З’явилися підстави для національної гордості! А то все Україна переймала в Росії якісь хитрі пострадянські нововведення. Нарешті дожили, коли росіяни переймають наші ноу-хау, принаймні, у виборчих оборудках.
Всі апробовані в Україні 2004 року прийоми, як то каруселі з відкріпними талонами, голосування в хаті, вкидання бюлетенів тощо – уміло запозичили російські майстри виборчих технологій. Позичили б і нашого «Підрахуя», та мають свого хоч і шляхетнішого на вигляд, та не менш брутального у чинах. Тепер вже у Росії прізвище «Чуров» набуло пейоративного змісту.
Не було лише чути про російський транзитний сервер. Тож або чекісти його дуже добре приховали, або вирішили, що немає в ньому великої потреби – «й так проканає».
Може б і «проканало», якби ситуація напередодні виборів не почала стрімко змінюватися, виходити з-під контролю російської влади.
Багато аналітиків вважають, що «точкою біфуркації» в російській політиці стало 24 вересня. Саме в цей день на з’їзді Єдиної Росії Дмитро Медвєдєв запропонував кандидатуру Володимира Путіна для балотування в президенти. З одного боку, нічого надзвичайного не відбулося, адже всі розуміли, чого вартує державний тандем і хто там тримає кермо. А для росіян ще й досі діє принцип «я сам обманываться рад» (зрештою, як і для українців). Але в них була, принаймні надія, що майбутня владна рокіровка пройде в межах пристойності, а не за алгоритмом «спадкоємець». Дехто сподівався, що позірно ліберальніший Медвєдєв зробить хоча б вигляд, що він вирвався з чекістських лап і запропонував народові свою, альтернативну гру. Всяке нахабство має мати межу.
Та кремлівські завсідники вирішили, що піпл і так схаває. Аж ні, примхливий електорат скривився й виплюнув. Хай дрібна, оманлива, сурогатна відлига Медвєдєва таки дала свої плоди. Країною прокотилася хвиля антивладних флеш-мобів, в Інтернеті спалахнула справжня революція проти «Партии жуликов и воров» (саме так вільні юзери називають Єдину Росію), а чого вартує свист і фукання до Путіна на рингу. У порядному товаристві приналежність до «путінських піонерів», на кшталт «нашистів» чи «идущих вместе», стало вважатися ганебним.
Все це дуже нагадувало Україну напередодні президентських виборів 2004 року. Пам’ятаєте «Веселі яйця», серіал про проффесора, театралізовані акції Пори… Російську владу вся ця аналогія мала б насторожити.
Так, Путін все ще залишається найрейтинговішим політиком. Але як стрімко може всохнути електоральна прихильність можуть йому розповісти колишні українські пестунчики долі. Й потрібно для цього небагато – вперто нехтувати народними настроями, захопившись самомилуванням.
Саме тому по виборах у Росії сталося те, на що мало хто очікував – на протестні майданчики почали виходити вже не десятки, а тисячі громадян. Ошелешена поліція поняття не мала, як діяти, і почала пакувати всіх до автозаків. Та всіх все одно не запакуєш, окрім того, такі дії лише підливають олії у вогонь.
Чому досі в Росії виникають лише майданчики і ніяк не сформується Майдан, кольорова революція? (Цікаво, а яку б назву отримала революція в Росії?) Проблема тут не лише в шаленому тиску правоохоронних органів. Немає у Росії такої Галичини. І це не жарт. Так, першими на київський майдан безумовно вийшли кияни. Але уявіть собі, що бунтівні галичани в ніч після другого туру не ломанулися б масово до Києва: хто власним авто, хто потягом, хто в організованому фірмою автобусі. Чи вистояв би Майдан? А так за прикладом Галичини до Києва потяглася вся Україна, а далі – вже справа техніки.
Москвичам же доводиться розраховувати поки що на власні сили. Центральні російські телеканали вдають, що нічого особливого не відбувається – ну побилося з поліцією кілька хуліганів, от і все. Інформаційну блокаду намагаються пробити російські блогери, котрих влада наполегливо намагалася приручити – та марно. Якщо відкинути надто екстремістські та сервільні дописи, то узагальнюючу думку блогосфери можна було б репрезентувати Інтернет-зверненням відомого російського письменника на псевдо Борис Акунін безпосередньо до ВВП:
Шкода мені Вас. Кажу це без жодного сарказму. Не треба бути Нострадамусом, щоб визначити Ваше майбутнє.
Неминуче виникне ситуація, коли низи більше не захочуть, верхи вкрай розклалися, а гроші скінчилися. У країні розпочнеться буза. Йти по-доброму Вам буде вже пізно, і Ви накажете стріляти, і проллється кров, але Вас все одно скинуть. Я не бажаю Вам долі Муамара Каддафі, слово честі. Відкосили б поки ще є час, га? Слушний привід завжди знайдеться. Проблеми зі здоров'ям, сімейні обставини, з’ява архангела. Передали б кермо наступнику (по-іншому адже Ви не вмієте), а вже він подбав би про Вашу спокійну старість.
Уявіть і здригніться: загальна ненависть, самотність, страх перед завтрашнім днем, необхідність чимраз глибше грузнути в болоті, оточувати себе чимраз гіршими мерзотниками.
Воно Вам треба?
Не треба бути Нострадамусом, аби передбачити, що Путін це пророче послання проігнорує. Ну, не для того він вибудовував такі хитрі плани, акумулював засоби, нейтралізовував конкурентів. Ще довго він тягтиме Росію подалі від Європи, а вона за інерцією й нас. Або бунт «бессмысленный и беспощадный»…