Важко повірити, що вже два роки немає з нами непересічного львівського маляра Романа Безпалківа (1938-2009). Людини, життєва енергія котрої завжди била через край, захоплюючи й надихаючи всіх навколо. Наставника, котрий підготував не один десяток знаних мистців.
Для початку ось така маленька історія із більш як двадцятилітнім стажем: приїхали до Львова дві колежанки, дві Оксани: Забужко і Пахльовська – не пригадується уже, в яких справах, але вони у них завжди знаходилися, у ініціативних і непосидющих. Ну, львівські друзі, звичайно, збираються зустрітися з ними, програму певну намітили – а дівчата наче десь пощезли, немає дівчат. Не відразу виявилося: засиділися в майстерні Романа Безпалківа, та й вже!..
Хто ближче знав Романа – не здивується поміж художниками він вирізнявся дивовижною ерудицією, начитаністю, вмінням вести полеміку на злободенні питання. Таких я знав кількох – і вони по-своєму трималися один одного: із артистів Юрка Брилинського, Романа Кудлика та й старшого Романа Іваничука, композитора Богдана Янівського, ще декого із мистецтвознавців, політологів.
Це в осінньо-зимову пору їх можна було застати у Романовій майстерні. Спершу він мав свою творчу робітню десь високо, у старому будинку майже що на львівській околиці. А коли успадкував від Леопольда Левицького кімнату для майстерні на Академічній – ну тут уже сама доля веліла не поминати її.
Мені випало бути у його команді двічі, щоправда не на байдарках: раз походом на Чорногору, вдруге з дітьми, бо їх треба було оздоровлювати – на Азовське море, в Бердянськ. Просто неймовірно, як Роман знаходив спільну мову з усіма дітьми, а ті вже ходили за ним табуном. Він організовував ігри, будував з ними пісочні замки, кораблі, влаштовував морські бої. Ми ж, батьки, могли собі вільно відпочивати, не турбуючись за своїх чад.
Роман Безпалків з лютою впертістю виробляв свій власний мистецький стиль – досліджуючи гучні тоді зарубіжні авангардні течії, як одночасно і рідні мистецькі традиції. І все – під майже невидимим духом невдоволеності, непогамованості, вічної спраги краси і добра.
Можна сказати, що творча практика молодого художника базувалася на книжковій основі – а відтак на почерпнутих звідти парадоксах. Хоча неодмінно – з поетичним флером, причаєною замрією. «Тим то, - цитую давні враження письменника Левка Різника, - на полотні, як правило, немає чітко виписаних реалій, а є наближення до них, закодовані символи…” Легко виструнюється список робіт, творених на основі книг рідних йому авторів - “День для прийдешнього” Павла Загребельного, “Зелені млини” Василя Земляка, ““Родина щіткарів” Мирослава Ірчана, “Гомоніла Україна” Петра Панча, “На дні місячної криниці” Івана Драча, “Дитинство” Е.-М. Рільке»...
Роман жив, наче переносячи з книг парадоксальні проблеми філософських підвалин творчого життя. Тут і Сізіфова мука з марністю творчих зусиль, і майже неможливість особистості належно утвердитися в житті, і облудність нашої політичної дійсності. Як перше – це відображено в низці робіт, поміж яких увиразнюється “Перетягування каната”. Але ще більше – це розлога серія “Сліпці”, у персонажах якої легко можна розгледіти наші перші державницькі кроки, зачинаючи від кучмівського: “Та скажіть же мені, що ми будуємо?..” і тут героями, та й поводирями бачаться ті із сліпців, кого самого веде чи марево, чи навіть пес. Він то прошмигне через дірку в паркані, а як самому сліпому? Тим більше, що муром виступає і місто, в якому живуть, і природа, в якій марно сховатися…
Саме такими у творчій скарбівні Романа Безпалківа є більшість робіт. До них єднаються і такі, де вже діалектичної загадки наче й немає як сховати – це портрети. Починаючи від Шевченкового – де молодий Кобзар виходить із воріт Літнього Саду – а враження таке, наче він виходить із невільничої брами. А чи заходить туди. У цьому плані цікаві портрети актора Юрка Брилинського, поета Романа Кудлика, літературознавця Тараса Салиги, живописця Олекси Шатківського, письменників Григора Тютюнника, Романа Іваничука чи Ніни Бічуї.
Він пригадується часто – молодим, привітним, енергійним, сповненим творчої енергії – як же це трапилося, що його не стало?
А от – немає. І залишається спраглою душа без довірливої розмови, і не випадає застукати у двері творчої майстерні на Академічній – уже кілька років, як господар виселився звідти. У далекі захмарні світи, де й там тішиться в мистецьких парадоксах…