- Я вже людина немолода. Та якби мене запитали, що б я ще хотів зробити у житті, я б відповів: забезпечити видобуток метану Донбасу. Це справа цілком досяжна, її можна реалізувати упродовж кількох років.
Роман Яремійчук– доктор технічних наук, професор, академік та віце-президент Української нафтогазової академії, член Російської академії природничих наук, дійсний член Білоруської гірничої академії, дійсний член НТШ. Якби довелося перелічити всі його державні й недержавні нагороди, то ми б вийшли далеко за наш формат публікацій. Варто лишень зазначити, що пан Яремійчук – один з найдосвідченіших фахівців України в галузі нафтогазових технологій, зокрема морських. Енергетична безпека України, шанс держави стати газовим експортером, бразильський досвід роботи з морськими шельфами – такі теми було піднято в інтерв’ю, яке Роман Яремійчук дав ZAXID.NET.
- Чув Ваше твердження, що головний енергоресурс нашої країни – це заходи ощадливого енерговикористання. Якщо вдасться провести усі можливі до реалізації заходи економії (приблизно так, як це здійснили останніми роками в Польщі), на скільки можна було б зменшити споживання газу?
- Приблизно наполовину. Але це не може бути вирішено указом президента. Потрібно проводити цілеспрямовану роботу з реформування народного господарства і житлового сектора, перехід на нові технології, нове обладнання, новий рівень знань, новий підхід людей до цієї справи. А це зовсім не просто. От дивіться, увесь цивілізований світ відмовляється від ламп розжарення й масово, швидкими темпами переходить на світлодіодні системи. А це зменшує енерговитрати на освітлення у десять разів. Але в нас цю проблему просто забалакують. Реальних спрямованих кроків не відбувається. І так у будь-якій сфері.
- Скільки, за Вашими підрахунками, Україна актуально споживає газу?
- Я не володію останніми цифрами, але десь близько 60-ти мільярдів метрів кубічних.
- Якщо уявити собі таку неймовірну ситуацію, що держава взялася за вирішення цієї проблеми. То за скільки років витрати газу можна було б зменшити удвічі?
- Приблизно за п’ять-шість років.
- Звучить доволі оптимістично…
- Ні, це – цілком реальні терміни, за які можна досягнути суттєвого зменшення витрат газу. Зрештою воно й так відбувається, навіть всупереч волі уряду чи комунальних служб, завдяки тому, що люди самі встановлюють індивідуальні системи опалення чи утеплюють свої помешкання. А ви ж знаєте, наскільки складно нині встановити індивідуальне опалення. Треба й кошти немалі витратити, і пробити товсту бюрократичну стіну. Хоча всі ці заходи, спрямовані на енергозбереження, мали б, навпаки, отримувати максимальне сприяння.
- Керівник відділу радіаційної та хімічної біології Інституту біології південних морів Сергій Гулін оцінив поклади метану в акваторії Чорного моря приблизно у 50 трильйонів м куб. Ви погоджуєтеся з такою оцінкою?
- Я можу лише відповідально стверджувати про 1,5-3 мільярди тонн умовного палива, які залягають в українській частині акваторії Чорного моря.
- Як це перевести в метри кубічні?
- Помножити на тисячу. Реально цього запасу вистачило б для забезпечення потреб економіки України в нафті й газі на сто років.
- За який час можна було б отримати перший газ із чорноморського шельфу, а коли вийти на максимальну потужність газовидобування?
- Перший реальний результат можна отримати за років п’ять. Далі треба буде нарощувати потужності, відкривати нові родовища, вводити їх в експлуатацію, освоювати нові технології. Це може потривати 15-20 років. Але тоді ми вже зможемо подвоїти, а то й потроїти видобуток газу. Може, після цих моїх слів колеги назвуть мене занадто великим оптимістом. Але запаси в Чорному морі настільки великі, що Україна може стати потужною енергетичною державою.
- Ви свого часу побували в Бразилії, знайомилися з тим, як тамтешні фахівці видобувають нафту й газ з морських шельфів.
- Справді, я побував у Бразилії 2002 року, куди мене відрядив «Чорноморнафтогаз». Ця країна успішно видобуває нафту з шельфу Атлантичного океану. Я вивчав досвід державної нафтової компанії «Петробраз», відвідав університет у Ріо-де-Жанейро.
- Наскільки бразильський досвід може бути корисним для України й освоєння шельфів Чорного моря?
- Бразильський досвід надзвичайно цікавий для нас. Адже ще 30 років тому Бразилія не видобувала ні грама нафти. Нині ж вона видобуває два з половиною мільйони барелів за день. Тамтешнім урядовцям стало розуму дозволити транснаціональній компанії «Шлюмбурже» провести на шельфі Атлантичного океану масштабні геологорозвідувальні роботи.
Уряд дозволив «Шлюмбурже» продавати окремі ділянки шельфу, але покупець був зобов’язаний упродовж двох років розпочати там відповідні роботи. Якщо умова не виконувалася, то ділянку конфісковували, а гроші переходили державі. Також перед розробниками шельфу було поставлено умову, що все потрібне обладнання мало виготовлятися в Бразилії, а саме у Сан-Паулу, де місцеві підприємства спеціалізуються на виробництві техніки для нафтової промисловості. І третя вимога: всі спеціалісти і працівники мають бути бразильцями.
- Скажу щиро, я не до кінця зрозумів вигоду держави від того, що вона віддала шельф транснаціональній компанії.
- По-перше, держава отримує великі податки. По-друге, видобута нафта й газ має передусім забезпечувати бразильські потреби. По-третє, вимога про залучення виключно бразильських фахівців, своєю чергою, сприяє розвитку бразильських університетів. Приміром сама компанія «Петробраз» дбає за навчання студентів, за те, щоб вони оволоділи всіма технологічними процесам. Тоді як українські студенти, і кажу я це зі сльозами на очах, навчаються на застарілому обладнанні.
Роман Яремійчук зі студентами
- Вам вдалося переконати українське керівництво перейняти бразильський досвід?
- Я написав розлогий звіт для президента Леоніда Кучми. Його це зацікавило, він довго збирався, але таки полетів до Бразилії. Утім візит його тривав лише один день. Саме тоді спалахнув конфлікт навколо Тузли, а ще Пукача випустили з в’язниці. Тож перемовини з бразильцями довелося перервати й повернутися в Україну. Словом, нічого з того не вийшло.
- Порівнюючи щільність залягання нафти й газу на території України й Росії, Ви використовували коефіцієнт насиченості вуглеводнів. Хто вивів цей коефіцієнт?
- Олександр Лукін – член-кореспондент НАНУ, директор Чернігівського відділення Українського геологорозвідувального інституту. Він є незаперечним авторитетом у галузі геологорозвідки, він дуже добре орієнтується у глобальній нафто-газовій геології, геології нафтонасиченості Карпат, Дніпровсько-Донецької западини, добре знає Чорне море. Він складав програми нафто-газового комплексу України. Так от, за підрахунками Лукіна, для Росії такий коефіцієнт становить 0,64, для України – 0,67.
- Тобто залягання вуглеводнів на теренах України є щільнішим, аніж на території такого потужного експортера нафти й газу, як Росія?
- Так, але мова йде також про акваторію Чорного моря. А ще треба ж враховувати всю величезну площу Російської Федерації.
- Нині і російські, і українські проросійські політики використовують аргумент, мовляв, Росія нас мало що не рятує, постачаючи нам газ. А були ж часи, коли Москва споживала український, навіть галицький газ із Дашавського родовища.
- Так, свого часу Дашавське газове родовище було найбільшим у Європі (видобувалося до 5 млн куб м газу на добу). З дашавського газу намагалися скористатися німці, розпочавши будівництво газогону 1942 року у західному напрямку. Зразу ж по завершенні війни газогін з Дашави було збудовано до Києва, а потім його було протягнуто до Москви і далі. Коли газ вичерпали, то Дашаву замінило Угерсько, Угерсько – Рудки, потім Комарно. Були й інші, менші родовища.
- Наскільки мені відомо, потужне Рудківське родовище поблизу Самбора не працювало ні на Львів, ні на Україну.
- Так, Рудківське родовище із запасами газу 30 млрд куб м було повністю спрямоване на Мінськ і Ленінград.
- Нині у контексті постійних аварій на шахтах щораз частіше говорять про потребу освоєння в Україні новітніх технологій дегазації. Такі технології потрібні лише для гарантування безпеки, чи можуть також застосовуватися як одне з джерел газовидобування?
- І одне, й інше. За підрахунками моїх колег, з вугільних шахт Донбасу можна видобувати щорічно 5-7 млрд куб м газу. Це – величезна кількість. Тобто такі технології вирішуватимуть і народногосподарські, і екологічні, й безпекові проблеми, зберігаючи життя людей.
- І які перспективи запуску цього проекту в Україні?
- Наскільки я знаю, наразі ніхто серйозно не займався цим питанням. Розмов було багато, витрачали мільйонні кошти на псевдо-досягнення мети. Хоча низка потрібних для вирішення цієї проблеми питань цілком під силу українським фахівцям.
- Тобто відповідними технологіями ми володіємо?
- Так, є все для того, щоб можна було пробурити свердловини в умовах низько пластового тиску. Є технології для ізоляції пластів, щоб вони не прийняли цемент, коли цементують колони. Ми знаємо, як використовувати вакуумно-компресорні станції, щоб викачувати газ низького тиску… Проблема була лише з буровими верстатами, яких немає в Україні.
- А де їх можна придбати? Скільки вони коштують?
- Придбати – не проблема, їх достатньо виробляють у світі. Коштує верстат кілька мільйонів доларів. Але він швидко окупиться, адже здатен бурти за рік до 30 свердловин. Треба ці верстати лише придбати й навчити людей працювати з ними.
- За який термін це можна було б реалізувати?
- На це не пішло б багато часу. Тоді б ми вирішили й проблему дегазації шахт, і проблему видобутку метану з них. Я вже людина немолода. Та якби мене запитали, що б я ще хотів зробити у житті, я б відповів: забезпечити видобуток метану Донбасу. Це справа цілком досяжна, її можна реалізувати упродовж кількох років.
- В Україні фактично ліквідовано державні інституції, які займалися геологорозвідкою. Пам’ятаєте, коли це сталося?
- Десь на початку 90-х років. Україна в цьому сліпо копіювала російський досвід. Було ліквідовано Міністерство геології, був комітет – теж ліквідовано, були підрозділи у Львові, Полтаві, Харкові, Чернігові, Криму. Їх практично залишили без фінансування. Наприклад, науковці Львівського Інституту геології працюють один день на тиждень, заробляючи у місяць 500-600 грн.
- Проблема полягає у недолугому керівництві нашої держави, хибній стратегії розвитку чи всьому виною якісь об’єктивні причини?
- Знаєте, такий стан склався не сьогодні. Ще в 1970-х роках було стрімко скорочено фінансування бурових робіт і в Долині, і в Надвірній, і в Бориславі. Тоді СРСР був єдиною державою, і це було мотивовано тим, що, мовляв, ми маємо величезні нафтові й газові ресурси у Західному Сибіру. Тож навіщо витрачати кошти тут, якщо там нафта сама прямо пливе. Таким чином тут було фактично зруйновано структуру нафтового й газового видобування. Був втрачений професійний персонал.
- Українські фахівці перебралися до Сибіру?
- Я ще пам’ятаю, як лише з Івано-Франківська у добу вилітало 18 літаків, всі вони перевозили робітничий персонал. Це – буровики, трубопровідники, механіки, електрики. Літаки літали до Нижньовартовська, Ноябрська, до інших міст біля великих нафтових родовищ. Наші фахівці перебиралися туди, бо там був добрий заробіток, а тут роботи вже не було.
- Ви досить оптимістично описали перспективи газовидобування в Україні. Якщо все це підсумувати, то наша держава могла б з імпортера газу перетворитися на експортера?
- Звичайно, могла б. Коли це станеться – мені складно сказати. Україна мені нагадує людину, котра сидить на мішку із золотом і вмирає з голоду. Ми маємо все і водночас залишаємося жебраками.
ДовідкаZAXID.NET:
Роман Яремійчук народився 19 листопада 1936 року у с. Зібранівка Снятинського району, на Івано-Франківщині. Навчався у Дрогобицькому нафтовому технікумі (1950-1954 рр.) 1959 року закінчив студії на нафтовому факультеті Львівського політехнічного інституту. Працював інженером-буровиком у Бориславі. З 1966 до 1969 навчався на аспірантурі у Всесоюзному науково-дослідному інституті бурової техніки в Москві, де захистив кандидатську дисертацію. Працював на різних викладацьких посадах в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. 1982 року захистив докторську дисертацію.
Роман Яремійчук – автор 160-и винаходів, понад півсотні книг, що видавалися в Україні, США, Польщі, Росії, Китаї. Під його науковим керівництвом захищено 18 кандидатських і дві докторські дисертації.