На думку більшості українців та інших східноєвропейців, перемовини з російським урядом про мирну угоду є марною тратою часу. Тільки після нищівної поразки Росії стане можливим порозуміння між Москвою і Києвом. Як і в царській та радянській Росії, військова катастрофа може спричинити фундаментальні внутрішні зміни в країні.
Зараз світ стоїть перед іншою дилемою. Окремі держави можуть неоднозначно ставитися до дій Путіна, майбутнього Росії та суверенітету України, але західним урядам не потрібно турбуватися – на відміну від Києва – про довгострокові перспективи припинення вогню або мирної угоди. Виборчі цикли в демократичних державах диктують, що політики, які балотуються на державні посади, повинні шукати швидкі рішення сьогодні, а не вступати в багаторічні суперечки.
Виклик для циніків
У Вашингтоні, Брюсселі, Парижі чи Берліні – а також у країнах Азії, Африки чи Латинської Америки – російсько-українська війна може розглядатися як далека регіональна, пострадянська та/або слов'янська суперечка. Деякі політики відкрито заявляють, що це східноєвропейське протистояння не має для них великого значення. Україна географічно, культурно, історично та політично віддалена від батьківщини більшості західних гравців. Для їхніх урядів це може означати, що інвестиції (фінансові, військові, політичні) в оборону, безпеку і відбудову України мають бути зменшені або навіть припинені. Це також може означати, що поспішно укладена мирна угода є кращою, ніж тривале військове протистояння.
Але навіть уряди, які не дбають про справедливість, свободу і незалежність, не можуть відокремити своє ставлення до Москви і Києва від питання глобальної безпеки. Україна – як і Росія – є невід'ємною частиною світового порядку і повноправним членом міжнародної спільноти.
Уже в період між 1945 і 1991 роками Українська Радянська Соціалістична Республіка була, на відміну від Російської Федеративної Радянської Соціалістичної Республіки, несуверенним членом Організації Об'єднаних Націй. Після здобуття незалежності в серпні 1991 року Україна не тільки стала повноправним членом ООН як повністю незалежна держава – сьогодні вона також є членом Ради Європи, ОБСЄ, Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а також багатьох інших міжнародних організацій, конвенцій та угод.
Кремлівська рукавичка
Росія вже своєю незаконною анексією українського Кримського півострова у 2014 році створила фундаментальну проблему для міжнародної спільноти, якій не байдужа доля українського народу і держави. Москва наполягає на тому, що українська нація і держава не є повноцінними, що суперечить уявленням про міжнародний порядок, систему безпеки і транскордонне співробітництво.
Через вісім років після збройного захоплення Криму Росія знову активізувала свої зусилля, спрямовані на заперечення української державності. Вона знову незаконно анексувала чотири області на південному сході України, демонстративно порушуючи міжнародне право. Ескалація терору проти українського цивільного населення з 24 лютого 2022 року має свою ціну. Війна в Україні дедалі більше загрожує наслідками не лише для України, але й для стійкості порядку всіх суверенних держав.
Дев'ять років тому кремлівський наратив про спірний статус Криму був частково прийнятий міжнародною спільнотою. Сьогодні мало хто з політиків, дипломатів та експертів погодиться з кремлівськими виправданнями агресії проти України. Кремль продовжує підтримувати наратив, який заперечує існування України, принаймні в межах міжнародно визнаних кордонів. Москва продовжує фальсифікувати українську історію, право, політику, культуру тощо. Усе це покликане легітимізувати дії Кремля щодо України.
Міжнародний порядку, adieu?
Проблема дезінформаційної кампанії Кремля полягає не лише у фактографічних неточностях та селективності подачі подій в історії України. Справжній виклик для Москви в її наративі про Україну полягає в тому, що аналогічні історії можна розповісти про багато країн. Більшість країн і територій у світі мають заплутану історію, суперечливу легітимність і дивні епізоди у своєму давньому і недавньому минулому. Деякі з них і сьогодні мають спірні території та неоднозначну ідентичність. Усі держави світу, як і Україна, колись не існували, не були національними державами і мали різні кордони.
Незважаючи на своє порушення міжнародного порядку, Кремль наполягає на тому, що скринька Пандори порожня. Що ще гірше, Росія не є дрібним гравцем у світі після холодної війни. Згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), вона успадкувала від Радянського Союзу постійне місце в Раді Безпеки Організації Об'єднаних Націй (РБ ООН) і статус ядерної держави. Російська Федерація є одним з п'яти членів Співдружності Націй, які мають особливі права, але також несуть відповідальність за підтримання порядку в національних державах та міжнародної безпеки і права. Тим часом своїми діями Москва підриває найфундаментальніші принципи Статуту Організації Об'єднаних Націй. Вона ставить з ніг на голову принципи Міжнародної угоди про запобігання розповсюдженню ядерної зброї та унікальний статус п'яти «ядерних держав». РБ ООН і ДНЯЗ стали в руках Росії інструментами не стабілізації, а підриву світового порядку.
Мир попри все?
Більшість самопроголошених прагматиків і пацифістів, які виступають за угоду на кшталт «земля в обмін на мир», не перебувають на зарплаті у Кремля. Можливо, вони навіть не симпатизують Путіну і компанії. Деякі з них висловлюють співчуття Україні та українцям. Їхні пропозиції щодо припинення вогню і миру зроблені з вірою в те, що вони відповідають інтересам українського народу.
Однак ці ж прагматики, схоже, не хочуть або не можуть врахувати всіх наслідків своїх пацифістських планів. По-перше, угода з Москвою «земля в обмін на мир» ставить питання про те, до якого перемир'я на південному сході України це може призвести. Місцеве населення на окупованих Росією територіях зазнає депортацій, тортур, страт, позбавлення власності та інших порушень прав людини. Багато прихильників припинення вогню схильні до моралізаторства. Однак вони, як правило, оминають фундаментальну етичну проблему продовження російської окупації на українській території.
По-друге, різні мирні плани передбачають – прямо чи опосередковано – тимчасове або навіть постійне обмеження територіальної цілісності чи суверенітету України. Серед найпопулярніших пропозицій – залишити Крим під контролем Москви або виключити вступ України до НАТО. Однак це створило б проблему не лише для України. Це також стало б сигналом для всього світу.
Йти таким шляхом означає, що територія, свобода і незалежність повноправного члена ООН будуть обмежені не тільки Росією. Компроміс, який просувається на міжнародному рівні, означатиме, що інші країни є співучасниками підриву міжнародного порядку. Такий хід подій повторив би провал Франції та Німеччини у сумнозвісному Нормандському форматі 2014–2021 років. Після широкомасштабної військової агресії та ядерного шантажу Росії знову дозволили б пожинати плоди своєї агресії.
Незручні питання
Який авторитет і легітимність матимуть система ООН і європейський порядок безпеки, якщо Росії зійде з рук порушення десятків двосторонніх і багатосторонніх угод, які вона зобов'язалася дотримуватися в рамках міжнародних договорів та організацій? Якщо більшість міжнародного співтовариства акцептує угоду, яка призведе до чистого виграшу Росії, це буде не тільки неповагою до політичного суверенітету і територіальної цілісності України. Це також суперечило б зобов'язанням цих країн за міжнародним правом не визнавати здобутків, досягнутих військовим шляхом. Чому б іншим відносно потужним державам не вжити заходів щодо своїх сусідів, подібних до тих, які вжила Росія щодо свого південно-західного «братнього народу»? Хіба інші території не є досить спірними і не чекають на повернення додому так само, як і «Новоросія»?
Не те що деякі, але навіть багато країн світу можуть захотіти переконатися, що вони не опиняться в ситуації українців. Чому уряди відносно слабких держав повинні продовжувати покладатися на міжнародне право і міжнародні організації для захисту своїх кордонів і незалежності? Якщо західні та інші впливові уряди дають зрозуміти, що на них не можна розраховувати як на захисників світового порядку, то, можливо, знадобляться інші інструменти?
Висновки
Повільна і половинчаста реакція міжнародної спільноти на незаконну анексію Криму Росією у 2014 році, гібридну війну на Донбасі у 2014–2021 роках і широкомасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року уже завдала шкоди глобальній системі безпеки. Реалізація добре підготовленого мирного плану могла б тимчасово припинити бойові дії в Україні. Однак це поглибило б і без того тривожні тріщини у світовому порядку.
Укладення угоди «земля в обмін на мир» означатиме, що дії Кремля будуть визнані легітимними. Це підірвало б не лише міжнародний ліберальний порядок, але й глобальну безпеку і стабільність, а також завдало б довготривалої шкоди глобальному режиму нерозповсюдження ядерної та інших видів зброї масового знищення.
Російську збройну агресію проти України та кампанію геноциду проти українського народу неможливо зупинити суто невійськовими засобами. Немає іншого шляху, окрім як перемогти силу силою. Це повністю відповідає міжнародному праву, зокрема статті 51 Статуту ООН. Компроміси, поступки та інші пільги державі-агресору – це не шлях до тривалого миру у Східній Європі та інших регіонах. Угода «земля в обмін на мир» завдасть довготривалої шкоди міжнародному порядку, заснованому на нормах, і майбутньому верховенству міжнародного права.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Rosja burzy globalny ład