Слешер – діло молоде. Цей жанр, орієнтований передусім на підлітків, уже давно не викликає скандалів чи суперечок, а його здатність шокувати глядача невимовно здрібніла. Чимало фільмів, виплеканих у надрах цього кінематографічного м’ясокомбінату, здобули статус класичних, і це остаточно роззброїло скептично налаштовану громадськість.
Ідеальний слешер не містить ані моралі, ані філософії. Він складається тільки з плоті та крові, а також знарядь, за допомогою яких ці речовини буття видобувають у надмірних кількостях. Естетичний парадокс слешера полягає в тому, що цих мінімальних засобів вистачає для творення повноцінного “художнього світу”.
Єдиний нюанс, який дозволяє відрізнити справді хороший слешер від решти степу, всіяного порубаними тілами, – це сам образ Різника. І варто визнати, що протягом кількох десятиліть армію психопатів очолює саме Фреді Крюґер – той, що вбиває уві сні.
Персонаж, створений Весом Крейвеном 1984 року, – маніяк, незабутній і витривалий, як комуністична партія України. Якщо порахувати, скільки годин сну він одібрав у глядачів по всьому світу, – з них можна було б скроїти сяку-таку вічність.
Феномен Фреді ще задовго до його з’яви намагався витлумачити Фройд; а втім, душогуб категорично не згоден зі славетним психоаналітиком. Жертви, порізані уві сні, стікають кров’ю у своїх ліжках, і тому відвідати терапевта ніяк не встигають. Це тільки сон, еге ж? – іронізує маніяк, який живиться винятково спогадами, дитячими травмами і страхом.
На відміну від більшості екранних збоченців, Фреді Крюґер практично не бере участі в змаганні з жорстокості та насильства. Ріже собі – та й годі. Його перевага – в іншому. Адже ніхто не знає, хто такий Фреді Крюґер. У цьому персонажі немає нічого випадкового й нічого зайвого. Він настільки ж умовний, наскільки й ретельно деталізований: цього монстра неможливо уявити без смугастого червоно-зеленого светра, капелюха, що приховує спотворене обличчя, й смертоносної рукавиці; якщо забрати у нього будь-який елемент цієї машкари – все, нема Фреді.
Його попечене обличчя – аж ніяк не найстрашніша твар в історії кіно, проте саме ця мармиза постає перед очима, коли влаштовуєш переоблік вражень від побачених протягом життя горрор-фільмів. Можливо, саме тому, що в ній немає нічого надприродного. Зрештою, Вес Крейвен спершу побачив на вулиці волоцюгу з такою зовнішністю, і вже потім “домалював” цей образ.
На окрему увагу заслуговує рука Крюґера, що породила окремий тренд у царині слешерів; фантазія багатьох сучасних режисерів уповні зациклилася на використанні різноманітних механізмів та пристосувань для шинкування плоті, як у “Хостелі” чи більшості частин “Пилки”. Вочевидь, ця безжальна рука має власне, не пов’язане з Крюґером, походження. Варто згадати бодай дитячі нічні історії, спільні для багатьох поколінь, серед яких неодмінно фігурує та чи інша варіація на тему “чорної руки”, яка з’являється раптово і нізвідки, щоб схопити за горло. Мене, наприклад, у дитинстві ніколи не цікавило, чия ж це рука, – настільки переконливий був сам образ і ефект від нього; лише згодом я прозрів: ага, так це ж був він, Фреді.
Коли тільки з’явилися перші повідомлення, що Семюель Баєр знімає рімейк “Жахіття на вулиці В’язів”, легіони фанатів жанру наперед зашельмували саму цю ідею. Причин для обурення не бракує: замість незмінного Роберта Інглунда, чий акторський талант довічно ув’язнила роль Крюґера, режисер покликав Джекі Е. Хейлі, що вже тягне на акт вандалізму; по-друге, “покоління Крюґера” трепетно зберігає в собі дитяче сприйняття культової стрічки, відтворити яке неможливо; та й голлівудська рімейкова одержимість протягом останніх років ознаменувалася такою кількістю паскудних переспівів, що черговий “ляп” вже мало кого б і здивував.
Але мушу визнати: лажа оминула фільм Баєра десятою дорогою. Йому таки вдалося відтворити атмосферу першої, еталонної стрічки Крейвена.
Фабулу історії режисер залишив фактично без змін. Свого часу Фреді Крюґер працював садівником у дитячому садочку. Проте потаємний педофіл не встиг розгулятися: батьки вирішили лінчувати негідника. Котельня, де його спалили живцем, згодом перетворилася на віртуальний філіал пекла, а сам садівник-збоченець – на безжального демона з пальцями-ножами. Дочекавшись, поки “його дітки” підростуть, Фреді розпочинає свою страшну помсту.
Баєр зберіг всі ознаки жанру, крові нібито не бракує, хоча категорію R цьому фільмові вліпили все ж таки за інерцією: у ньому немає ані надмірності в “сценах насильства”, ані оголених тіл.
Сам Фреді Крюґер, звісно, змінився найбільше: якщо Роберт Інглунд іноді справляв враження цинічного жартівника, то Хейлі акцентує на його інфернальній потворності. А втім, характерний чорний гумор маніяка в рімейкові теж зберегли (“Чого верещиш? Я ж тебе ще не різав!”).
Найбільший успіх Баєра – це зашитий у стрічку тест, який має на меті з’ясувати, чи готовий сучасний глядач зрадити “колишній” історії про Фреді. Коли герої з’ясовують для себе, що ж насправді відбувалося колись між ними та Крюґером, режисер пропонує повірити в таку версію: мовляв, паскудні діти оббрехали доброго і лагідного садівника, й батьки, не розібравшись як слід, помилково убили невинну людину. Що нібито “все пояснює” й слугує достатнім виправданням для помсти з потойбіччя. Принаймні аналогічним трюком незле скористалися сценаристи тієї ж “Пилки”, котрі ближче до кінця франшизи перетворили живодера на філософа-страждальця. Але на спокушених таким сюжетним викрутасом глядачів чекає прекрасний фінальний облом: дулю вам, а не хорошого Крюґера. Він таки був ґвалтівником і сволотою, і як тільки ви могли повірити, що все не так?
І Фреді тут таки нагадує, який він крутий, безжальний і незнищенний: останні кадри не викликають сумніву, що ця різанина ще триватиме.