Іноді здається, що кожна європейська країна існує за якимись своїми законами, які не суперечать глобальним схемам та шаблонам, і тільки Україна змушена постійно шукати собі місце у світі. Десь у тумані маячить прокреслений в усіх установчих документах шлях у Європу, всіяний так званими європейськими цінностями, якими слід пройнятись, аби його – цей шлях – пройти. Десь у головах ізоляціоністів різного калібру живуть розмаїті варіанти концепції «третього шляху», згідно з яким Україна спокійно собі проіснує між Сходом і Заходом, без жодної євроінтеграції, вступу в НАТО, з одного боку, та Росії, з другого. А десь буяють буйним цвітом концепції братніх обіймів із Росією – різного ступеню сили, інтенсивності й важкості.
Особливо русофільські настрої посилились із приходом нової влади. Втім, у цьому нема нічого дивного. Регіонали свого часу присвоїли собі «російську карту» і вдало її розігрують, добре відчуваючи кон’юнктуру власного електорату. Йому спокійніше з Росією як з універсальним запліччям – чи то культурного (постсовєтського), чи то економічного (газ і бензин), чи то релігійного (православ’я), чи то політичного (жорстка вертикаль Путіна-Мєдвєдєва) характеру. Не дивно, що часто можна зустріти твердження про цивілізаційну єдність Східної України з Росією і слова про єдиний народ, розділений політиками в Біловезькій Пущі.
Однак конструкція цієї східноукраїнської росієзалежності хитка і безперспективна, оскільки тримається на силі інерції та ностальгії. Цього не можуть не розуміти й так звані українські владні еліти. Їхня проблема в тому, що жити з новими ідеологічними установками вони ще не навчились, тоді як існувати за старими їм просто зручніше в силу об’єктивних причин. «Не своя» і «холодна» мачуха Європа – вимоглива, стервозна і прагматична. На противагу їй, Росія – «своя», «тепла» і зрозуміла. В нас із нею спільна історія і спільні вартості – спільні сатрапи, святі, «дураки и дороги». Спільний Гоголь, врешті-решт, який нам набагато ближчий і зрозуміліший, ніж якийсь чужорідний Кафка. Спільний Салтиков-Щедрін, який написав про нас навіки. Імперія в нас була спільна, зрештою. Вже не кажучи про мову.
Одне слово, все, що є в нас спільного з Росією чи не винятково походить із минулого часу. Тому, коли говорять про цивілізаційну єдність і спільні вартості, то завжди мають на увазі лише минуле і ту частину теперішнього часу, яка в англійській мові називається «теперішнім тривалим часом» (Present Continuous Tense). Спільні вартості – це Кобзон і Кіркоров, Повалій і Пєтросян, Задорнов і Дуґін, Крутой і Меладзе. Потяг №1/2 в Україні – це потяг «Київ-Москва» і «Москва-Київ». Книжки, які купують українські читачі, на 90% російськомовні. Газети і журнали – також. Вже не кажучи про президента з прем’єр-міністром. Усі недоречності і незручності, витворені старою владою, на зразок героїзації Шухевича і Бандери незабаром подолають одним розчерком президентського пера. І про Голодомор ніхто більше не згадуватиме, і про ГУЛАГ із Соловками. І українську мову не складатимуть як обов’язкову при вступі у виші. І підручники з історії перепишуть. А якщо треба, то й з географії.
І ось на тлі цієї симфонії раптом лунає голос гуманітарного віце-прем’єра В.Семиноженка: «Будемо пропонувати для міжурядової комісії розглянути питання про можливість проведення в 2012 р. Року України в Росії та Росії в Україні». Лунає як політична заява-еківок, мовляв, Росії в Україні відтепер буде ще більше. Та чи не абсурд це? 358-й рік Росії в Україні?
Але що ще, крім запропонованого сторіччями спільної історії, може запропонувати сучасній Україні сучасна Росія? Якийсь особливий вид духовності, що її в нас немає? Ні, ми вже достатньо маємо такої самої духовності. Ще більше візантійщини у владу і політику? Якусь особливу політичну культуру? Може, риторичних набутків путінської десятирічки від «мочить в сортире» до «выковырять со дна канализации»? Може, передових стандартів із дотримання прав людини? Небаченого економічного зростання? Цифрових технологій? Екологічних проектів? Регіональної політики? Ні, ні і ще раз ні. Всього цього Росія нам дати не може, бо сама не має. А якщо щось і має, то таке ж, як і двісті-триста років тому – «золото и пушнину». Тільки на їхньому місці тепер – нафта і газ. А ще – і двоголового Царя, Патріарха і бояр. Тільки тепер на їхньому місці – тандем Путіна-Мєдвєдєва, Патріарх Кирило і олігархи.
Тому чесніше визнати, що нічого принципово нового в наших стосунках бути не може. І все показне русолюбіє нашої влади – всього лише бізнес, або, як влучно сказав Ґаррі Каспаров, протистояння «донецких и питерских». Точніше, його ідеологічна оболонка. Донецьким так простіше вести справи. Та й росіянам легше, коли хохли-малороси виявляють своє історичне лакейство. Сила традиції та ритуалів – нічого не поробиш. Як у Гоголя: «Не встанем, мамо! Не встанем! Умрем, а на встанем! – кричали запорожцы».
Але жодних принципово нових вартостей Україні це не несе. Все вже колись було. Нові вартості знаходяться в іншому місці – в прагматичній і стервозній Європі. З нею ми хоч і не маємо цивілізаційної єдності та спільних вартостей, проте там є все інше. Якщо прагматичний хохол-малорос ще цього не розуміє, то вже, мабуть, здогадується. Втім, як і про те, що Європа – для нього це також лише бізнес. Однак значно перспективніший.