На мапі Львова 1841 року від самого початку Богданівки, тобто від сучасної вулиці Тобілевича, і далі уздовж Городоцької бачимо поодинокі невеличкі будиночки посеред суцільних садів і городів. В районі теперішньої вулиці Кузневича вочевидь був розташований фільварок власників цієї околиці вірмен Богдановичів. У 1871-1933 роках частина вулиці Городоцької від нинішньої вулиці Боберського до межі міста мала назву Богданівка, а сама Богданівка сягала далеко за нинішній Левандівський міст і залізничну колію до вулиці Яворницького, займаючи велику частину теперішньої Левандівки і Сигнівки, про що досить точно свідчать австрійські і польські мапи Львова від 1880 до 1931 року.
Іван Керницький так описує цю дільницю у міжвоєнні часи: «Богданівка – околиця, де невеличкі одноповерхові кам’янички та партерові будиночки заховалися в затишку серед зелених садків і мініатюрних городів… На нашій Богданівці характер міста дивно поєднувався з вечірніми настроями села: з вікон летіла музика з радіоприймачів, а над дахами бриніли хрущі. На Рогачці подзвонювали трамваї, а зараз їм у відповідь відзивалося бевкання жаб у саджавках на полі Болгарів». Орендовані болгарами картопляні поля з невеликими ставками розташовувалися між вулицями Пільною (Героїв УПА) і Кульпарківською. Тут стояла цегельня, яка згоріла під час українсько-польської війни 1918-1919 років.
У довоєнні часи на Богданівці народився і виріс Казімєж Ґурський (1921-2006) – футболіст і тренер світової слави. Його сміливо можна назвати найвідомішим у світі львів’янином, бо про жодного з усіх славетних львів’ян за всю історію міста так багато не писала світова преса, як про Ґурського. Хлопчаком він мешкав у двоповерховому, тепер не існуючому будинку, приблизно на місці нинішньої «Скрині» навпроти Приміського вокзалу. Цікаво, що поляк Ґурський у своїх мемуарах пояснює назву рідного району таким чином: «Назва Богданівка походить від імені козацького гетьмана Хмельницького, який тут зі своїм військом таборувався під час облоги Львова».
Видатний тренер у спогадах про дитинство згадує маленькі фабрики, майстерні, бровар і горілчане підприємство. Ґурський розповідає про великий став, де хлопчаки полюбляли купатися влітку і каталися на ковзанах узимку. Мемуарист Олександр Надрага згадує цей став під назвою Батярівки, існував він ще до початку 1960-х років за залізничною колією в районі вулиці Садової, а точніше в західній частині вулиць Вечірньої і Пустомитівської, і був доволі великим: близько ста метрів завдовжки і п’ятдесят метрів завширшки.
Молоді хлопці цієї робітничої околиці ставали членами Робітничого клубу спортивного (РКС), який мав свою футбольну команду у класі «С». На початку тридцятих років команда виборола місце в окружній лізі, і громада Богданівки вирішила збудувати для своїх улюбленців стадіон, який від радянських часів відомий як «Сільмаш». Старі мешканці згадували, що на площі Робітничого Спортового Клубу часто у вихідні під музику катеринки крутилися каруселі.
Шкарпи, або насипи вздовж залізничної колії Львів-Станіславів – найромантичніша околиця Богданівки. Тягнулися вони від Чернівецького мосту на Городоцькій, званого ще мостом Меркурія (від хлібного підприємства з цією назвою) аж до Персенківки. Іван Керницький писав про Шкарпи: «Обабіч колії п’ялися вгору, ніби стіни зеленого тунелю, два спадисті береги, порослі травою та всякими чарівними квітами, серед яких переважали маки, волошки, ромашки і батіжки. Коли шкільний ходорівський поїзд затримувався під сигналом, школярі вискакували з вагона, рвали ці квіточки і подавали через вікно панянкам, поки машиніст не страшив їх свистом, що поїзд рушав.
А вгорі росли кущі тернини, черемхи, дикої рожі, що на весну обливались молочним і рожевим цвітом, восени ж рябіли і синіли ягодами. Повно там було утоптаних стежечок і доріжок і не менше галявинок з витоптаною травою. Знати, не одна закохана пара знаходила тут свій солодкий прихисток на лоні природи, і не одне передміщанське тіло заживало сонячних купелів… Тут було багато сонця, багато зелені, а взимку – непорочно білих снігів…
Над Чернівецьким мостом висів якийсь фатум. Його також називали мостом самогубців, з тої причини, що з нього любили скакати просто під колеса потягів нещасливо закохані і «зрізані» при випускних іспитах семінаристки. При такій оказії вони вбиралися у все чорне, навіть у жалобну білизну. Але не кращу славу мав і інший міст, так званий Червоний, бо він провадив простісінько на Кульпарків, тобто до дому божевільних».
Демографічна картина повоєнної Богданівки кардинально змінилася. Оскільки левову частку населення цього району складали залізничники, а це були здебільшого поляки, які з приходом радянської влади добровільно чи примусово вимушені були залишити рідні домівки, то цей людський вакуум заповнили росіяни і російськомовні українці зі Сходу. Місцевим українцям зі сіл було практично неможливо прописатися власне тут, на Богданівці, бо це було місто. Навіть переселенців із Холмщини, Лемківщини і Надсяння селили на Нових Збоїщах, які тоді ще не входили до складу Львова.
Значна частина вулиць Богданівки аж до 1970-х років ще не мала каналізації, а брудні помиї зливалися у стічні канавки, через які перекидалися невеличкі дерев’яні місточки. Більшість мешканців району у повоєнних часах вже не були залізничниками, а працювали на заводі Львівсільмаш, який виробляв оприскувачі для колгоспних полів. У цьому районі все оберталося навколо Сільмашу, і дорога для більшості молоді була єдиною – на Сільмаш. Тут і агітувати нікого не треба було, але все ж агітатори з заводу приходили до шкіл, розповідали на виховних годинах про «почесні робітничі професії» і просили дітей показати руки. Агітатор ходив між рядами, прискіпливо розглядав дитячі руки, покладені на парти і за якимись таємничими, відомими лише йому одному ознаками визначав, з кого вийде справжній робітник, а з кого – ні. Чоловіче населення Богданівки від радянських часів деградувало стрімкими темпами, бо круговерть життя тут була незмінною: завод, горілка і бійки.
Навпроти клубу заводу Сільмаш, збудованого 1954 року, через дорогу був скверик і після танців серед п’яних хлопців існувала традиція битися, власне тут часто-густо в хід пускали фінські ножі, виготовлені на тому ж Сільмаші. Великою атракцією були бійки місцевих хлопців із Левандівкою, Привокзальною, Терешковою (Виговського), район на район.
У радянські часи Богданівка славилася чи не найвпливовішими хуліганськими районами міста. Це були Рокс (Палац культури залізничників), який давніше називався Дубки, тому що там колись росли дерева, туди належав і район Привокзальної. Далі був Гроб – район вулиці Тургенєва (Героїв УПА) до заводу телеграфної апаратури, потім район Окружної і Сільмашу. Разом із ними завжди була Штахета (район заводу кінескопів).
Рокс постійно воював із Центром, бо хлопці з танців у Клубі міліції на теперішній вулиці Січових Стрільців ходили на танці в Рокс, а роксівці полюбляли ходити до Клубу міліції і між ними завжди виникали сутички. Якщо когось кривдили, цілий район ішов «розбиратись». У ті часи на великі розбірки рідко брали ножі, здебільшого використовували так звані свинчатки для додаткової ваги під час бійки і кастети. Часом бувало, що коли збиралися на розбірки два угруповання, то вперед виходили їхні лідери і билися між собою, а потім, незалежно від того, хто вигравав, усі йшли пити кріплене вино, його брали декілька ящиків.
Одна з найбільших у Львові хлопчачих баталій відбулася 1976 року на кінцевій зупинці тролейбусного маршруту № 2 поблизу вулиці Окружної і під клубом заводу Львівсільмаш. Тоді на Окружну пішли райони ДОКу і кінотеатру Чкалова (Сигнівка). Бійка кількох сотень молодих хлопців була жорстокою.
За радянських часів Шкарпи залишалися загадковим і романтичним місцем прогулянок, сюди полюбляли сачкувати зі шкільних уроків нечемні учні, тут грали на гроші в карти і цок, курили цигарки і пили дешеве вино. Хлопчаки ловили рибу у невеличких ставочках внизу біля самої колії. Ставки утворювалися з потічків, які прямували від озер у районі вулиць Стрийської і Артема (Володимира Великого). До 1960-х років ще купалися за колією у великому ставі колишньої Батярівки, який за радянських часів називали Совхозівський. Школа-інтернат на вулиці Караджича мала у 1950-1960-х роках великий яблуневий сад, у який хлопці з Богданівки часто навідувалися за яблуками.
У 1950-і роки на Богданівку, замість трамвая, пустили тролейбус: тролейбусний маршрут № 2 завдовжки у 3,3 кілометра відкрився 5 листопада 1953 року. Нова лінія проходила від площі Кропивницького вулицею Городоцькою до рогу вулиці Окружної (Богданівка), а у листопаді 1966 року було відкрито рух тролейбусів маршрутом № 9 – від центру до вулиці Окружної вулицями Невського (Митрополита Андрея), Тургенєва (Героїв УПА) і Любінською (у зворотному напрямку – Волгоградською (Антоновича). Нині Сигнівку і Левандівку з центром міста сполучають тролейбусні маршрути № 7 і № 12.