Розхристана, нечесана і невмивана. Маринарка тримається на одному ґудзику, бо інші повідлітали під час важкої праці та пиятики на селі. Ось такою постала Польща в «Тартаку» Даніеля Одії.
Примруженим поглядом від сонця, яке припекло в полі, його персонажі рідко зверталися до неба. Руки теж рідко здіймалися вгору. Їх тягнуло до землі. І тартака. Іншого в їхньому житті не було. Іншого вони не чули і не знали. І були вони не стільки героями роману, скільки заручниками створеного владою комуністичного режиму об'єднання Panstwowe Gospodarstwo Rolne (щось на зразок наших колгоспів). PGR вже немає, та у душі вони залишилися пегеерами. Хоча й у свої душі вони зрідка зазирали. Їхнє сьогодні ставало завтра, бо наступного дня у їх житті нічого не змінювалося. Хоча про скороминучість вони не думали. Вони жили. Давали собі раду в будні («працювали без надмірної паніки, а точніше - цілком спокійно. Їх ніщо вже не могло захопити зненацька. Повінь? Буде - то буде: чи це вперше? Сила звички не допускала думки про ще більшу біду, котра на них чекала, якби раптом залило. Адже гірше, мабуть, все одно не може бути. І лише свідомість того, що завжди якось є, бо ніколи не буває не так, щоб ніяк не було, утримувала їх у вертикальному положенні. Люди з пегеерів належали до «тут») та зустрічалися за чаркою в пані Маріолі у свята («Ось де було життя! Аж бебехи роздувало! Пані Маріоля завжди - як та ляля. Під рукою кухоль пива, ну, і прекрасний бюст»).
Автори, які теж писали про село, провокували читача відчути запах поту від важкої праці та землі, що мало викликати жалість та співчуття (так у мене було із творами Еміля Золя. З ним же у передмові проводить паралель Олександр Бойченко). Від роману Даніеля Одії віє запахом життя та його скороминучості. Бо, як казав Мойсей, «Потом лиця свого ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий, бо ти порохом був, і до пороху вернешся».
Під час презентації книжки у Львові Даніель Одія розповів, що почав писати «Тартак», читаючи Біблію. Звідти на сторінки роману «прийшли» Йозеф та Марія, їх син Кшиштоф та дідо, що мешкав у лісі та мав якусь іншу силу, вмів прислухатися до часу. «Коли у жінки росте живіт, зароджується надія на перемогу нового життя над смертю...На початку видається, що енергії, яка дає можливість рости, вчитися ходити та говорити, вистачить, щоб виграти змагання з часом. Однак після першої прихильності надходить пора сплачувати борги, в які влізла нахабна молодість. Нападають хвороби і безсилля. Задишка вже на першій сходинці. Біль, який досі чаївся, починає гупати в кістки і м'язи. Знову треба вчитися жити. Цього разу - не з веселими ямками на круглих щічках, а зі зціпленими зубами вставної щелепи», - міркував дідо, якого Одія під час презентації порівняв із євангелістом.
А ось дочка Мар'яна Зиґмунда мала інші погляди. Хвалилася батькам, що ксьондз не вичитує її за те, що за гроші спить з чоловіками: «Ксьондз мене хвалить за те, що я допомагаю батькам», - переконувала батька дочка. У неї була своя мудрість, як і у водія, в «якого вся обшивка над вітровим склом була заліплена впереміж то Христом, то голою бабою, то Марією з Немовлям...Верхівку важеля коробки передач прикрашала бурштинова куля з папою римським всередині - щоб швидкості краще перемикалися. Водій, певне, був дуже віруючим». Що тут скажеш, житейська мудрість завжди ходить в парі з іронією.
Жартував автор й на презентації свого видання. Приміром, учасники презентації у Львові доволі жваво реагували на уривки, які зачитав перекладач «Тартака» Олександр Бойченко. У цей момент Даніель Одія пожартував, що злякався, що читачам переклад сподобався більше, ніж оригінал. Хоча без доброго оригіналу не може бути доброго перекладу (яким він насправді вдався).
Пишучи про світ злидарів та зміни в Польщі у 90-х роках ХХ ст. (на сторінки роману «прокрадається» навіть політик Пасіка (не плутати з Ющенком), якого кудись там обирають від безвиході), Даніель Одія насправді зазирнув набагато глибше. Його роман належить до книжок, які хочеться цитувати і перечитувати. Це однозначно не роман одноразового вжитку (читай - читання). Бо, занурившись у читання, залишаєшся на самоті, один на один із собою та згадуєш слова одного із героїв: «Кожен шукає свого Бога, а я шукав Бога для всіх. Отже, я шукав цього Бога і знайшов! Але тоді забув про Бога свого, а без свого не можна бути впевненим у Богові для всіх, і засумнівавшись, я пізнав, що таке самотність!»
І вкотре переконуєшся, що людина приходить у світ самотньою, щоб самотньою піти.
Довідка ZAXID.NET
Даніель Одія (народився 1974 року у Слупську) - письменник, публіцист, журналіст, один із найперспективніших молодих прозаїків Польщі. Автор збірки оповідань «Мандри на місці» (2000), романів «Вулиця» (2001), «Тартак» (2003), «Склозавод» (2005). Роман «Тартак», який після 2004 року потрапив до числа фіналістів головної польської літературної премії NIKE, є найвідомішим твором автора.
Окрім української, «Тартак» перекладено французькою та німецькими мовами.