здатність мого обличчя не виказувати внутрішнього неспокою просто вражає. Здавалося, панічний страх практично заморозив моє обличчя, перетворивши на статую, для мого ж захисту на сцені.)
Але щоразу перед самим виходом на сцену я бурмотіла щось незрозуміле, пітніла й тремтіла. Гримерові довелося повторно нафарбувати мені вії тушшю після нападу плачу, яким я тамувала щодалі більшу паніку. Навколо зібралися керівники TCA, які підбадьорювали мене, поки я крокувала кімнатою туди й назад зі скляними від переляку очима. А ще була пляшка вишуканого червоного вина, яку завжди дарував мені президент компанії (у нього свій виноградник). Я жодного разу не виголошувала промови без двох бокалів вина у крові. Природний бета-блокатор, розумієте?
Я не стверджую, що це правильно, але ж працює.
Єдиний гарний спогад про ці події стосувався року, коли творець «Відчайдушних домогосподарок» Марк Черрі був на засіданні комісії керівників телевізійних шоу. Він змилостивився наді мною, щойно в мій бік полетів шквал запитань про нещасну акторку, та вправно відбивав найкаверзніші з них, вдало віджартовуючись. Двадцятьма хвилинами раніше комусь, я навіть не пригадую, хто це був, довелося відірвати мої закляклі пальці від дверцят мого авто, аби провести мене всередину. Я навіть не пручалася. Просто заціпеніла від страху й буквально не могла поворухнутися.
Я – ходяча панічна атака. Мій страх перед сценою був таким сильним і всепроникним, що керував моєю кожною появою перед публікою. Промови під час вручення нагород, інтерв’ю, токшоу… Опра…
Опра! Вона тричі брала в мене інтерв’ю. Ось що я здатна пригадати про них: спалахи біложарового світла перед очима, онімілі кінцівки та дзижчання у голові. Словом, нічого. Нічогісінько!
Я – з передмістя Чикаго й виросла на її передачах. Дивилася «Шоу Опри Вінфрі» ще коли воно мало назву AM Chicago. Скуповувала все, що вона рекомендувала придбати, та читала всі запропоновані нею книжки. Ретельно занотовувала всі мудрі слова, якими вона ділилася з екрана телевізора. Мене охрестили католичкою, але моє тіло слугувало храмом Опри. Якщо ви з цієї планети, то зрозумієте, що я маю на увазі. Усі знають Опру. Це ж сама ОПРА!
Інтерв’ю з нею стало величною подією для мене.
Що я пам’ятаю з цих дорогоцінних миттєвостей, які провела з Опрою? Нічого. Інтерв’ю для журналу «О»? Вгадали: нічого.
Моменти з інтерв’ю в шоу Опри з акторським складом «Анатомії Ґрей»? Пшик!
А інтерв’ю з Керрі Вашингтон у шоу Опри «Наступна глава»? Жодної деталі.
Я до дрібниць пам’ятаю те, що відбувалося до інтерв’ю. Пригадую, як дизайнерка костюмів «Анатомії Ґрей» Мімі Мелгаард розгладила мою спідницю і покрутила мною, оцінюючи мій зовнішній вигляд. Згодом схвально кивнула й тицьнула в мене пальцем: «Не думай навіть ворушитися, доки не побачиш Опри».
Казати це було зайвим, я аж ніяк не змогла б поворухнутися, навіть якби дуже хотіла. Стояла в дверях свого кабінету, розгойдуючись з боку на бік. Ноги, у моїй першій парі туфель від Маноло Бланік, уже боліли. У голові – порожньо, наче в курчатка.
Я відчула, що спітніла. Тож бездумно почала розмахувати руками вверх і вниз, сподіваючись запобігти утворенню мокрих плям, які звели б нанівець усі зусилля Мімі. Вона ж працювала, як Пігмаліон. Підняти – опустити, підняти – опустити… Я махала руками, наче крилами, і справді скидалася на курча.
Втім, марно. Жах наростав і розкотисто гримів у моїх вухах, відносячи мене так далеко від реальності, що я майже відчула безтурботність. Це мовби почути звук такий високий, що в якийсь момент барабанні перетинки втрачають здатність його сприймати, і звук стає нечутним. Мій страх волав так голосно, що я перестала його чути. Курчатко втрачало голову.
Я спостерігала, як чорний позашляховик Опри зарулив на паркувальний майданчик студії, як заїхав на віп-місце. Бачила, як спочатку одна жінка вибралася з позашляховика, а згодом друга. Перша пані була такою знайомою, що мені вистачило побачити, як кінчик її взуття торкнувся землі, аби збагнути: це Опра. Але друга жінка… Я витріщилася на неї, все ще розмахуючи спітнілими руками. Не могла її упізнати. Хто вона?
І раптом перестала розмахувати руками. Мій мозок зрозумів: Ґейл. (Ґейл Кінґ – подруга Опри, ведуча власного шоу. – Прим. пер.) Це ж Ґейл! О свята матінко телебачення! Я дивлюся на них обох – ОПРУ й ҐЕЙЛ. Це останній мій спогад перед тим, як порожнеча страху відібрала в мене задоволення.
– Як це було? – задихаючись, допитувалися телефоном того вечора мої сестри Сенді й Делорс. Єдиний раз, коли я мала нагоду вразити своїх сестер. Єдиний раз, а я… А я не знаю.
Я це не сказала. Хіба ви нічого не зрозуміли про мене від початку цієї книги? Звісно, що так. Ви знаєте мене. Ви знаєте.
Я – стара. І мені подобається брехати.
Тож я зробила те, що завжди. Щойно Опра сіла в позашляховик і поїхала, я блукала студією кілька годин, невимушено розпитуючи всіх, хто бодай оком бачив її, та примушуючи розповідати все, що вони запам’ятали. Це такий собі захисний механізм, що завжди спрацьовував у моєму випадку. Я використовувала його обережно. Адже ти маєш вигляд цілковитої дурепи, коли ходиш і просиш людей розповісти про тебе ж.
«Гей, розкажіть-но мені, що я казала. Який я мала вигляд? Я була дотепною, цікавою? А розкажіть мені більше про те, як я розмовляла з Опрою. Я добре впоралася?»
Коли люди знають, що ти нервуєшся і потерпаєш від сценічного хвилювання – це одне, вони із розумінням ставляться до такого. Але як зізнатися перед людьми, що ти не в силах пригадати найголовнішого інтерв’ю у твоїй кар’єрі? Це вкрай дивно. Здогадуєтесь, що люди сказали б про це? Я вам розповім. Люди сказали б: наркотики.
Тож я тримала язика за зубами.
Шоу Опри – мій найгірший публічний виступ. Моє захоплення нею та страх злилися в кульову блискавку жаху так, що картини не просто щезли зі стін мого мозку – буквально згоріли, перетворившись на купку попелу. І відновленню не підлягають.
З усіма іншими в мене був бодай якийсь шанс (хоча всі інтерв’юери лякали мене до певної міри). Втім, кожне токшоу згадувалося як помутніла пляма, а кожне інтерв’ю минало за однаковим сценарієм – псу під хвіст.
Так-так-так-так-так
Мене вже раніше запрошували на шоу Кіммела. Цілком зрозуміло, чому Джиммі Кіммел хотів би запросити когось із мого шоу на його передачу – через рейтинги. Мої шоу – Thank God It’s Thursday («Дякувати Богу, вже четвер». – Прим. пер.), з допомогою якого ABC рекламує мої покази, набирає високі рейтинги. Високий рейтинг – користь для всіх. І ось чому: мої високі рейтинги означають, що коли мої актори беруть участь у шоу Джиммі Кіммела (до речі, також на ABC), вони автоматично піднімають і його рейтинг. Те, що корисно для нас, корисно і для Джиммі.
Це називається синергія. Я знаю, адже люди часто вимовляють це слово в розмові зі мною, а потім кидають на мене багатозначні погляди.
Синергія. Багатозначний погляд. Киваю головою і посміхаюся. Але… тільки між нами, гаразд? На мій погляд, «синергія» звучить як слово на позначення кількості калорій, які люди спалюють під час сексу.
Тільки-но вслухайтесь. Синергія. А втім, байдуже.
Виявляється, Джиммі – справді добрий і веселий хлопчина, гарний телеведучий. І любить нас не лише через наші рейтинги. Йому справді подобаються наші проєкти. Принаймні мені так здається. Він, безумовно, у захваті від акторського складу серіалів. Цього року йому особливо до душі актори «Скандалу». І це просто чудово, адже й вони люблять Джиммі, тож їм подобається бути гостями його шоу.
Отож щочетверга актори на кшталт Керрі Вашингтон і Кеті Лоус виряджаються та навідуються до Джиммі у студію. Згодом повертаються та розповідають мені історії: як це весело зніматися у його шоу, які сценки вони розігрують, які витівки витворяють. І коли я дивлюся пряму трансляцію шоу Джиммі Кіммела по телевізору пізно ввечері, то визнаю, що це справді дотепно.
Браво всім!
Але чомусь Джиммі тепер хоче більшого. Чомусь він хоче, аби я стала гостею його студії.
Джиммі подобається ця ідея.
ABC подобається ця ідея.
Моєму піар-менеджеру подобається ця ідея.
Мені не подобається ця ідея.
Усім начхати. Ніхто мені не вірить.
Хто ж не хоче зніматися на телебаченні?
Швидесенько, усі лізьте на унітаз і тоді – «Камера! Мотор!».
Цього року люди Джиммі (на кожному шоу є «свої люди», а «люди» Джиммі – надзвичайно приємні) вже кілька разів запрошували мене взяти участь у його шоу.
– Тебе запрошують на шоу до Кіммела, – каже мій піарник Кріс.
Ми розмовляємо телефоном. Вважайте, мені пощастило, адже за напад на людину садять у тюрму.
– Ти маєш на увазі «Шоу Джиммі Кіммела наживо»? – напружено питаю я.
– Угу! – його голос звучить безтурботно й невимушено. Але ж він чудово все знає.
Кріс чудово знає, що я думаю про всі ці публічні виступи. Знає, як я почуваюся під час інтерв’ю. Як ставлюся до інтерв’ю на телебаченні. Тим паче знає моє ставлення до прямих трансляцій.
Ви знаєте, що трапляється під час прямого ввімкнення?
Трапляються оголені груди Джанет Джексон під час прямої трансляції Суперболу.
Трапляються Адель Дазім замість Ідіни Мензел та Президент Альберт Ґор (під час церемонії вручення кінопремії «Оскар» Джон Траволта помилково прочитав ім’я акторки Ідіни Мензел: Адель Дазім. Альберт Ґор був віцепрезиден- том. – Прим. пер.)
Знаєте, що ще може трапитися під час прямого ефіру?
Шонда Раймс прямує, аби привітатися з Джиммі, і замість йти як усі нормальні люди, плутається у власних ногах, падає і вдаряється головою об кут його столу. Спинно-мозкова рідина витікає, і поки Шонда б’ється у конвульсіях на підлозі, її сукня задирається навколо талії, являючи світові подвійний комплект коректувальної білизни.
Шонда під розпеченим світлом прожекторів, до біса знервована, пітніє так рясно, що цунамі рідини течуть по її обличчю. Огидне й водночас захопливе видовище, наче авіакатастрофа, від якої ніхто не в силах відвести погляду. І врешті вона припиняє власні страждання, від тотального зневоднення, непритомніючи навпроти столу Джиммі.
Або Шонда зробить те, що витворила під час вступу до Пенсильванського університету, коли нудний і старий розпорядник сказав: «Я не збираюся вам багато розповідати про наш університет…» І що зробила я? Захлинулася гучним нестримним реготом, хрюкаючи й підвиваючи, прямо поміж діточок із приватних шкіл, одягнутих з-під голочки. (Те, що у Пенсильванському університеті я так і не вчилася, уточнювати, мабуть, не варто. Та не зловтішайтеся! Я вступила, проте вчитися там не змогла. Потім хтось із тих багатеньких блондинів побачив би мене в студмістечку й розповів би всім про хрюкання та порскання від сміху.) Я так роблю, коли нервуюся. Уявіть, як я зреагую, якщо екстремально нервуватимуся. Під час прямої трансляції. Із Джиммі.
Шонда починає дико реготати, не контролюючи себе, одразу після першого жарту Джиммі. Не забуваймо про хрюкання та порскання. Регіт і хрюкання голоснішають і голоснішають. Цей сміх не спинити. Немає жодних шансів його зупинити, попри абсурдність істеричного сміху перед Джиммі та аудиторією його прямих трансляцій. І цей факт примушує мене реготати ще голосніше, аж поки починається гикавка.
Від гикавки можна померти. Чесне слово! Я – лікарка-шарлатанка, яка пише про медичні вигадки для телебачення. Тож знаю, про що говорю. Ми вбили мачуху Мередіт з допомогою гикавки, і це могло трапитися зі мною. Я могла би сміятися, аж поки почнеться гикавка, почати гикати – й померти. Я могла би померти в прямому ефірі телебачення. Померти буквально. Ви справді хочете, аби я вчинила так із Джиммі? Щоб перетворила Джиммі на хлопця, що вбив гостю у студії? Гадаю, що ні.
А знаєте, що ще ви ніколи не схочете побачити?
Як соплі вилітатимуть із мого носа. Соплі від страху. Досить про це.