Вибух у Нижегородській області, з одного боку, продовжив низку подій, пов'язаних із відомими російськими учасниками «спеціальної воєнної операції». З іншого – все-таки відрізняється від того ж кейсу Татарського. Того підірвали в чітко визначеному місці, місці, куди «воєнком» сам запросив своїх убивць. Із Прилєпіним ситуація дещо складніша. За ним очевидно стежили. Тобто перший висновок, який можна зробити навіть з поверхового огляду інциденту – із «патріотами» почали працювати активніше, інтенсивніше і детальніше.
Втім, для звичайного російського обивателя достатньо самого факту вибуху. Вибуху за майже тисячу кілометрів від зони бойових дій. Після шоку, який пережили прихильники чи то літературного, чи то комбатантського «таланту» Прилєпіна, частина з них обов'язково замислиться над одним простим фактом. Захар був на війні, на справжній війні, не якійсь «спецоперації», а в регіоні, де тривала (і триває) війна. І повернувся звідти живий і здоровий.
А вдома, в умовно мирній Росії, і не в якійсь із прикордонних областей, де, якщо вірити владі, повно українських диверсантів, а аж на берегах Волги – він мало не загинув. Причому, що важливо – від рук людини, пов'язаної з українськими спецслужбами. Звісна річ, ми з вами вірити у цю маячню – зокрема про те, що український диверсант носить зі собою на завдання паспорт із тризубом (а візитку Яроша не знайшли?) – не будемо, але вона і не для нас придумана. А саме для російського обивателя. Який тепер уповні відчує те, що вже не перший місяць відчувають громадяни України – безпечне життя закінчилося. Звісно, деякий час звичайні росіяни десь у віддалених провінціях будуть думати, що їх ця історія ніяк не зачепить. Але це вже було – у 1999 році, коли здавалося, що терористичні акти можливі хіба у прикордонних з Чечнею містах чи у столиці. Але після вибуху у Волгодонську та попередженого теракту в Рязані росіяни зрозуміли – спокою не буде ніде.
Щось подібне вони, пересічні росіяни, передусім чоловічої статі, переживуть і тепер. Але у 2023-му ситуація буде навіть гіршою – бо якщо тоді був якийсь вибір, то тепер він звузиться до двох варіантів «загинути від рук українських диверсантів удома» та «загинути від рук українських військових на фронті». Ситуація без жодного позитивного варіанта. Втіха лише одна: відразу до усіх ні мобілізаційна рука влади, ні вибухова хвиля не дійдуть. І деякий час люди матимуть ілюзію того, що «нас це точно не торкнеться».
Але це щодо пересічних росіян. А в «непересічних» – зовсім нове життя почнеться уже зараз. І дехто з них, як утікачка з України Євгенія Більченко, уже істерять через це, чудово розуміючи, що вони будуть наступними.
Хто стоїть за цими конкретними історіями – з Дугіною, Татарським, Прилєпіним – достеменно невідомо. Але є очевидний тренд – прибирають людей, які налаштовані радикальніше за Кремль. Людей, до яких можна дотягнутися уже тут і зараз. Навіщо це російській владі, якщо вона справді в цьому замішана?
Звісно, усі ці персонажі не могли досягти таких висот, як вони досягли – хоч донька божевільного псевдофілософа Дугіна, хоч графоман Прилєпін, хоч донбаський зек Татарський, – без протекції Кремля. Путінському режиму на певному етапі були потрібні саме такі люди, які допомогли б сформувати відповідний порядок денний у російському суспільстві. Люди, які б стали провідниками нової (насправді ж старої, але трохи підзабутої) імперської ідеї. Свою роботу вони виконали – отримавши при цьому власну вигоду. Дугін із донькою з маргіналів перетворилися на респектабельних у Росії діячів. Прилєпін із націонал-більшовиків, які ще у 2000-х на чолі з Едуардом Лимоновим виступали проти буржуазного путінського режиму, трансформувався в поважну людину, політичного діяча і навіть співголову парламентської партії. Фомін/Татарський із дрібного донбаського кримінальника став популярним блогером, на якого збиралися подивитися в колишній культурній столиці Росії (віднедавна це столиця «Вагнера» – така нині в Росії культура).
Але кремлівська прихильність має свій термін дії. Сьогодні ці люди потрібні Путіну – а завтра своїми радикальними заявами почнуть заважати. У цьому немає нічого нового, Великий терор 30-х років минулого століття саме і був спрямований проти тих діячів, яких тодішній диктатор Йосип Сталін використав для власної максимальної вигоди – а потім вони йому стали непотрібні. І через це закінчили свої дні в катівнях. Або як видатний діяч радянської єврейської культури Соломон Міхоелс, який під час Другої світової війни їздив по Заходу і закликав світове єврейство підтримати Радянський Союз у боротьбі з нацистською Німеччиною – а потім, невдовзі після завершення війни, був просто ліквідований. Міхоелса убили і переїхали вантажівкою, імітувавши ДТП. Поховали, звісна річ, з почестями – вкотре використавши, навіть посмертно, у власних цілях.
Тож, якщо за цими історіями справді стоять спецслужби – нічого нового чи несподіваного в Росії не відбувається. «Несподіванкою» для росіян стане лише те, що вони думали відсидітися у нехай збіднілій від санкцій, але спокійній і мирній країні, дивлячись на війну по телевізору. Але війна спочатку прийшла до них у вигляді мобілізації, а потім – у вигляді вибухів у містах, на вулицях та автотрасах.
А ще варто придивитися до того, як поводитиметься після цих історій Ігор Гіркін. Він давно зарекомендував себе як активний критик російської влади. А Кремль подібні речі терпить тільки в дуже унікальних випадках. Скажімо, як у ситуації з Євгеном Пригожиним. Який, втім, на сам Кремль ніколи голос і не підвищував. До того ж власник ПВК «Вагнер» має цінний актив – власне, оцю свою приватну армію. Актив цей цінний не стільки на війні в Україні, скільки на Африканському континенті чи в інших гарячих точках планети, до яких має причетність Росія. І цей фактор може зіграти на руку Пригожину. Гіркін же свою роль в імперських планах Путіна виконав давним-давно. І рано чи пізно також потрапить до однієї компанії з Татарським і Прилєпіним. Хіба що зуміє пережити самого Путіна.
А багато хто з росіян не зуміє. І різниця в тому, де ці люди загинуть – на зустрічі з черговим «воєнкором» чи в окопах під Бахмутом, – буде лише стилістична. Кремль, не зумівши провести омріяну блискавичну спецоперацію, готовий навіть до війни на власній території і з власним народом. Майже як сотню років тому, коли задля утримання влади тодішній російський диктатор розв'язав громадянську війну.