Хто завдав собі праці перед Різдвом ще раз прочитати євангельські історії, зауважив, мабуть, як сильно Матвій і Лука відрізняються між собою – майже у кожній малій деталі. Один з висновків, що напрошується: обидві історії неправдиві. Вони є чимось на зразок казки.
Такий висновок очевидний, але не конче правильний. Обидві Євангеліі таки є правдивими. Але не в той спосіб, в який ми, історики, звикли відрізняти правду від неправди. До прикладу: історична основа Шекспірового "Гамлета" є сумнівною. Шекспір, однак, оповідаючи про датського принца, говорить нам більше правди про гідність, зраду і про людські стосунки взагалі, аніж наш щоденний «правдивий» досвід.
Хочу звернути увагу на одну таку різдвяну правду. Але перед тим звернуся до того ж самого щоденного досвіду. У моїй голові не вміщається: як теперішня українська влада може бути настільки позбавленою інстинкту самозбереження і вести таку самовбивчу політику? Не маючи за собою ані більшості українського електорату, ані стабільної зовнішньої підтримки (не те що з боку Брюсселю чи Вашингтону, а навіть з боку свого найближчого союзника – Кремля), вона водночас: а) робить непопулярні реформи, б) репресує опозицію, в) знущається (інакше не назвеш) над релігійними і національними почуттями доброї половини своїх громадян, д) заморожує зарплати для службовців, е) підвищує комунальні платежі на тлі є) загального підвищення цін на товари і послуги?
Комбінація щонайменше двох пунктів мала б викликати тривогу в кожного політика щодо свого майбутнього. А тут їх аж стільки!
Політика батога має йти пліч-о-пліч з політикою пряника. Де тут пряник?
Мої київські знайомі, вхожі у владні коридори, переконують мене, що справи вигладять набагато простіше. «Ви, – кажуть вони, – не можете собі уявити, наскільки простим, а навіть примітивним є мислення тих, хто при владі. Для них влада – це багатство. Відповідно, президент має стати багатшим за кожного олігарха, включно з Ахметовим. Гасло влади: багатіймо – а далі будемо робити все, що захочемо. Навіть будувати демократію, якщо буде на то потреба чи прийде такий наказ».
Не відповідаю за правдивість цих слів. Переповідаю те, що почув. Очевидно, однак, що така міра безоглядності «зверху» можлива лише за браку контролю «знизу». Коли суспільство слабке, а опозиція не може його змобілізувати та об‘єднати, бо сама слабка і роз‘єднана.
Не знаю, як довго може тривати така ситуація. Але вона не може тривати вічно. Бо якщо історія чогось вчить, то один з її уроків полягає в тому, що в ній нічого не буває вічного. Питання зміни української ситуації є питанням часу – а також ціни, яку за цю зміну прийдеться заплатити.
А тепер від історії «справжньої» до різдвяних історій. У мене в руках різдвяний номер київського альманаху «Арьегард» (№ 1, 2010). Його упорядники зробили те, що у 2004 р. могла, а тепер не може зробити українська опозиція: об‘єднали у природній спосіб людей, які за інших обставин важко уявити собі разом – від Ахматової («улюбленої поетеси» Януковича), Блока і Пастернака до Тичини, Малковича й Фішбейна, з короткими зупинками на Робертові Бернсі та Каролю Войтилі. Усі вони переспівують різні сюжети Різдва. Зокрема , один з них: Бог народився не в царських палатах, а обрав для свого нового об‘явлення сім‘ю простого сільського теслі. Та ще й до того з Галілеї – звідки, як відомо, нічого доброго прийти не може. Та проти цієї історії Ірод виявився безсилим і безпорадним.
Ця різдвяна правда звучить як пересторога кожній владі. А особливо теперішнім українській, білоруській та російській. На підтвердження хочу процитувати вірша, написаного, як говорить сама його назва, «24 декабря 1971 г.» – у часи, коли інша влада теж вважала, що прийшла «всерйоз і надового». Дарма, що його автор, Йосиф Бродський, був україножером. Сьогодні його слова звучать як дар надії для всіх українців:
“Знал бы Ирод, что чем он сильней,
тем верней неизбежное чудо.
Постоянство такого родства –
основной механизм Рождества”.
Христос Рождається!