У Київській опері на Подолі у вересні 2025 року вийшла рок-опера «Патріот». Ця масштабна постановка говорить про сучасну Україну, її шлях та її біль. У виставі звучать пісні «Братів Гадюкіних», «Скрябіна», Марії Бурмаки, Тараса Петриненка, Костя Москальця, Олександра Ярмака. Сюжет охоплює ключові події новітньої історії: від фестивалю «Червона рута» до реалій повномасштабного вторгнення. Головний герой, Любомир, є узагальненим образом українця, який проходить власний шлях становлення на тлі Майдану, АТО, повномасштабної війни.
14 квітня цю виставу зіграють у Львові, на сцені Львівської опери. ZAXID.NET розпитав про виставу Петра Качанова – автора ідеї, режисера-постановника та керівника Київської опери.
Як обиралися пісні, які увійшли до вистави?
Це трохи довга історія. Я почну її з самого початку. Коли мені спала на думку ідея зробити рок-оперу «Патріот», я думав, що музику напише один композитор. Але так склалося, що жоден композитор не міг гарантувати, що кожен номер стане музичним гітом. Тому спочатку у мене виникла ідея взяти музику «Братів Гадюкіних» і зробити з неї цілу виставу.
Але потім, коли ми вже активно почали працювати з лібретистом Дмитром Тодорюком, поступово зрозуміли, що музика лише «Братів Гадюкіних» буде не зовсім такою, яка нам підійде до сюжетної лінії усієї вистави. Патріот дорослішає, росте, старішає разом з епохою, адже ми починаємо з 1989 року і закінчуємо 2022 роком. Тому виникла ідея залучити також музику Кузьми Скрябіна, Марії Бурмаки, Тараса Петриненка.
Також ми написали трек на вірші Олександра Олеся, взяли пісню УПА, яка виконується акапельно. А далі почалася моя робота з аранжувальниками. У нас їх двоє – Борис Севастьянов, який зараз служить у Збройних Силах України, та Іван Небесний. Я думаю, що багато знайомих пісень глядач почує у незвичній оркестровці, тобто не в зовсім знайомому звучанні.
Також я хотів би зауважити, що музика у виставі існує не окремими шматками, вона є цілісною. Ця вистава – з різними піснями, з різними виконавцями. Але музика нанизана на сюжет, який, власне, описує етапи становлення і розвитку нашої країни.
Якраз хотіла запитати щодо аранжувальників. Вони дуже різні, з дуже різним досвідом, підходом до музики. Чому ви вирішили їх поєднали?
Будь-який композитор, аранжувальник, художник, митець – будь-хто, хто щось робить і творить, – так чи інакше, має якийсь певний свій стиль.
Для мене важливо було, щоб музика в «Патріоті» була різнобарвною, щоб вона не була однотипною, щоб кожна пісня, вже відома і знайома нам, не звучала в одному і тому ж самому стилі. Оскільки у кожного в нас є свій стиль, навіть у спілкуванні, свій характер, свій психотип, мені потрібні були два аранжувальники, які абсолютно різні, які по різному мислять та мають різний творчий почерк.
Борис Севастьянов для нас написав мюзикл «Пінокія». Іван Небесний написав для нас балет «Лускунчик Гофмана». Обидві вистави – у репертуарі нашого театру. Так що я прекрасно знав обох, і тому мені не спало на думку запросити когось іншого. Я знав, що саме Борис Севастьянов та Іван Небесний створять таку музику, яка потрібна цій виставі.
Розкажіть, будь ласка, трошки докладніше про виконавців.
Від ідеї і до самого вже народження вистави, до прем'єри, відбувся дуже довгий, цікавий творчий шлях. Ми могли б взяти якусь готову оперу, поставити її та не мати жодних проблем, адже вона була б вже апробована. Було б відомо, як вона сприймається глядачем.
Але є маленький нюанс. Рок-опера «Патріот» – це не просто музика заради музики. Це вистава заради тих людей, які справді є патріотами своєї країни і які (може, я помиляюся) часто вважають себе абсолютно непотрібними.
Тому, коли ми почали працювати з Дмитром Тодорюком, автором лібрето, то, звісно, ми з ним спільно створювали і героїв. Вони почали народжуватися і формуватися як персонажі. І ми почали шукати саме таких виконавців, які були б у гармонії і з музикою, і з характером цієї чи іншої людини.
Ми оголосили кастинг, на ньому побачили Зіновія Карача, який для багатьох став відкриттям як артист надзвичайної енергетичної сили. Це артист, який фактично тримає цю виставу, він є головним персонажем не по назві цієї вистави, а по стрижню цієї вистави. Так само до нас і прийшла на кастинг Настя Яценко, яку ми знаємо, вона в нас працювала у School of Rock. До нас прийшла так само на кастинг і Ольга Жмуріна, теж чудова виконавиця. Ми відкрили для себе Орину Гужву з Чернігівщини, яскраву та неординарну.
Це ми зараз говоримо про запрошених солістів, але наші солісти так само чудово виглядають, попри те, що для них музика є трошечки незвичною, адже вони – оперні співаки.
Так чи інакше вийшла конгломерація поп- та рок-співаків та оперних виконавців. І вона, на мою думку, виявилася дуже вдалою. Я колись почув відгук, що коли всі артисти на сцені роблять те, що їм подобається, вони відчувають виставу і вони нею живуть, тоді і вистава для глядача виглядає справжньою, для душі і серця. Я бачив, як люди на виставі сміються і плачуть. І це для мене головне.
«Патріот» – прямолінійна назва. Я вже бачила, що в інтернеті вона викликає різні реакції. Ви свідомо на це пішли?
Свідомо. Знаєте, Львів і Київ – зовсім різні міста. Тут по-різному ставляться до тих чи інших речей, припустимо, до мови. Це зараз, під час повномасштабної війни, ситуація змінилась. Але якщо ми згадаємо 90-ті, 2000-і роки, Київ був зовсім інший, ніж зараз.
Я можу це сказати, тому що я після музичного училища приїхав до Києва, і, можливо, лише я та ще декілька моїх колег по консерваторії розмовляли українською мовою. Здається, в транспорті українська мова звучала у 5–7% від загальної кількості людей. І ми не раз чули, що «нам ніхто не повинен забороняти розмовляти мовою, якою ми хочемо». Це і в нашій виставі теж є. Так от, я свідомо йшов на назву «Патріот», і я розумію, що ця назва і викликала, і викликає, і буде викликати багато суперечок.
Щобільше, я вам скажу, що глядачі часто не хочуть її сприймати, вважаючи це ура-патріотизмом. Є й така думка, що зараз війна і для чого нам говорити про цей патріотизм, дайте нам краще щось легке. І ми справді бачимо, що зʼявляється багато проєктів з досить легкими назвами та змістом.
Я їх не буду перераховувати, але я думаю той, хто бачить репертуарну афішу, зрозуміє, про які я вистави кажу. Але мені здається, що «патріот» – це абсолютно нормальне слово. І я думаю, що кожна людина, яка справді любить свою країну по-чесному, по-справжньому, завжди, незважаючи й незалежно від обставин і ситуацій, повинна цю виставу побачити, бо в цій виставі – саме вона.
Тому, напевно, така прямолінійна назва – патріот. Але я хочу сказати, що це не значить, що ця вистава важка. Вона дуже легка, бо там ‒ музика «Братів Гадюкіних» львівських, львівського «Скрябіна». Ну, і мені здається, що ніхто б не образився, як я б сказав, що, можливо, в душі та ж сама Бурмака, чи Петриненко, чи Кость Москалець теж можуть вважати, що Львів – це їхнє улюблене місто.
Партнер проєкту Культура – компанія blago – прагне допомагати мешканцям відчувати себе людиною, яка живе в сучасному місті, де все під руками та миттєво доступне. Компанія існує, щоб розвивати технології, які будуть покращувати майбутнє міського життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Наскільки зараз сучасна музика і такий музичний мікс потрібні оперному театру?
Чи потрібні оперному театру опери в перекладі на українську мову? Швидше за все – ні. Чи потрібні оперному театру пошуки репертуару українських композиторів, вишукування такого балету, як, припустимо, «Сойчине крило» Анатолія Кос-Анатольського, знову ж таки, вашого львівського композитора, на нашій сцені? Ну, швидше за все теж ні. Можливо, нам потрібен Верді, Россіні, Вагнер, Моцарт. Можна перераховувати багато композиторів, які справді нам потрібні.
Але, ви знаєте, ми інколи настільки не любимо і не поважаємо себе, що не звертаємося до самих себе. Нам не потрібні наші композитори? Нам не потрібна наша культура? Нам часто здається, що, можливо, в когось вона якась досконаліша, краща.
Але ми обрали саме той шлях, яким йдемо. Тому що я б дуже хотів, щоб ми нарешті показували світу не простягнуту руку, бо ми насправді героїчна нація. Я хочу, щоб ми показували, що в нас є коріння, яким ми можемо пишатися. Це і композитори, і мова, і культура, і мистецтво. Тому нашому театру, напевно, це потрібно.
Ще скористаюся можливістю та спитаю не про «Патріота». Дуже багато суперечок викликала постановка «Лускунчика Гофмана». Були полярні думки на цю тему. Хотіла би почути вашу думку.
Це саме те, про що ми щойно говорили. Я згадав «Сойчине крило», але не згадав той же «Лускунчик Гофмана».
Ви знаєте, насправді Гофман не писав цю казку для Росії. Ну, не писав, і все. Тому, скажу вам більше: у нас є абсолютне право написати музику на цю казку. Кожен може згадувати або не згадувати балет Чайковського, це його справа. Але наш балет уже другий рік збирає повні зали. І, на мою думку, це гарний спосіб продемонструвати, що казка Гофмана, яка написана ним і називається «Лускунчик та Мишачий Король», не належить російській культурі. От і все. І ми маємо абсолютно право взяти цю казку, як будь-яку іншу, і написати на неї музику.