17 листопада 1939 року після студентської демонстрації проти вторгнення Німеччини до Чехословаччини нацисти штурмували Празький університет, відправили понад тисячу студентів у концтабори і закрили всі чеські університети. Через 50 років цього ж дня студентська молодь Чехословаччини розпочала Оксамитову революцію. Рушійною силою Помаранчевої революції 2004-го року також стало студентство. І хоча наслідки української революції не настільки бажані, як чеської, ми можемо пишатися нашою молоддю. Така молодь страйкує, відстоює свої права, змагається за свої ідеї. Така молодь цікавиться не лише історією своєї країни, а й історією інших країн. Вона є мислячою, ініціативною і активною.
Історичні події мають здатність відбуватися циклічно. А їх наслідки виявляються якщо не відразу, то згодом, в часі з префіксом «пост». Тепер про одну з нещодавніх подій, пов’язану зі згаданими. Цього місяця в Київському медіаклубі показали документальну стрічку «Сила безсилих» режисера Корі Тейлора про учасників Оксамитової революції 1989-го. В основі фільму - розповідь чеського письменника та драматурга Вацлава Гавела і його колег-дисидентів. Режисер акцентував увагу на студентському русі у Празі, що призвів до Оксамитової революції, спонукавши вийти на вулиці тисячі людей. Фільм наповнюють не лише ексклюзивні інтерв'ю з учасниками безкровної революції, але й інтерв’ю з молодими чехами. Одне з порушених К. Тейлором питань: Чи знає сучасне покоління чехів свою історію? Чи усвідомлює молодь, за що боролися їхні батьки? Інтерв’ю засвідчують, що більшість молодих людей поступово забуває історію своєї країни, втрачає інтерес до її вивчення.
Така ситуація в Чехії. А що маємо в Україні? Який спосіб мислення і яку історію своєї країни знає українська молодь? Молодь, яка народженням сягає часів розпаду Радянського Союзу або ж початків розбудови незалежної держави. Молодь, батькам якої намагалися «вмонтувати совковий спосіб мислення». Молодь, якій набридли соціально-економічні негаразди, зміни і перетворення. Молодь, над якою експериментують. Молодь, яка виховує сама себе. Молодь, яку виховує вулиця. Молодь, в якої є прагнення. Молодь, яка не може реалізувати свого потенціалу, бо не може знайти відповідної роботи, вступити до університету чи без перешкод поїхати за кордон. Звісно, ці твердження не абсолютні. Але відсотки тих молодих людей, які побачили себе хоча б в одному з тверджень, як мозаїка, створюють загальну картину. Цікаво, який відсоток студентів знають бодай історію Дня студента? А Ви знаєте, чому святкуєте цей День і що святкуєте?
Покоління 18-річних американців між Першою та Другою світовими війнами з легкої руки письменниці Гертруди Стайн почали називати «втраченим». Стайн сказала відомі слова: «Усі ви – втрачене покоління», звертаючись до письменників-блукальців, яким творення модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. Втрачене покоління — це молоді люди, покликані на фронт, часто ще не закінчивши школи. Після війни вони не могли адаптуватися до мирного життя, тому багато хто з них вчиняв самогубство, дехто сходив з розуму. Сучасному поколінню українців пощастило не відчути на собі настільки суворих ігор історії. Проте історія вплинула на наше покоління в інший спосіб. Тож як назвати нас, 17-25-річних? Як ми самі себе можемо назвати? Питання риторичне. Кожен шукає або вже має на нього свою відповідь.