Ще з подій львівської Ночі гніву не викладаю з автомобіля палицю, а також постійно ношу при собі газовий балончик. Не через те, що зараз у місті неспокійно, чи міліції у Львові не видно (а її не видно), а через те, що соромно. Соромно, бо ті хто мали нас захищати, виявились в кращому випадку не готовими і довіри до них немає, і тепер, захищатися доводиться самим. Може, це і на краще.
Коли львівські даївці зупиняють, питають, а чого це ви возите з собою палицю? У відповідь отримують – а ви що - можете мене захистити? Як ви разом з міліцією втекли зі Львова, або закрились по хатах впродовж трьох днів після Ночі гніву, і люди самі собі якось ладили, то навіщо ви тепер? Будете говорити мені про те, чи не викладати мені палицю з машини? Яка надія на те, що ви завтра знову не втечете зі Львова при першій небезпеці?
На такі аргументи нічого не кажуть, мабуть, соромно їм. Та й мені соромно, що їм соромно, отака і міліція. Адже перше, що силовики мали зробити у такий скрутний час (коли у Львові все горіло) це вийти до народу. Не тікати, вимикати телефони, ховатись, а організуватись, як це зробили львів’яни. Але цього не сталось. От і вийшло таке позорисько.
За останній два місяці автоінспекторів узагалі у Львові не видно. Пояснюють це реорганізацією всередині структури ДАІ та нестабільністю у керівництві. Але для людей, для забезпечення порядку на дорогах це хіба аргументи?
Також потрібно визнати, що після подій на Майдані довіра до міліції – мінус нуль, а ненависть до міліцейського мундиру зашкалює. Додає зневаги людям у формі і їхня безсилість, ці люди просто нездатні нас захистити, і це потрібно визнати. Відважнішими за них були айтішники, що воювали на Майдані з камінням і палками, а також бабусі і жінки, що готували їжу.
Я не знаю, що потрібно зробити, щоб відновити довіру до міліції, але точно знаю, що вони не мають ховатись від людей, ходити у цивільному, як це зараз практикують у Львові. Навпаки, їм потрібно йти до людей, виходити на вулиці, говорити з людьми. Організувати, наприклад, футбольний матч з фанатами. На хвильку уявіть, що на «Арені Львів» грає сихівський райвідділ проти фанатів «Карпат» чи ще когось. В нападі – начальник міліції Львова Сергій Зюбаненко. Подивитись на це прийде чимало людей.
Невже в людей у формі, після подій на Майдані не змінилось мислення? Мозок не почав крутитись в іншу сторону, розуміючи, що працювати так, як колись вже не можна. Не можна вже лишатись закритим акціонерним товариством під назвою «МВС».
Час покаже, чи второпали щось люди в погонах, але громадський контроль має бути наджорсткий. У нас тепер є Самооборона та інші громадські структури, а пікети під домівками нечесних на руку міліціонерів ніхто не відміняв. Важливо, щоб суспільство до цього не охололо.
Соромно також за більшість львівських громадських організацій, що були і, що створились під час революційних подій, а зараз полягали під сумнівних призначенців нової влади, і вирішують суто кишенькові, економічні питання. Соромно за торги, що бачимо під час кожного засідання Верховної Ради.
І ще, це відчуття незахищеності, переслідує після подій Ночі Гніву. Може треба було тоді бігти у спалений райвідділ та взяти кілька калашів та гранат, може зараз було б спокійніше? Мабуть ні, зброя не врятує від сорому за захисників у формі, бо вони також частина народу.
Також соромно і неспокійно від подій на Сході. А чому взагалі, мені західняку, має бути так соромно і неспокійно у Львові, від подій на Сході і Півдні? Та гори той Крим, Донецьк, Луганськ. Але ж ні. Щось в середині каже – це ж Україна.
Відчуття сорому і незахищеності живиться постійними повідомленнями про безсилість наших Збройних сил, нової влади, яка, видно сама в шоці від тих подій, бо ніхто з них ще ніколи ще з таким завданнями не стикався.
Ну хай просять підтримки у народу, хай йдуть в кожну хату, щоб люди відчули єдність. Тоді все буде простіше. Я не кажу про ту бідову совкову рекламу Збройних сил «Рівняння на маму», таке вже не працює.
А може з гумором підійти до ситуації?
Зараз кажуть, що не можна критикувати нову владу, збройні сили, міліцію, бо їм і так важко. Важко, але ж вибачте, ці люди складали присягу на вірність народу України. Інше питання, з якою метою вони йшли служити і складали цю присягу. Так от: назвався грибом, лізь в борщ.
Відчуття незахищеності лякає, коли усвідомлю, що з нами в одній країні стільки років жило багато чужих по духу людей, котрі тихенько, нас, українців ненавиділи, а тепер роблять це відкрито.
Ну можна зрозуміти ще тих заможних політиків, бізнесменів, що їм начхати на долю країни, людей, вони у будь-якій ситуації зможуть заробити гроші. А на війні і поготів. Але отих простих людей, котрі виживають, без перебільшення, там на Сході, котрих обікрала до нитки партія за яку вони голосували, і котрі справді думають, що відколотись від України (де слава Богу переміг Майдан і точно будуть зміни) і зануритись у російську дійсність буде краще, зрозуміти важко. Бо в них немає жодних адекватних аргументів! Вони - як малі діти, просто хочуть, хочуть в Росію.
Ну окей, можна ще і тих старших зрозуміти, вони бачили і ностальгують за СРСР і так далі, але де молодь? Чому вони мовчать?
Коли студенти з Донбасу кажуть, що наша економіка не витримає вступу до Євросоюзу, це двічі дико. Парадокс в тому, що ці студенти і до Росії не хочуть. В тамтешніх людей в головах каша з історичних міфів і гречки перед виборами.
Ну от тому і маємо, що в переддень Великодня, одурманені російськими підбурювачами східняки розпинають Україну, як розпинала підмовлена фарисеями - тітушками юрба Христа. Але ми знаємо чим закінчилась ця історія.
Зараз, варто постаратись сприйняти ці всі події з християнським трактуванням. Ці люди справді не відають, що вони роблять. На яке животіння прирікають своїх дітей, внуків і самих себе. Хай так. Але нам, як свідомим громадянам, дух у яких утвердився під час подій на Майдані, потрібно сприйняти ці всі події, як виклик до укріплення і консолідації цілої української спільноти, яка ще лишилась і не зневірилась.
Бо, мабуть, відчуття незахищеності виникає не тому, коли бачиш, що армія чи міліція безсила, а коли розумієш, що сусід твій не допоможе тобі коли станеться біда, бо жили ви все життя в скандалах, як собаки. За це також соромно.
Тому саме зараз, ми маємо стати сильними у своїх сім’ях, повернутись лицем до ближнього, згуртувати навколо себе людей. Не закриватись у себе в хаті, а йти до інших, розмовляти з людьми, різними, щось пояснювати і чогось вчитись одне в одних. Вислуховувати критику і не ПЕРЕБИВАТИ.
Тоді навіть у безпечному бандерівському Львові не прийдеться возити в машині палицю. Ну і тоді, при будь-яких розкладах, не прийдеться, в кращому випадку, тинятись по світу, і всім розказувати, яка в нас була Батьківщина.
Бо Україна має зараз стати великим Майданом, і як ми будемо сильні всередині, ніхто і не подумає нас захопити.