На моє питання, для чого на відкритті пам’ятника полковнику Болбочану були присутні дивні люди, «ряджені» нібито в однострої армії УНР, директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович відповів: «То реконструктори. Напевно, для візуалізації військових одностроїв того часу й створення відповідного настрою. Вам здається, що то зайве?» І не тільки здається. Перетворення на бутафорний водевіль шкодить пам’яті та викривлює історичні знання про минуле. Подібні реконструкції, вкупі із серйозними комеморативними заходами – це так, як на похорон відомого актора запросити цілу трупу лицедіїв, одягнених у костюми зіграних ним персонажів, і дозволити їм відтиснути на задній план родину і друзів покійного.
Дійсно, присутність таких реконструкторів на відкритті пам’ятника герою часів Української революції та громадянської війни додає події атмосфери малоросійського водевілю. Одразу приходять на пам’ять персонажі як не «Москаля чарівника», «Шельменка-денщика» то вже точно «Весілля в Малинівці». І вже от цей хитрий, підлабузницький образ хахла-малороса, одягненого цього разу в англійський френч, заступає собою постать Болбочана. Якщо вже так хотілося організаторам надати події урочистості, то потрібно було провести її в супроводі військової варти. А ще краще хоча б без людей, одягнених у реквізити одного з російських пропагандистських серіалів, типу «Гибель империи».
Першою асоціацією від такого гібридного дійства є відчуття несправжності. При цьому подібна опція автоматично переноситься і на героя, і на його діяльність. Вдавання, що межує з мавпуванням, веде до небезпечної підміни. Коли самі реконструктори починають сприйматися як щось священне, напряму пов’язане з історичним героєм. Будь-яку розмову про неслушність появи таких «ряджених» на офіційних урочистостях, а тим паче їх критику, патріотична спільнота сприймає як замах на славетну історію.
Дивна логіка, а якщо, наприклад, замовити собі костюм Наполеона Бонапарта, то тоді так само можна вимагати для себе імператорських почестей? До слова, був у Санкт-Петербурзі один чудовий спеціаліст із французької історії. Викладав в університеті, писав книжки, ходив на бали. Полюбляв гарцювати на коні в образі Наполеона. Одне слово, був вченим і реконструктором. І настільки вжився в роль, що вбив і розчленував молоду аспірантку, з якою жив статевим життям. Бо вона посміла заявити, що кине «його величність».
На пам’ять приходить ще один промовистий приклад «успішного» історичного реконструктора. Це – Ігор Гіркін, він же Стрелков. Полковник ФСБ, який довший час проявляв себе в царині військово-патріотичних історичних реконструкцій. Який дореконструювався на Донбасі до того, що очолив «народне ополчення» так званої ДНР. Став лідером міфічної Новоросії. Дуже швидко з реконструктора перетворився на бойовика і тепер є для України військовим злочинцем та підозрюваним номер один на судовому процесі в Амстердамі про збиття малайзійського Боїнга над окупованими українськими територіями. Для російського полковника Гіркіна історичне реконструкторство слугувало легальним прикриттям для роботи з підриву української державності. Для мобілізації антиукраїнських сил в Україні. Для проведення терористичних актів на території суверенної української держави. І навіть після цього чомусь у багатьох українських патріотів зберігається невідворотний потяг до забав в історичні реконструкції.
Закономірно виникає запитання, у чому ж привабливість історичних реконструкцій і ким, власне, є самі реконструктори? Найбанальнішою відповіддю є те, що хлопчики виросли в дорослих чоловіків, але так і не набавилися у «войнушки». Їм хочеться покрасуватися в історичних одностроях, погладити зброю. Уявити себе в бою з ненависним ворогом й обов’язково перемогти його. І в такий спосіб виправити історичну несправедливість, переписавши в бутафорному бою весь хід історії.
Не помилюся, коли скажу, що реконструкція є найважливішою для самих реконструкторів. Бо тільки тут вони можуть вимістити свої задавнені комплекси, подолати психологічні бар’єри. Де затаєні прихильники нацизму, фашизму чи більшовизму можуть цілком легально предстати у формі есесмана або енкаведиста. З відповідним домалюванням власного грізного образу перед дзеркалом та у своїй фантазії. Але всі ці, здавалося б, безневинні забавки дорослих дядьків часто можуть використовуватися з пропагандистською, комерційною та навіть диверсійною метою. До всього, у таких делікатних речах треба завжди пам’ятати, де межа забави, а де починається серйозне і відповідальне ставлення до історії.
Історикам складно конкурувати в умовах, коли цілі ресторанні мережі експлуатують спаплюжену ними ж для торгового вжитку історію. Ну, як пояснити мільйонам спраглих історичних сенсацій відвідувачам ресторанів, у чому шкідливість для суспільства «кошерного сала по-гайдамацьки», каші «будні вермахту» або ж тюльки під назвою «москалики»? Як пояснити блазнювання в «єврейському» ресторані в капелюсі з приклеєними пейсами, підтверджуючи старезний стереотип, що євреї тільки гендлярі, а отже за ціни в ресторані треба торгуватися?
Є й складніші приклади. Колись відроджувачі «галицької» ідентичності до того дореконструювалися, що в результаті їхніх реконструкцій УСС виграли всі битви. Хоча це й суперечило всім історичним дослідженням. Але люди мали перед собою ідею фікс – довести існування окремої від української галицької ідентичності. І довели. Але тільки собі і своїм спонсорам.
Також минув той час, коли колишньою Галичиною від події до події, від мітингу до мітингу возили перевдягнутих в «упівську» уніформу комбатантів. Де більшість учасників просто не потрапляла до цієї категорії навіть за віковим цензом. Оскільки навіть «на око» було видно, що багато з новоспечених «упівців» народилися після закінчення Другої світової війни. І якщо учасникам мітингів, а тим більше політикам, було не з руки виявляти тих, що затесалися серед справжніх ветеранів, то це обов’язково мали зробити колишні вояки УПА. Бо кому, як не їм, треба було боротися за чистоту своїх рядів і берегти репутацію? Берегтися від того, щоб молоді люди не стали їх самих сприймати як бутафорію. Судячи з розмаху і розростання бутафорних полків – не вбереглися.
У цьому ключі не менш важливим є питання, чим ці псевдокомбатанти відрізняються від «путінських» сімдесятирічних ветеранів у ложах на Красній площі, на параді, присвяченому 75-літтю перемоги у «Великій вітчизняній війні»? У такі дні український інтернет просто кишить викриттями фальшивих ветеранів, їхніх військових звань й особливо фейкових нагород. Відомо, що «путінські» святкування і паради вже давно стали смішною бутафорією. Але чому українці ведуться в себе на таку саму бутафорію? Напевно, тому що джерело натхнення «усіх перемог» таке саме.
Але найсумнішим у цьому переліку є практики, коли подія стає сумішшю реконструкторів у німецькій есесівській уніформі, почесної військової варти, промов державних чиновників і відспівування християнських священників. Театралізовані перепоховання колишніх «дивізійників» за участю державних мужів, коли в почесній варті стоять реконструктори в есесівській уніформі, створюють враження, що сучасна українська держава фаворизує нацистські формації СС. Усе це масово тиражується на весь світ російськими, і не тільки, пропагандистськими ЗМІ. І слугує лише для того, щоб переконати світ, що українці є прихильниками нацизму і фашизму, а не борються за свій суверенітет і європейський вибір з російським агресором. А отже виникає запитання, чи не занадто дорого платить Україна за ці «безневинні» забавки реконструкторів?
Те саме стосується щорічних забав реконструкторів під Бродами, на місці боїв дивізії СС «Галичини» проти Червоної армії. Або урочистостей біля меморіалу «дивізійникам» неподалік від Золочева. Коли діаспорний українець з чудовою англійською в есесівській уніформі не тільки потрапив у кадр знімальної групи ВВС, але й дав їй інтерв’ю. Яким незаплановано потрапив у документальний фільм про Голокост. Це сталося, коли відомий на увесь світ правник Філіппе Сендс прибув на місце колишніх боїв зі синами двох нацистських злочинців: Горстом Вехтером та Ніклясом Франком, щоб з їх перспективи подивитися на зло, завдане їхніми батьками.
Оскільки серед присутніх був син генерал-губернатора дистрикту Галичина, відомого тим, що заснував дивізію СС «Галичина», Філіппе Сендс спитався реконструктора в есесівській уніформі, що б той сказав синові Отто Вехтера? Діаспорний «есесівець» відповів, що міцно потиснув би йому руку і щиро подякував за все зроблене його батьком. Що із задоволенням і зробив після представлення йому Горста Вехтера. А вже потім цей сюжет з’явився в британському документальному фільмі про Голокост і його продовжили кадрами з Майдану часів Революції гідності… І хто нам винен? Все ж правильно. Реконструктори в есесівській формі були. Сину Отто Вехтера за дивізію дякували. Тож і Майдан, напевно, вони організували?
А якщо доповнити картинку «атмосферною» виставкою, присвяченою дивізії СС Галичина перед Львівською облрадою та рекомендованими обласним управлінням освіти уроками, що прославляють бойовий шлях цієї формації, то стає зрозумілим – ніхто нам не винен. Бо ніхто нам не указ. Ми маємо свій погляд на минуле. Ми шануємо своїх героїв. І, так, декому мало справжньої війни на Сході. Вони краще імітуватимуть її в глибокому запіллі, де переконані, що завжди «переможуть». Але обов’язково треба подумати над тим, чи не надто дорого обходяться Україні та її репутації подібного роду рольові ігри?
Питання також в тому, чи має цьому сприяти державний орган, покликаний ніби то для формування політики національної пам’яті? Який, на жаль, не бачить, як впровадження водевільної бутафорності в сучасні комеморативні практики та поєднання дешевого маскараду із пафосним поклонінням Героям, можуть викликати лише насмішку.