Із молодими українськими письменниками переважно відбувається одна, з незначними варіаціями, історія: молодий письменник пише повість, яку видавець випускає у світ під гучною назвою «роман».
Твір приносить авторові популярність та впізнаваність на мистецьких тусовках; його наступний роман уже не має великого розголосу, але це не дуже й потрібно – на мистецькі тусовки письменника й далі запрошують; усі подальші твори підозріливо нагадують попередні; у письменника з’являються послідовники… Хоча частіше крапку можна поставити після слова «запрошують».
Із Іриною Цілик, здається, сталося інакше. Після виданої 2008 року повісті «Післявчора» (автобіографічної й одновимірної, хоча й не позбавленої рис легкого імпресіоністичного письма) авторка витримала цілком пристойну паузу в майже 5 років. За цей час можна було збагатитися життєвим досвідом, і письменниці, котра, вочевидь, не зловживала відвідинами мистецьких тусовок, це вдалося. Відповідно, удосконалився та поглибився стиль, що дає змогу назвати нову книжку Ірини Цілик «Родимки» (видавництво «Електрокнига», 2012) одним із найцікавіших проектів поточного року.
Збірка об’єднує 5 оповідань та повість, яка дала назву збірці. Оповідання справді видаються зробленими бездоганно – завершені фабульно, позбавлені патетики, вони описують межові буттєві ситуації простих людей зі звичайного життя. До повісті можна висунути певні претензії, хоча й цілком передбачувані: у більшості сучасних українських письменників, щойно текст перевищує обсяг оповідання, сюжетний каркас відразу ламається – і виникає безсистемна оповідь про все на світі.
У «Родимках» це фрагментарна історія однієї «жіночої» родини, складних взаємин головної героїні з двома бабусями та чоловіком (причому про взаємини з чоловіком направду хотілося б почитати більше, ніж із бабусями). Авторці важко утримуватися на поверхні сучасності, вона балансує на межі – і повсякчас поринає у спогади дитинства, які, безперечно, можна розгорнути на багато сторінок.
Поза тим, письмо Ірини Цілик психологічне, метафорика цікава, а загальний настрій – цілком шляхетний. Скажімо, попри те, що одна з бабусь – російськомовна, її мовлення не передається блазенською транслітерацією. Авторка дає можливість усім персонажам залишатися самими собою – зокрема героїні-оповідачці, котра, досягши певного віку, вже значно скептичніше (критичніше?) дивиться на максималізм своєї юності.
Генетично Ліда з «Родимок» виросла з образу Кіри Буцім із «Післявчора», однак вона, на відміну від своєї попередниці, здається, вже не хоче присвячувати життя тому, щоб разом із десятками інших «хлопчиків і дівчаток зі сталевими нервами і страшенними амбіціями» удень і вночі, без сну і відпочинку працювати у продакшені, прагнучи досягти ефемерного статусу та добробуту. Це також цікавий і несподіваний поворот у розвитку творчості Ірини Цілик: у своїй прозі вона суттєво наблизилася до зображення так званих загальнолюдських цінностей, які зараз настільки звично стали об’єктом кпинів, що розгледіти їх у натовпах образів, подарованих життям, вдається не кожному.
Саме цю процедуру авторка здійснює у своїх оповіданнях, котрі я не побоюся назвати зразком нео-неореалізму в сучасній українській літературі. Сьогодні ставлення до реалізму дуже скептичне: цей напрямок асоціюється або з архаїчним народництвом зразка Панаса Мирного, або з радянським соцреалізмом. Проте існував ще й неореалізм зламу ХІХ–ХХ ст. – складний психологічний стиль за крок до модернізму, який показував живе життя з усіма його маленькими драмами та великими екзистенційними трагедіями. Неореалізм в українській радянській літературі зі зрозумілих причин не завершився так само, як і модерністичний проект; частково його продовжили своє прозою шістдесятники й представники наступних поколінь (так, саме ті нудні дяді й тьоті зі Спілки письменників). Серед покоління-2000 писати «реалістично» вважається нецікавим, натомість писати загадково і незрозуміло – круто. Будь-яку стилістичну невправність автора чи невміння звести докупи фабулу завжди можна виправдати постмодерністичною деконструкцією, тому й маємо ми стільки творів «химерного» спрямування, у яких відбуваються настільки ж чудесні, як і безглузді події…
Інша річ – оповідання зі збірки «Родимки», у яких ідеться про життя «маленької людини». Кожне з них має різний рівень напруги: від опису поїздки до в’язниці, що для батька‑алкоголіка стає прощанням із непутьовим сином, – до дитячого суму за сніжкою, котра розтанула в розмороженому холодильнику, не дочекавшись наступної зими. Від абсолютного обвалу світобудови дівчинки на прізвисько Гайтавер, коли вона зрозуміла, що нікому на світі не потрібна, така велика, негарна й незграбна, – до ніякового відкриття нормальною дорослою жінкою існування порнографічного відео. Однак усі ці історії та емоції – справжні (не в сенсі – невигадані, а в сенсі – гідні віри). Ніхто з персонажів не пішов працювати пандою; ні на кого не перетворився; над містом жодного разу не пролетіла жінка у квітчастій хустці, хоч я й боялася чогось подібного аж до останнього оповідання.
Ці зауваги геть не означають, що я заперечую потребу існування в сучасній українській літературі так званого «химерного реалізму», чи то пост-постмодерністичного експериментаторства, чи то жанрів фантастики та фентезі – ні! Просто поряд із ними дуже втішно констатувати наявність іншого напрямку, котрий, на жаль, представлений нині серед молодих українських письменників значно скромніше чисельно, хоча й потужніше – якісно. Доказ тому – проза Ірини Цілик.