«Сумний Святий вечір в 46-ім році, по всій нашій Україні плач на кожнім кроці», – одна з українських колядок про важкі повоєнні часи. Для всього світу Друга світова війна закінчилася у 1945-му, а для українців тоді розпочався справжній терор. Злочинна окупаційна влада розстрілювала, ув’язнювала, відправляла на Сибір численних мешканців різних регіонів, часто за вигаданими сфабрикованими звинуваченнями. Не жаліли навіть малих дітей, вагітних жінок та літніх людей. У Львові спершу їх утримували у пересильній тюрмі, а тоді етапом відправляли у заслання. Там українці у нелюдських умовах, попри все, зберігали свою ідентичність і намагалися дотримуватися своїх традицій та найбільших релігійних свят. Як депортовані українці відзначали Різдво в далеких таборах і спецпоселеннях, ZAXID.NET розповіла головна зберігачка фондів львівського музею «Територія терору» Інна Гнилицька.
Музей зібрав свідчення людей, що пережили заслання та депортації. Саме тут, де зараз на проспекті Чорновола біля залізничної колії працює музей «Територія терору», була пересильна тюрма №25, яку радянська влада влаштувала 1944 року на місці колишнього єврейського гетто. Там було 14 цегляних бараків, які охороняли з 4 дерев’яних вишок по периметру. Одночасно тут могли утримувати від 3 до 6 тисяч в’язнів із західних областей. Тут вони чекали на виселення у найвіддаленіші регіони СРСР, куди їх транспортували у вагонах-телятниках, по 20-120 людей в одному. Такий поїзд міг їхати і пів року, зупинок майже не робили.
На місці українців чекали не кращі умови: там, у жахливих таборах, вони важко працювали. Не всі звідти повернулись, дехто навіть і не доїхав. Та все одно вони намагалися залишатися собою, а святкування Різдва та Великодня давало відчуття ідентичності. Це те, що давало їм поштовх жити, підтримувало, створювало відчуття своєї духовності. У такий спосіб вони могли посилити свій зв’язок з батьківщиною, пригадати приємні моменти з минулого, зазначає головна зберігачка фондів музею.
«У нас накопичилося достатньо багато свідчень про те, як українці, що пережили важкі часи, святкували Різдво. Я відібрала зі спогадів депортованих їхні розповіді про святковий стіл, коляду, відношення охоронців, в’язнів інших національностей. Це історії невідомих людей, але наше задання як істориків – дати розголос їм. Їхні свідчення зібрали для проєкту “Жива історія”/”Непочуті”», – каже Інна Гнилицька.
Зазвичай на заслання відправляли людей, пов’язаних з ОУН-УПА, священників УГКЦ, їхні сім’ї і навіть просто випадкових засуджених, що потрапили в лещата репресій. Зібрали їхні свідчення, спогади охоронців, матеріали офіційних судових справ та інші джерела системи. Інна Гнилицька відзначає, що навіть з фотографії можна отримати багато інформації. На окремих світлинах – ледь помітні посмішки знеможених людей. Посміхатися попри все в таких жахливих умовах – означає чинити опір цій системі, заявляти, що система не зламає дух, пояснює зберігачка фондів.
Страви і святковий стіл
У таборах Різдво найчастіше святкували потайки від охорони, вже після відбою, коли зачинялися двері. Тоді засуджені встановлювали на сторожі свою охорону. Якщо наглядачі помітили, що в бараку відбувається «несанкціоноване дійство», тоді усі причетні могли отримати кілька тижнів чи навіть місяців перебування у бараці посиленого режиму, так званому БУРі. Хоча, як розповідає Інна Гнилицька, були і такі випадки, що охоронці робили вигляд, що не помічають святкувань.
Їжа на столі були дуже скромна. Але все ж намагалися влаштувати святковий стіл з традиційними стравами. Задовго до Різдва люди відкладали продукти на свято: цукор, крупи, хліб, з яких потім робили підручний торт. З макаронів ліпили вареники: відкладали їх кілька днів чи навіть тижнів, а перед Різдвом робили з них тісто. Якщо родині напередодні вдалося передати посилкою гостинці з батьківщини, їх берегли до Різдва.
Серед святкових страв була квашена капуста, вареники – по одному на кожного. У бараці ставили вузенький стіл з імпровізованими стравами.
«Хто мав муку, хто мав макарон. Знаєте, той макарон заливали водою, шоби він трохи розійшовся, підмішували муку і вареники. По варенику, здається, було кожному», –згадувала табір на Інті Любов Пальчевська-Брух.
Разом з українцями сідали литовці, поляки та представники інших націй. Не всі вони розуміли мови і проведених ритуалів, але їм подобалось і вони радо брали у цьому участь. Священники відправляли службу, якщо їх не було, то молилися самі.
На спецпоселеннях були трохи легші умови перебування, але дефіцит продуктів теж був дуже гострий.
«Пригощали квашеною капустою, якщо була олія, то трошки олії, картопля вже була, смажена картопля, вареники обов’язково, то святе. І мама по крупинці збирала гречку, то ж такий дефіцит і мама тримала до свят, аби пиріг з гречки і бульби спекти, то таке було пригощення. А після вечері всі в кожну хату колядою», – розповідала історикам про святкування Різдва на спецпоселенні Роздольноє у 1950-і роки Ірина Станкевич.
Яблука була надзвичайно рідкісними продуктами для Сибіру, і діти зазвичай не бачили їх взагалі. У музеї є спогади, що діти вперше спробували цей фрукт тільки після повернення в Україну. Якщо дитина відвідувала дитсадок, то там яблуками прикрашали ялинку на Новий рік. І потім вихователька розрізала ці яблука на 4-6 частин і давала по шматочку кожній дитині. Не було такого, що одна дитина могла з’їсти ціле яблуко.
Коляда і вертеп
Коляда у Сибіру була гучною, особливо на спецпоселеннях. Там колядували так, що збігалися сусіди послухати, «как хахли пают», і просили ще. Як відзначає Інна Гнилицька, іноді навіть охоронці таборів просили українців колядували, бо їм це подобалося.
«На прохання “спойте” українці відповідали: “у нас нема такого поняття, ми не поємо, ми колядуємо. Попросіть заколядувати, а потім подякуйте”. Тільки за таких умов погоджувались колядувати охоронцям. Тобто людська гідність була збережена», – розповідає зберігачка фондів.
Якщо була можливість і не було каральних заходів, то коляда тривала кілька днів. Ходили від барака до барака, співали представникам інших національностей.
«Було багато спогадів про те, що українська релігійність є дуже красивою, привабливою, – від росіян, литовців, поляків. Не всі, можливо, розуміли увесь контекст, але оцей святковий піднесений дух їм дуже подобався. Святкували всі разом, поліетнічними групами. Інші жителі барака були не проти цього, а тільки за знайомство з українськими традиціями», – розповідає Інна Гнилицька.
Бували випадки, що охоронці платили за коляду. А іноді українці могли відповісти «таке буває тільки в українців і для українців, але як хочете, мусите рік чекати».
Були особливі колядки, придумані в таборах, зі словами тогочасних реалій. Наприклад, «Спи, Ісусе, спи на сіні, дай же волю Україні». Але їх вважали націоналістичними, за такі можна було отримати 6 місяців БУРу (барак посиленого режиму).
Депортовані українці намагалися також робити святковий вертеп.
Святкування давало відчуття часу і присутності. «Адже що робив з людиною табір? Він намагався забрати відчуття простору і часу. Українці намагалися його повернути через отакі свята. Тому Різдво, Великдень українці святкували за будь-яких обставин», – пояснює головна зберігачка фондів музею.
Листи з дому і вишивка на дозвіллі
Між святами українців психологічно підтримував зв’язок з домом, листи від рідних, жінки любили вишивати. Це було популярним заняттям, одним із способів психічного відновлення. Вишивали в таборах нитками, які витягали зі старого одягу. Голку робили з кісток або сірників.
«Вишивання дуже заспокоювало і навіювало спогади про рідний дім, родину, Україну з її квітучими садами та солов’їними піснями. Дівчата сідали на нари, вишивали і тихенько наспівували українські пісні, колядували. Одного разу конвой почув спів, увірвався у барак, наказав усім вийти в чому хто був одягнений. Була тоді зима, надворі -40 градусів. Протримав їх десь з годину на такому морозі, бо ніхто не зізнавався, що вони співали. Ні одна дівчина не вийшла зі строю, бо розстріляли б на місці. Після цієї ночі багато дівчат похворіло, а дехто й помер. Ось такою ціною далась та вишивка», – згадувала дочка депортованої Парасковії Стець.
Зв’язок з родиною був, але обмежений. Листи потрібно було писати завуальовано, без зайвої інформації. Посилки могли приходити 3-4 рази на рік. У них, окрім їжі, якої катастрофічно не вистачало у пайках, були й подарунки, наприклад, скляні ялинкові іграшки. І це теж дуже тішило ув’язнених. Ними потім оздобоювали приміщення, іноді й виготовляли якісь прикраси самостійно: ангеликів, ланцюжки, прикраси з вати.
У фондах музею «Територія терору» є збережений лист від сестри Степана Бандери до учасниці підпілля ОУН Марії Секунди («Віра»), яка перебувала в таборі у Казахстані. Також є її книжечка з берести (на корі дерева) 1954 року, в якій подруги з табору писали вірші, побажання, роздуми.
«Людина перебуває в таких надскладних жахливих умовах, де їй не вистачає їжі, але вона все одно хоче чогось більшого», – наголошує Інна Гнилицька.
Система не могла зламати людей, вони їй сильно протистояли, посміхалися, берегли свої традиції, свята і зв’язок з Україною. Хто зміг пережити ці складні часи, повернулися додому і потім розповіли історикам про пережите.