Книга видавництва Vivat «Різдвяна класика» ‒ це збірка різдвяної короткої прози від класичних і сучасних українських письменників і письменниць, яких об'єднала спільна любов до великого свята. Їхні твори абсолютно різні: для кожного з авторів Різдво ‒ це щось інтимне та особисте, тому оповідання зіткані з ниток досвіду митців, їхніх уявлень, родинних обрядів і звичаїв, а також автентичного стилю письма. Упорядниця видання літературознавиця Ярина Цимбал поєднала в одній книзі історії про час див, добра й перемоги світла над моторошною пітьмою.
***
Юрій Андрухович «Нічний транзит»
Сьогодні вночі. Сьогодні вночі?
Ну чому саме ця фраза крутилася в голові уже зранку? «Сьогодні, сьогодні вночі», ‒ повторював собі Самотар, анітрохи не розуміючи її сенсу. Сьогодні? Вночі?
Самотар не завжди був Самотар, він мав цілком собі звичайне ім’я-прізвище. Втім, віднедавна воно остаточно втратило будь-яке значення, і Самотар почав його забувати. Навіщо відлюднику імена? Його ж усе одно ніхто не кличе. І, що важливіше, вже не покличе.
Самотар жив сам, і найбільшим його клопотом були дні. Що з ними вдіяти? Ночі принаймні давали шанс трохи пожити у снах, проблукатися дивними містами, засвітитись у напівупізнаваних шумних компаніях, уламати незнайомку до світання не йти нікуди. А дні? Яка це безглузда прірва часу ‒ дні!
Після чергової відмови на ще одному конкурсі Самотар утвердився в думці про свою виняткову непотрібність і перестав стежити за календарем, бо дати (чи, цинічно кажучи, дедлайни) так само, як імена, позбулися значення. «Боже, навіщо стільки вільного часу?» ‒ зривався іноді на нікому не чутний крик Самотар. Жодного іншого часу, крім вільного, він, бідолаха, вже й не мав.
Той вільний час він убивав переважно двома засобами. В нього на стриху знайшлася величезна колекція платівок ‒ сотні, коли не тисячі примірників. Якісь попередні мешканці полінувалися віднести їх до музичного секонда чи просто на смітник, а Самотареві то придалося. Цікаво, що успадкована від незнаних марнотратників аудіозбірня дуже нагадувала йому власну, яку він колись так само по-зрадницькому лишив на одному зі стрихів минулого життя. Хоч яке там нагадувала ‒ це була один до одного та сама фонотека! Ті самі, якогось дідька завжди в мінорі, токкати, сонати й повільняки. Тепер Самотар, бувало, цілими днями переслуховував усе, чим жив років тому сорок. І це був перший засіб.
Другим стало вино, червоне. І тут без коментарів чи пояснень.
Ще в Самотаря, в одній із його пронизливо пустих віднедавна кімнат, було еркерне вікно, а з нього ‒ вид на віадук і вище. Над віадуком тягнувся кам’янистий хребет, негусто поплямований субальпійським чагарником. Під віадуком ‒ неодноразово і з погано приховуваною гордістю описаний у локальних підручниках географії каньйон. Самотар жив у гірській місцині. Деякий час тому з’явився йому нізвідки перший рядок вірша (поїхати б геть із цих чортових гір), і Самотар подумав, що в цьому, можливо, порятунок. Але другий рядок так і не прийшов, Самотар попустився і викреслив перший.
Віадук. Він дещо таки означав. Самотар облаштував собі спостережний пункт: упритул до вікна присунув колишній письмовий стіл, вино й келих завше напоготові. Протягом дня віадуком проїздили три-чотири потяги ‒ як-не-як подія. На такій відстані потяги здавалися майже іграшковими, але сантимент походив не з дитинства.
Подієвий світ Самотаря обмежився речами вкрай малосуттєвими: стрибання голки по запиляній платівці, відкорковування першої за день пляшки з нової партії вранаца, проповзання денного поштово-пасажирського, всіх одинадцяти його громіздких вагонів. Самотар як міг чіплявся за існування.
Але була й Подія Доби ‒ транскордонний нічний, так званий «Транзитник». На відміну від усіх денних, чомусь пунктуальний: за п’ять хвилин перед опівніччю він сигналізував про себе буферними світлами, зараз по тому виринаючи на віадуці з правого Самотаревого боку і протягом наступних хвилини-другої вагон за вагоном зникаючи в нутрощах білої скали навпроти. (Насправді ‒ у пробитому в ній тунелі, помилково званому в підручниках Алебастровим.)
До речі, Самотар ніколи не спостерігав рух «Транзитника» у зворотному напрямку. На ту пору ‒ 4:37 ранку ‒ він, зазвичай добравшися до ліжка, вже провалювався у спання, добряче зморений вином, і якщо щастило зі сновидіннями, то плив упоперек течії струменями зеленокосої ріки чи нічними липневими полями довго й ніжно відпроваджував до тата, до мами чергову незнайомку з розмитими обрисами. Якби хто жартома сказав йому, що «Транзитник» узагалі курсує лише в один бік, то він міг би й повірити.
Таким легковірним і розсіяним став Самотар після років життя.
Як не від світу сього.
До того ж і схильним до ритуалів. Чекаючи на транскордонний, він обов’язково наповнював келих і вмощувався перед вікном. Власне, заради нього, вікна, й заради того виду на віадук та хребет Самотар колись і вибрав собі те помешкання в Богом і людьми забутому містечку, схожому більше на пастку.
Хоча ні. Там була ще жінка. Колись. І з нею пес, басет, уже старий, підсліпуватий. Але їх одного дня не стало ‒ і назавжди. Тобто Самотар не вірив, що назавжди. Єдиний, хто не вірив, що назавжди, був Самотар. І тому він так чекав нічного «Транзитника». Бо якби вони колись повернулися ‒ жінка і пес, ‒ то тільки ним.
Але що з нашим рефреном? Я нагадаю: «Сьогодні вночі, сьогодні вночі». Сьогодні вночі Самотареві чомусь особливо щемко. За вікном лагідний м’який снігопад, у келиху вранац, і світло гасових ліхтарів знадвору саме таке, щоби припустити появу ангелів. А далі ‒ взагалі диво: Самотареві здається, що вони кличуть його. І вимовляють, виспівують його ім’я.
І Самотар піддається. Часу вистачить: він устигне добігти до колії. Сьогодні вночі він привітає транзитний зблизька і, видершися на залізничний насип перед самим віадуком, за крок над каньйоном, помахає рукою всім, хто в дорозі.