Росія, будуючи свою антиукраїнську пропаганду, використовує в підмурівку багато так званих нейролінгвістичних скріплювальних елементів, які вже стали традиційними. Це, зокрема: «Велика вітчизняна» і «можем павтаріть», боротьба з «нацистами», православ’я, страх перед НАТО. Проте нині поговоримо про ще один – «добровільне приєднання окупованих територій».
Вся історія Росії побудована на цьому міфі. Мовляв, Росія ніколи не вела загарбницьких воєн, території приєднувались самі собою й були «ісконно рускімі». Про це нещодавно знову заговорив Владімір Путін, коли у своїй черговій всевдоісторичній промові порушив тему Північної війни зі Швецією. Якщо ж перекинути місток до «українського питання», то можна пригадати, що ще радянські підручники з історії розповідали нам про добровільне приєднання України до Московії внаслідок Переяславської Ради. Це один із чільних елементів міфу про «братні народи».
Саме на тезі про «добровільне приєднання» Росія побудувала інформаційну кампанію з окупації Криму 2014 року. Саме цей фокус вона намагається виконати зараз з «ЛНР» та «ДНР». Водночас Кремль прагне хапнути собі ще й Запорізьку та Херсонську області, що, згідно з його планами, мало б відновити «Таврічєскую губєрнію». І в російському пропагандистському полі знову лунають тези про «добровільне приєднання» до складу РФ.
Єдине, що руйнує ці кремлівські плани, – український спротив. Його масштаби на півдні призвели до того, що росіяни щоразу змушені відкладати дату референдуму про входження окупованих територій до складу Росії. Окупаційна влада влаштовує прямі репресії проти українського населення. Водночас намагаються хоча б намалювати картинку підтримки, не те що її забезпечити. Проте в містах і надалі з'являються листівки-погрози для окупантів, а вороги підриваються у своїх автівках.
На вільних територіях ми не маємо права ігнорувати діяльність українського підпілля, нам потрібно підтримувати його всіма силами й засобами. Якщо завдання ЗСУ звільнити ці території, то завдання українських медій, лідерів громадської думки – постійно про це говорити. Інакше Росія знову використовуватиме міф про «добровільне приєднання», як це було 2014-го щодо Криму. Хоча, за різними даними, росіяни вбили на півострові близько 60 активістів, ще понад 20 пропали безвісти. Двоє українських військовиків та двоє цивільних загинули під час самої анексії.
Часто можна прочитати дописи в соцмережах від деяких українських ультрапатріотів, що півострів, мовляв, сам хотів до Росії, а отже «най буде». Хоча насправді росіяни зачищали Крим та схід України від усього проукраїнського, вдаючись до вбивств та катувань, а потім в тиші видавали мовчазну згоду за добровільне приєднання.
Наразі триває інформаційна війна, де росіяни намагаються зіграти на «втомі від війни», і в самій Україні, і в країнах-партнерах, які підтримують нас у боротьбі з російською агресією. У самій Росії кремлівська пропаганда уже жорстко зачистила інформаційне поле. Там ніхто публічно не згадує про те, що говорили в Кремлі напередодні та на початку широкомасштабного наступу. Зокрема, проголошених тоді причин війни.
Росія сподівається, що люди втомились від негативу і прагнуть, щоб це жахіття просто якнайшвидше закінчилось. Тому й знову витягає на світ Божий свою запліснявілу історію про «добровільне приєднання». Кремль намагається переконати решту світу, що актуальна російсько-українська війна – це «сварка двох близьких людей», куди краще не встрявати.
У рамках такого наративу все ставиться з ніг на голову. І вже Київ подається як агресор, який нібито насильно утримує споконвічні російські території. А отже окупант тут Україна. Тож, мовляв, навіщо ви допомагаєте окупанту? Є ж просте рішення: Україна просто віддасть території, які не хочуть бути в її складі, і все – війна закінчиться. І, хай як прикро це визнати, до такого варіанта розв’язання конфлікту схиляються деякі провідні західні лідери. Щобільше, у такий спосіб вони хочуть виступити посередниками та ще й здобути міжнародні лаври як миротворці та бонусні преференції від свого електорату.
Тому треба вибивати з лап Росії цей наратив. Це й роблять українські партизани, які не лише тиснуть на окупантів і фізично, і морально, вони руйнують її пропагандистські плани. Про їхню діяльність уже писали чи не кожне відоме світове медіа: від New York Times до India Express. На сайті Центр національного спротиву є ціла антологія діяльності українського підпілля.
Ми ж маємо щоразу згадувати про діяльність українських підпільників. Говорити про це знайомим іноземцям, говорити між собою, щоб не забувати, що це наші території, там наші люди. Росія має залишатися для світу загарбником, а не «захисником своїх громадян».