Року так 1997-го, ми, львівський молодіжний театр, поїхали з вертепом до Києва. Це був культурний шок. 7 січня, у вихідний, на увесь Хрещатик гриміли колядки, аранжовані в стилі неякісних ВІА пізніх 70-х. Під ногами – маса сміття, і натовпи народу, що рухаються Хрещатиком туди-сюди. Ми стали, заспівали «стартову колядку», очікуючи, що зберуться люди.
Дві мами з дітьми, стариган напідпитку і дві особи неозначеної статі «хіпоблудського» вигляду стомлено-знуджено спостерігали за тим, як ми намагалися прокричати наш «Добрий вечір тобі...» крізь місцеве (у фальшивеньку терцію під звучок номер 001 дешевого електропіано з таким самим убогим бум-цик-циком) млосно-занудне «Ой радуйся земле...». Ну, але й то на наш вертеп з 20 чоловік була публіка - і ми почали виставу.
Поруч проходив табун якихось пацанів з пивом і дівчатами, уже розігрітих до «передсвяткового стану». Може, динаміка поєдинку Ірода і Смерті була не надто помітною на немаленькому Хрещатику, але нас сприйняли як... фотостенди. Це спаралізувало нашу виставу і розігнало тих, кого хоча б мінімально зацікавив вертеп.
Прямо посеред вистави з реготом і шумом ця братія прорвала кільце нечисленних глядачів і понасідала по двоє-троє на кожного героя, регочучи і фотографуючись. Ми оторопіли. Пацани з пивом і дівчатами, пофоткавшись, зникли так само раптово, як і з'явились. Глядачі ж уже розбіглись.
Всякого було - і наш дерев'яний меч хотіли купити за сто баксів, і косу поцупити, і корони на горілку виміняти, і петардами закидували, і в кишені злодії залазили. Але щоб так... Ми були в шоці. Наступного дня, виїздивши Київ з кінця в кінець, ми зрозуміли: тут - робочий день, всі зайняті і їм не до якогось вертепу. В кількох офісах нам відмовили у виступі саме з цієї причини.
9 січня був ще більш буденний день - окрім трьох екс-галичан на різних київських околицях, нас ніхто не чекав. Сіро, сиро, тісно, шумно, сумно... Ніхто з людей на вулицях не знав, як правильно відповісти на вітання «Христос раждається!», дивні реакції оточуючих на наші костюми («смотрите, ряженные», «черти в глазах прыгают» чи на нашого Діда - «дед мороз, только маленький»), абсолютно мізерна коляда - Київ виявився антивертепним містом.
У нашого товариства - серйозний вертепний стаж, десь 15 років. Починали ми з класичного дитячого вертепу з солоденькими віршиками і колядками для «старшої групи дитсадка», продовжили традиційним вертепом 17 століття, записаним Іваном Франком, переміксованим з філософською «основною частиною» Валерія Шевчука, з часом дійшли і до власної творчості.
Вертеп - це поєднання древнього і сучасного, підвищено-святкового і комічно-наболілого. Фракція комуністів і «недоторканність», маклєри-міняли й еміграція, Тузла і «старший брат», вибори і газ - все це було нашими темами. Вертеп «Ніяк», як його охрестили на одній із сцен, завжди був радістю для нас. Різдво без вертепу - не Різдво.
Львів в той час був геть контрастно святковим. В тролейбусах (де, очевидно, Вертеп не платить за проїзд, а лише колядує) підспівували всі пасажири. В гостях чекали, перепитуючи по кілька разів, чи прийдемо - у нашого вертепу було по 12 виступів щодня. Найприємніші виступи - в центрі міста, коли збирається близько сотні глядачів, бабусі і батьки з маленькими дітьми, на кожен виступ. Дітиська ловлять кожне слово, бояться смерті, чорта і жида, тішаться ангелику і пастушкам, гладять козу по ріжках і заглядають в шопку... У нашому місті все пахне, звучить і світиться Різдвом.
Дика втома і повністю зірваний голос щовечора, мокрі і змерзлі ноги, заляпані снігом чи болотом костюми - а зранку ми знову збиралися і йшли...
В різдвяний час, 7 січня 2004 року, ми поверталися з останнього того дня виступу досить пізно ввечері. Проходили біля Оперного. Це був шок. Сотні п'яних молодиків з дівчатами і пивом. Деякі чіпалися до нас, агресивно вимагаючи колядувати і тицяючи дрібні гроші. Свято - це коли всі п'яні: ось совкова формула святкування, як видно, за 50 років «совка» засвоєна сповна.
Це був божевільно тяжкий рік - в центрі, по суті, не було вертепів. За все Різдво ми зустріли тільки два чи три колективи колег - та й то було видно, що збиті вони наспіх, аби лише грошей заробити... 9 січня стало робочим днем і у Львові - свято стало коротшим на день. Ця «антивертепність», здавалося, прийшла й до нас у гості.
В 2005-му ми не робили вертепу - то було зразу після Революції, яка вичавила з нас всі соки. Але вже в 2006-му різдвяний Львів виправдав усі наші сподівання - діти з захопленими поглядами, друзі, що кличуть нас до себе у гості, поціновувачі жанру, що перепитують про авторів...
Вертеп - це завжди заклик до співтворчості. Його сила - в інтерактивності, в співпраці з глядачем, в поєднанні комічного з епічним. У ньому традиція бурсацького вуличного перформенсу переплітається з релігійним дійством. Саме тут відчуваєш, що таке культура, тяглість, традиція, як вона справді наповнює свято змістом - і як свята наповнюють змістом наше життя.
Вертепний Львів існує і буде існувати. І, вертепуючи щороку уже останніх 5 років у Києві, можу ствердити - культура вертепу упевнено повертається в українську столицю, займає там свою, поки що елітарну, нішу. У такій промоції вертепу, традиційної української радості - одна з місій галицької столиці України.
Фото з сайту www.mo-productions.com