Перед начитуванням текстів моїми любими галичанами я ковтала валер’янку. З вимовою у них проблем не було. Зате від їхніх наголосів хотілося дертися на стелю. Крім того, жодні аргументи на них не діяли.
Ніяк не відпускає мене суперечка щодо мовної продажності, чи пак конформізму. Почали вже з’являтися зрадливенькі думки: а мо’ не такий страшний той лисий, як я його собі намалювала? Нині навіть сон наснився, буцімто влаштувалась я на роботу. Напевно, то було телебачення, бо довелося мені вписувати своє ім'я у щось схоже на графік зйомок і монтажів.
Ото шкрябаю собі, аж підходить до мене жіночка, вочевидь, якась начальниця, і заходиться балакати зі мною російською. Каже, мовляв, ви тут у своєму імені аж двічі «і» з крапкою намалювали, то це помилка, бо така літера зосталася вже хіба в ідіоматичних зворотах. Я перепудилась, що мене отак ось відразу на неграмотності впіймали і давай виправдовуватись перед тітонькою... російською мовою.
Прокинувшись, подумала собі: е-е-е, Вітко, починати разбор пальотов треба з себе. Якщо уві сні ти безпринципно зацвенькала з працедавцем, то й у реальному житті на таке здатна.
Рефлексуючи отак-о, згадала свою працю літредактором на одному з центральних телеканалів. На ті канали молоді журналісти вже як потрапляють, то такі гонорові робляться, наче Бозю за бороду вхопили. Я мусила не лише їхні тексти правити, але й пантрувати, щоб під час начитування вони робили правильні наголоси. А щодо журналістів із південних та східних регіонів - ще й стежити, щоб «акання» і «цокання» уникали. Ті погоджувались, що українська орфоепія у них накульгує і старалися щосили. Єдиний наголос, який доводив мешканців південних регіонів до сказу, це наголос у слові судно (йдеться про плавальний засіб, а не про штукенцію, яку використовують для допомоги лежачим хворим). В них на півдні назвати корабель суднОм сприймалося мало не як блюзнірство і образа всенькій морській справі.
Та все ж вдавалося з ними порозумітися. Я казала, що мені цей наголос так само, мов колька в боці. Та що вдієш? Такі норми української літературної мови. І бідолашні журналісти, скривившись, мов від рицини, таки казали суднО.
Перед начитуванням текстів моїми любими галичанами я ковтала валер'янку. З вимовою у них проблем не було. Зате від їхніх наголосів хотілося дертися на стелю. Крім того, жодні аргументи на них не діяли. Якщо журналісти з півдня і сходу самі просили, щоб я приносила з дому гарні словники і не лінувалися до них зазирати, то західняки, коли я тицяла їм під носа Караванського чи Антоненка-Давидовича, вперто казали, що всі ці словники створені москалями. Бо лише москалі можуть казати Великодні святА (справжні українці кажуть свЯта), а коли мама не одна, а їх зібралося декілька, то кажуть мАми. Говорити мамИ- це взагалі профанація і не знати що. Чи вИсить.
- Ну де ти чула, щоб жива людина робила такий дебільний наголос, коли навіть москалі кажуть вісІт? - волав до мене обнадійливий спортивний журналіст.
Тицяти йому словники чи розповідати, що так і тільки так кажуть на Київщині чи на Черкащині, було марно.
- Послухай, шановний, я поважаю діалекти і особливості вимови всіх регіонів. Але - в приватному спілкуванні чи за умови, якщо це авторський текст, що відтворює колорит і особливості регіону, а не новиннєвий сюжет на центральному телеканалі.
Але що я, москалька, могла йому довести? Те, що середньонаддніпрянський діалект став за основу української літературної мови і це є певним мовним законом для всіх українців - мене вчили ще в молодшій школі. І що це не мій регіональний пріоритет. Цей діалект формувався внаслідок міграційних рухів поліщуків, подолян, волинян і тих таки галичан. Та переконувати рум'яних молодиків, які приїхали до Києва розбудовувати кар'єру, в цих цілком зрозумілих начебто речах - на таке мого мінімального педагогічного хисту, вочевидь, не вистачало.
Але ж так: починати треба з себе. А що я маю в своїй хаті? У хаті я маю цілковитий мовний безлад. Мешканці кожної окремої кімнати мають власний «діалект», а своїх чотирьох котів я взагалі розумію тільки, коли вони просять їсти. Я все намагаюся бути в курсі сленгових витребеньок любих діточок і якихось субкультурно-комп'ютерних неологізмів рідного чоловіка. Та однак не встигаю за ними.
А із «західняцькими наголосами» - взагалі цілковитий абзац. Хоч мій чоловік з народження мешкає в Києві, та коріння його заблукало на теренах Західної України. І чомусь наші діти переймають не мої - середньонаддніпрянські - наголоси, а його. Оті спинА замість спИна, колесО замість кОлесо, дровА замість дрОва - з'їдають мій мозок. Добре, що хоч немає отого поставив замість поклав стосовно речей, ставити які ну геть непристойно. Скажімо, як можна поставити на стілець нічну сорочку? Стати можуть хіба що, даруйте на слові, шкарпетки, що їх протягом кількох років не знімав з ніг волоцюга без певного місця мешкання.
Щоправда, коли треба комусь утерти носа (скажімо, вредній шкільній учительці), мої хатні співмешканці по кілька разів з'ясовують у мене, то як же усе-таки правильно по-літературному казати. Але це так, до слова.
Та що я, зрештою, зациклилась на цій мові? Як казав товаріщь Сталін: «Как по-украински будет «рука»? А «нога»? Так зачем же вы мне мозги пудрите этими украинскими словарями?»
А допіру на якомусь інтернет-форумі я надибала роздуми мешканця РФ. Він авторитетно запевняє, що ніякої літературної української мови, тим більше на основі середньонаддніпрянського діалекту (брєд какой-то!) не існує: то все вигадки галичан.
Тому ось що я подумала, шановні! Якщо вже так склалося, що в столиці України самі москалі і розмовляти як на службі, так і в побуті навіть щирі патріоти там мусять по-російському, а справжні українці тільки й залишилися, що на Галичині, то може й справді варто подумати про кардинальну зміну норм літературної мови? І перейменувати її зі спрофанованого «українська» на правильне «галицька».