Очевидно, багатьох читачів здивує чи навіть обурить назва статті. Я й сам не в захваті від того, що останній текст у цьому році довелося назвати саме так, а не, наприклад, «Рік Залужного», «Рік Буданова» чи «Рік Тарнавського». Але реалії останніх 365 днів змусили мене обрати саме таку назву.
Хтось резонно зауважить, мовляв, чекай, який Суровікін? Його ж Путін зняв з посади командувача Об'єднаного угруповання військ в Україні заледве в Росії розвіялося різдвяне похмілля в січні 2023 року. І буде правий. Дійсно, Суровікін як командувач цьогоріч фактично вже не мав якогось відчутного впливу на російсько-українську війну. Проте неймовірний вплив на фронтові події (і не тільки на них, про що буде сказано далі) мало його дітище – «лінія Суровікіна».
Ще в листопаді 2022 року, щойно в російських окупантів було відбито Херсон (єдиний обласний центр України, захоплений росіянами під час повномасштабного вторгнення), а самих загарбників відігнано за Дніпро, генерал армії Сєргєй Суровікін, який ще на той час командував всіма окупаційними військами, запропонував вищому військовому та політичному керівництву Росії свій план стратегічної оборони. Вчинок цей був доволі сміливим, адже суперечив задекларованим планам Путіна про загарбання всіх формально анексованих і навіть затверджених у Конституції РФ територій. Уже не кажучи про те, що шеф Кремля марив захопленням всієї України і знищенням її як держави. А тут йому пропонують прибрати свої амбіції далеко і глибоко та замість наступу розпочати будівництво грандіозної системи оборонних споруд.
І, на наше горе, Путін тоді не погнав зухвальця куди подалі, а таки пристав на його план. І почалося «велике будівництво» потужної системи шанців, бліндажів та опорних пунктів. Три лінії оборони, які простяглися на сотні кілометрів. Неймовірні за своєю щільністю мінні поля (кажуть про три міни на квадратний метр). Двома місяцями раніше в Росії було оголошено мобілізацію, тому знайшлося й ким заповнити всі ці траншеї.
А що Україна? На початку року українці перебували на неймовірному піднесенні. Всі очікували потужного контрнаступу. Кілька зустрічей у форматі «Рамштайн» додавали оптимізму. Уже було сформовано «танкову коаліцію», мова пішла про готування до «авіаційної коаліції». Фортеця «Бахмут» трималася, ворог намагався її вкусити, та лише ламав собі зуби. Пригадуєте феєричну перемогу під Вугледаром на початку лютого, коли нашим героїчним оборонцям вдалося знищити 130 одиниць техніки (зокрема, 36 одиниць танків) та ліквідувати сотні російських морських піхотинців та спецназівців ГРУ.
Оптимістичні реляції лунали зі ставки верховного головнокомандувача. Головний розвідник Кирило Буданов запевняв, що до літа ми вже будемо в Криму. Українське суспільство було готовим почути незабаром новини, щ окупанта цілковито вигнано з нашої землі. Принаймні відігнано на лінію 23 лютого 2022 року. Чи хоча б загнано в Крим і відбито Маріуполь.
Непогано розвивалися й міжнародні події. Четвертого квітня 2023 року Фінляндія стала повноправним членом НАТО. Відтак кордон Росії з Альянсом збільшився на майже 1300 км.
А пригадаймо ультиматум Кремля, оприлюднений у грудні 2021 року. Росія вимагала не лише того, щоб Україна відмовилась від вступу до НАТО, а щоб Північноатлантичний альянс повернувся в межі 1998 року. Тобто залишився не тільки без колишніх радянських республік (Литва, Латвія та Естонія), а й без колишніх учасників Варшавського договору (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія). Зрозуміло, що ніхто на Заході не розглядав ці вимоги серйозно.
От вже дійсно, суверенні країни – не бутерброд: захотів – взяв, захотів – віддав. Так можна сказати, перефразовуючи знамените висловлювання одного російського опозиціонера щодо Криму. У Кремлі ніяк не можуть усвідомити того простого факту, що розширення НАТО не є жодною експансією. Якраз абсолютно навпаки: суверенні держави самі вирішують стати членами НАТО і, згідно з консолідованою думкою суспільства, подають відповідну заявку на вступ. Причому ця заявка ще проходить низку схвалень в уряді та парламенті.
Отже, Фінляндія – в НАТО, Швеція готується туди вступити найближчим часом. Компетентні джерела стверджують, що з Туреччиною, яка тривалий час блокувала долучення Стокгольма до Альянсу, вдалося принципово домовитися. А після того й Угорщина буде змушена дати своє добро. В результаті радикально зміниться ситуація на Балтиці, море фактично перетвориться на «внутрішнє озеро» НАТО, російський флот буде затиснутим з усіх боків.
Але повернімося до України. Пригадуєте, на початку року ми сподівалися, що наступ розпочнеться навесні, ми так його тоді й називали «весняний наступ». Проте військове командування не поспішало. Багато сил було кинуто на оборону Бахмута, хоча, як стверджують військові аналітики, абсолютно даремно. Місто зіграло вже свою роль у сточуванні російського наступального потенціалу, тож варто було його здати ще в березні й відійти на вигідніші позиції. Проте керівництво країни ухвалило рішення триматися далі, тож бої ще тривали два місяці, відволікаючи на себе сили й засоби.
Хоча не лише тому затягувався очікуваний наступ. Обіцяна Заходом зброя й техніка приходила зі запізненням. Деякі машини прибували не готовими до бою й потребували ремонту. Рішення щодо літаків затягувалося, урешті-решт стало зрозумілим, що в цьогорічних військових операціях вони вже не зможуть взяти участь. Тож наступ доведеться проводити без підтримки з повітря. Ба більше, в ситуації, коли небо контролюють російські бойові літаки та гелікоптери.
Коли у звітах військових аналітиків з’явилися більш-менш детальні описи «лінії Суровікіна», виникло резонне запитання: як взагалі можливо пробити цю потужну оборону за наявності відносного паритету сил? Так, нашим оборонцям вдалося проводити зухвалі військові операції, використовуючи свою маневреність, несподівані ходи. Але на всіяними мінами й «зубами дракона», бліндажами й забетонованими шанцями полях особливо не поманевруєш. Хіба що в нашого командування є якийсь ну дуже хитрий план.
Багато хто з «диванних експертів» навіть припускав, що головний наступ буде спрямований через малозахищені російські території. Що, мовляв, для цього і проводилися тестові наступальні операції за участі Російського добровольчого корпусу і легіону «Свобода Росії». Що ж, задумка цікава і водночас зухвала. Пригадуєте, як свого часу армія Нестора Махна фактично забезпечила поразку Добровольчої армії Денікіна, жорстко пройшовшись по її тилах. Чи було щось схоже в планах Генштабу? Чи був сигнал з Вашингтона: жодних рейдів російською територією? Про це ми можемо наразі лише спекулювати.
Можливо, був інший зухвалий план: форсувати Дніпро й вийти на значно менш захищені позиції в окупованій частині Херсонської області. Але це так і не було реалізовано. Ймовірно, через підрив росіянами Каховської греблі. Але навіть осіннє захоплення плацдарму на лівому березі продемонструвало, наскільки перспективним був цей напрямок.
У будь-якому разі 8 червня лобовою атакою на запорізькому напрямку розпочався український наступ. Він зразу ж зазнав фіаско. Стало остаточно зрозуміло, що «лінію Суровікіна» не взяти «кавалерійським наскоком». Наше командування зразу ж змінило формат наступу, атакуючи невеликими піхотними групами з прикриттям кількома машинами бронетехніки.
Просування відбувалося тяжко і криваво. За кілька місяців вдалося заглибитися лише на кілька кілометрів. Навіть пробиття в кількох місцях першої смуги російської оборони не дало можливості розвернути броньований кулак для потужнішої атаки.
Була ще надія, що російська оборона посипиться через внутрішні російські проблеми. А вони були чималими. 24 червня Євгєній Прігожин, якого досі називали «кухарем Путіна», влаштував справжній бунт і повів створену й фінансовану ним ПВК «Вагнер» на Москву. Ми, спостерігаючи за цим маршем, потирали руки. Сподівалися, що прігожинські «вовки війни» та рекрутовані кримінальники влаштують у російській столиці справжню різанину. Російське військове і політичне керівництво в авральному порядку втікало зі столиці. І сам Путін вскочив до літака та полетів до свого бункера на Валдаї. Та, на жаль, не так сталося, як гадалося. І , як співається в блатній російській пісеньці, «фраєр здал назад». Прігожин розвернув свою армію, перебуваючи вже на підступах до Москви. Чи то чогось злякався, чи вдалося про щось домовитися.
Було зрозуміло, що Прігожин тоді зробив найфатальнішу у своєму житті помилку. Адже Путін ніколи не пробачить йому своєї ганьби, свого переляку. І байдуже, які гарантії безпеки від дасть «бунтівному кухареві». Тож уже через два місяці весь світ став свідком демонстративної розправи над Прігожиним та всім керівництвом ПВК. Щоб знали, як бунтувати.
До речі, під час прігожинського бунту засвітилося й ім’я Суровікіна, який на той час очолював Повітряно-космічні сили Росії. Його звинуватили чи то в співучасті у змові, чи то у володінні інформацією про неї та приховуванні своїх знань від вищого керівництва. У будь-якому разі Суровікіна зняли з посади, кудись запроторили й довго допитували.
Але «лінія Суровікіна» працювала й без нього і завдавала нам чималих прикрощів. І справа не тільки у фактичному провалі українського наступу, а в тих політичних наслідках, які він спричинив. І це стало відчутним ще на початку липня під час саміту НАТО, коли Україну доволі грубо відшили, не давши не те що членства, але навіть не назвавши реальних термінів.
Західні союзники почали крутити носом, що от, мовляв, ми надавали українцям купу зброї, а вони нічого не змогли із цим зробити. То чи варто давати їм ще? Може, краще змусити їх домовлятися з Путіним?
Наші західні друзі якось зовсім забули, як ця зброя до нас доходила. Як зволікали німці з наданням «Леопардів», допоки англійці не нададуть «Челенджерів», а ті очікували на американські «Абрамси». Німці впиралися з ракетами TAURUS, американці відмовлялися давати ATACMS і всі разом сором’язливо відверталися, коли мова заходила про винищувачі F-16. Обіцянка Заходу про забезпечення України мільйоном снарядів цілковито провалився. План забезпечувати ЗСУ всім необхідним до самої перемоги над рашистами якось зійшов на пси.
До самого Різдва у Вашингтоні і Брюсселі тривали суперечки щодо надання Україні фінансової допомоги. Політики пішли на канікули, так і не вирішивши питання. Єдиним втішним призом для України стало рішення про початок перемовин щодо членства в Європейській Унії.
Тут ще спалахнула війна на в секторі Ґази після кривавого нападу ХАМАС на ізраїльські поселення. Це перемкнуло фокус уваги світового співтовариства на Ізраїль. Тамтешні події посунули Україну з перших шпальт. Негативно вплинуло це й на військову допомогу.
Не залишили невдачі на фронті байдужим і український політикум. Його завсідники не забарилися з чварами, неначе в мирний час. Ніхто не хоче бути батьком поразки, а тому перекидали її, мов гарячу картоплину. Протистояння верховного головнокомандувача Володимира Зеленського з головнокомандувачем Валерієм Залужним, про яке подейкували ще рік тому, тепер проявилося в усій красі. От уже бачимо запущену «невідомо ким» кампанію з дискредитації Залужного. Сподіваємося, що здоровий глузд таки переможе і сторони зуміють примиритися, вгамувавши свої амбіції. Бо до того песимізму на межі з депресією, в якому нині перебуває українське суспільство, нам лише бракувало внутрішніх чвар.
Хоча й для оптимізму було достатньо підстав. Чого вартує лише успішна боротьба ЗСУ з Чорноморським флотом Росії. Не маючи власних крейсерів та лінкорів, ми змогла вигнати окупантів зі західної частини Чорного моря, заперти їх у далекому Новоросійську й більше не боятися його нападів на торгові судна. Українські ППО успішно завдавали ударів по російських бойових літаках, знищуючи окупаційний повітряний флот. Головне закріпити ці успіхи й нарощувати їх наступного року.
І ще раз про Суровікіна, раз я вже назвав рік його іменем. Те, що до кінця грудня не було масованих ракетних обстрілів українських міст, а головне – критичної інфраструктури, вселяло надію, що росіяни відмовилися від такої практики. Можливо, тому, що побачили її неефективність, чи просто забракло відповідних засобів. Висловлювалася думка, що й тут винен Суровікін. Адже це була саме його ідея минулого року, завдавати ракетних ударів по мирних містах. А оскільки він тепер потрапив в опалу, то, як ми сподівалися, дискредитовані й усі його починання, разом з масованими обстрілами. Але зарано ми втішилися, бо в ніч на п’ятницю, 29 грудня, російські нелюди завдали такого потужного ракетно-шахедного обстрілу українських міст, якого ми ще досі не бачили. Горіть в пеклі, Суровікін і все військово-політичне керівництво Росії!