Коли днями глава Львівської ОДА Олег Синютка на сторінці у Facebook написав, що під час передвиборчої відпустки для пересування регіоном він не користується службовим автомобілем, я відверто зрадів. Невже прийшов-таки кінець горезвісному адміністративному ресурсу, який під час виборчих кампаній в Україні традиційно застосовували можновладці? Це було б ще одним підтвердженням того, що принесені на Євромайдані жертви не були даремними.
«Це правильно, не давайте приводу», – дещо, мабуть, мрійливо прокоментував я повідомлення губернатора. Але відвідувачі сторінки пана Синютки у соцмережі швидко повернули мене на землю. «А тоді чому сайти всіх-всіх РДА рясніють новинами про те, що "голова Львівської ОДА у Актовому залі РДА проводить РОБОЧІ зустрічі"?», – вибухнув питанням львів'янин Василь Чорний.
Йому вторив інший мешканець регіону – Михайло Романяк. Подякувавши чиновника за «відповідь щодо транспорту», чоловік суворо попередив: «Якщо сказали неправду – очевидці вас спростують». І поставив просте, як валянок, питання: «Скільки держчиновників замість своєї поточної роботи змушені зриватися на розмови з "відпускником" і вислуховування його велемудрих наказів-розпоряджень?».
Той факт, що українці почали ставити такі питання, свідчить про зміни в Україні. Адже ще кілька років тому власники високих посад і їхні ставленики на місцях практично відкрито і безбоязно використовували казенні приміщення, транспорт, засоби зв'язку і, головне, фінанси (читай: гроші платників податків) для просування в керівники муніципальних утворень та депутати потрібних їм людей. Звісно, така поведінка владної верхівки викликала певне обурення у деякої частини політиків, змушених протистояти адмінресурсу. Більшість же громадян дивилася на все це як на щось звичне і очевидне.
Коли влада й опозиція мінялися місцями (в Україні вже багато років на політичному небосхилі миготять майже одні й ті ж особи), відбувалася характерна метаморфоза. Тоді колишні противники застосування адміністративних важелів ставали їх затятими прихильниками. А ті, хто сам ще недавно робив на них основну ставку, починали їм запекло чинити опір. Основна ж маса виборців, як і раніше, залишалася в ролі статистів.
Тож наведений вище публічний «обмін думками» між львівським губернатором і мешканцями області я б оцінив як одну з ознак просування вперед громадянської свідомості українців. Інша справа, що в Україні громадян, які розуміють всю згубність застосування на виборах адмінресурсу, і готових з ним боротися, поки ще не дуже багато.
Про толерантне ставлення більшості українців до цього зла можна судити по інформаційній стрічці. У ці дні вона рясніє фактами використання владних важелів для перекроювання електорального поля на користь деяких політсил, насамперед на користь «Блоку Петра Порошенка» (БПП). Водночас у ЗМІ практично немає повідомлень, що широка громадськість обурена або – зовсім вже немислиме – намагається протистояти протиправним і антисуспільним діям чиновників, які прагнуть шляхом використання владних повноважень та можливостей добитися зміни політичного розкладу на чиюсь користь.
А для побоювань, що волевиявлення громадян може бути спотворене через брутальне втручання чиновників, є чимало підстав. Наведу кілька фактів, що повідомляють ЗМІ. В Одесі губернатор Михайло Саакашвілі, який за посадою начебто зобов'язаний бути рівновіддаленим від усіх політсил, 30 вересня брав участь у передвиборчому заході свого радника, висуванця в мери міста від БПП скандально відомого Саші Боровика. Чиновники зустрічалися з одеситами в одному з дворів на вулиці Академіка Лазарєва. Зустріч відбувалася у робочий час, і звучали тут не тільки соціально-економічні питання, а й агітація на користь Боровика. За інформацією обласної організації Комітету виборців України, це є порушенням статті 60 Закону України «Про місцеві вибори».
Хтось заперечить, що відомого своїм прагненням спиратися на громадськість Саакашвілі важко назвати брутальним прихильником адмінресурсу. Справді, коли йому закинули незаконної агітації, він спробував відговоритися тим, що напередодні працював «до четвертої ранку» і тому, мовляв, час зустрічі Боровика з виборцями не можна вважати робочим. Мабуть, все-таки соромно людині, адже на таку немудру відмовку можна піти лише з відчаю. Або я сором переплутав з хитрістю?
На відміну від Одеси, у багатьох містах не стали винаходити ніяких відмовок і перетворили процес застосування адмінресурсу на елементарний підкуп виборців. Так, у Чернігові влада в особі чинного мера і кандидата на цю посаду Олександра Соколова недавно оголосила, що кожен мешканець міста пенсійного віку може гарантовано отримати матеріальну допомогу розміром 500 грн. Доведені цією ж владою до злиднів літні люди давилися в чергах. Кажуть, що гроші їм вручали від імені градоначальника! А щоб таке «спілкування» з електоратом проходило ще більш успішно, Соколов запропонував збільшити програму одноразової матеріальної допомоги городянам на 20 млн грн. Для порівняння: цьогоріч на допомогу чернігівцям, які брали участь у боях з інтервентами на Донбасі, виділено всього 500 тис. грн. Говорили, що більше грошей у скарбниці немає. А ось заради передвиборного «піару» угодного центральній владі чиновника гроші в бюджеті з'явилися, як за помахом чарівної палички...
У практиці залучення адмінресурсу чинна влада мало чим відрізняється від угруповання Януковича. Наприклад, у Кіровограді зафіксовано факт, що перевезенням рекламної продукції кандидата в мери від БПП Андрія Райковича займалися працівники рятувальної служби. При цьому вони використовували комунальний транспорт. Все, як у часи «регіоналів», коли цілий владний ресурс у східних областях країни працював тільки на їхню політсилу. Різниця зараз лише в тому, що трохи змінилася географія застосування адмінресурсу.
А в іншому – практично все те ж, що й раніше. Чиновники різного калібру відкрито й нахабнувато агітують за провладний блок у робочий час, іноді лише для вигляду йдучи у «відпустку». Багато хто розуміє, що «відпустка» у таких випадках – порожня фікція, але вдіяти нічого не можуть. Для судового оскарження таких дій брехливих чиновників у виборців немає ні сил, ні коштів. Та, власне кажучи, і судів як таких в Україні наразі немає. З судовою реформою владна верхівка країни навмисне тягне, щоб під прикриттям «ручних» суддів вирішити більшість політичних питань на свою користь.
В Україні знову, як і колись, запанувала атмосфера вседозволеності чиновників, які працюють на головну посадову особу держави. Нерідко завзяття казенних агітаторів виходить за розумні межі. Так, за даними того ж джерела, в Івано-Франківській області агітувати за провладну політсилу до громадянина приходили дільничний терапевт і головний лікар міського центру первинної медико-санітарної допомоги. А почувши у відповідь, що така інформація людину не цікавить, «бюджетні агітатори» заявили, що запам'ятають її адресу і, якщо з цієї квартири надійде виклик, до нього ніхто не прийде. Виходить, для деяких лікарів бажання прислужитися вищим чинам важливіше за присягу Гіппократа. Очевидно, такі установки їм дала влада.
Ситуація із застосуванням на виборах «прихованих пружин» від держапарату нині навіть гірша, ніж за часів Януковича. Тоді все було зрозуміло: від поплічників президента-кримінальника варто було очікувати тільки брехні та беззаконня. А що зараз? Із вуст членів БПП з не підкріпленою справами назвою «Солідарність» ллються солодкі промови про народовладдя і патріотизмі. Водночас багато високих чиновників, безсоромно збагачуючись, часто брешуть і не виконують своїх передвиборчих обіцянок. Неугодних кандидатів, як і раніше, владні структури оточують «наполегливою увагою». Наприклад, на Закарпатті кандидату в депутати облради від партії «Єдиний центр» Любові Мандзіч районний начальник наполегливо рекомендував знятися з виборів. При цьому, повідомляли ЗМІ, він нібито стверджував, що «це також і думка голови Закарпатської обласної державної адміністрації Геннадія Москаля».
Що пан Москаль, як і одеський губернатор, не є рівновіддаленим від усіх політсил губернатором, я дізнався з партійної газети «Солідарність». Напередодні її у великих кількостях роздавали на вулицях Львова. На одній зі сторінок випуску красується фото чинного керівника Закарпатської ОДА. «А в якiй командi я ще можу бути?» – Відповів він запитанням на запитання: «Чому я в командi президента».
25 жовтня Україні належить обрати не президента і не парламент, а голів міст та сіл, депутатів місцевих рад. Найменше в їхній діяльності має бути політики. Робота транспорту і підприємств ЖКГ, функціонування закладів охорони здоров'я та освіти, загалом усе, що потрібно для забезпечення зручного та безпечного життя людей – ось чим повинні займатися органи місцевого самоврядування.
А нинішня владна верхівка посилено тягне в політику майбутніх мерів та місцевих депутатів. Тягне мало того що некрасиво, то ще й не дуже чесно.
Чи можна в такому разі щодо місцевих виборів говорити про «команду президента»? Ну, говорити можна... От тільки навіщо знову ділити країну на «своїх» та інших? Хіба «решта» – це тільки олігархи, популісти, радикали і сепаратисти? Ні, звісно. Мільйони українців аж ніяк не менше за членів БПП зацікавлені у глибоких перетвореннях і, на відміну від лідерів цієї партії, реально беруть на себе тяготи реформ. І далеко не факт, що політсила з президентом-олігархом веде країну до миру і благоденства найбільш оптимальним шляхом. Ціна теж має значення.
Поданий трохи вище перелік ворогів України привів до того, що саме такий їх «якісний» склад позначений у згаданому випуску газети «Солідарність». На першій сторінці розміщено фото президента Порошенка, вище – слова, що пролунали на вересневому з'їзді його політсили: «Сьогодні є чотири вороги, які працюють на знищення нашої державності. Це – олігархи, популісти, радикали і сепаратисти. Країна перебуває на піку атаки на незалежність».
Партійці забули згадати або взагалі не бажають визнавати, що Порошенко – сам олігарх, і він чимало зробив для того, щоб кланово-олігархічна система в Україні продовжувала функціонувати навіть через півтора року після Революції Гідності. Завдяки ухваленому за його підтримки закону про вибори Верховної Ради туди зуміло пробитися чимало соратників президента-утікача. Порошенко призначав на ключові посади у правоохоронних відомствах людей, які зробили все, щоб основні винуватці розстрілу Майдану уникнули відповідальності й успішно втекли за кордон. Зараз він під приводом дотримання важливих для країни Мінських угод затіяв переписування Конституції України, щоб ще різкіше перетягнути на себе ковдру владних повноважень.
Напевно, членам БПП здається, що для досягнення миру і виведення країни з кризи можна підлаштувати Основний Закон під одну людину. Але досвід сусідньої Росії чітко показав, наскільки небезпечним є такий шлях. Тільки безвідповідальні люди не хочуть цього визнавати.
Утім, не всім членам БПП під назвою «Солідарність» можна кинути докір. У структурі, створеній олігархом, котрий не побажав стати рівновіддаленим від усіх політсил главою держави, президентом всіх українців, через метання лідера УДАРу Віталія Кличка виявилося чимало гідних місцевих політиків. Наприклад, колишніх членів партії «Пора», що діяла під час Помаранчевої революції і пізніше була розпущена. Багато з цих людей зараз вільно чи мимоволі виконують роль масовки на святі реваншистів, замаскованих під благодійників країни. А те, що реваншисти в Україні підіймають голови, показує з усією очевидністю розгул адмінресурсу у виборчій кампанії.