Ще на початку війни президент США Джо Байден заявив, що хоч він і не правник, але, на його думку, дії росіян на території України свідчать про геноцид, оскільки вони спрямовані на знищення самобутності нації. Самі заяви президента Росії Володимира Путіна свідчать про бажання знищити українську націю, як і неодноразові заяви інших російських політиків та публіцистів, які наголошували, що української нації не існує, а є лише росіяни, які мешкають в обох країнах. За твердженням творця концепції геноциду, вихідця зі Львова Рафаеля Лемкіна, не кількість жертв, а саме намір свідчить про скоєння цього найтяжчого злочину проти людяності.
«За словами Рафаеля Лемкіна, можна вчинити геноцид, не вбивши жодної людини, – стверджує Ліора Більська, професорка права Тель-Авівського університету та головний керівник Центру прав людини Minerwa. – Якщо ми заберемо у групи людей усі архіви, історію та мову, то не залишиться нічого, що можна було б передати майбутнім поколінням. З точки зору Лемкіна, це геноцид».
За словами ізраїльської правознавиці, підхід Байдена та інших лідерів західних демократій до злочинів, скоєних росіянами в Україні, та, зокрема, окреслення їх як геноцид, має іронічний характер.
«Байден не мав на увазі масового вбивства, фізичного чи біологічного знищення нації, – наголошує професорка Більська. – Лише спробу знищити Україну як культурно-політичне утворення. Стирання окремої мови, що відрізняє українців від росіян».
Однак це культурне тлумачення геноциду відкинули Сполучені Штати та багато інших західних країн. Рафаель Лемкін почав працювати над концепцією геноциду, коли заявив, що не існує правової категорії, яка визначала б новий вид злочинів, скоєних нацистським режимом у першій половині минулого століття. Він зазначив, що вбивство визначається незалежно від того, чи йдеться про сотні, тисячі чи мільйони жертв. Міжнародне право також визначає воєнні злочини, мародерство, зґвалтування тощо. З іншого боку, не було концепції, щоб зрозуміти загальну ідею намагання вбити мільйони людей, а також повністю знищити групу людей. Водночас саме такі нематеріальні елементи, як мова, культура, університети, та представники інтелектуальної еліти були в центрі його думок про повне знищення групи людей.
«Ми звикли називати це “культурним геноцидом” протягом тривалого часу, але для Лемкіна це було в центрі концепції геноциду, – каже ізраїльтянка. – Слова Байдена мали іронічний характер, оскільки проти запровадження поняття “культурний геноцид” до Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду 1948 року виступили саме американці, австралійці та інші країни з колоніальним минулим чи ті, що примусово асимілювали меншини. Їхні представники стверджували, що лише тоталітарні держави здійснюють геноцид. Демократичні держави ніколи нічого подібного не роблять, а поняття “культурний геноцид” надмірно розширило б цю правову категорію. Тому його не ввели до Конвенції», – наголошує проф. Більська.
Універсальна думка
Створюючи концепцію геноциду, Лемкін доклав багато зусиль для розробки універсальної категорії. Зрештою, він був не просто професором, який проводив своє життя за бюрком і розмірковував про те, чого бракує в кодексах. Він був біженцем з Польщі, який під час втечі збирав постанови й закони з усіх країн, окупованих нацистами, переконаний, що геноцид може мати форму не тільки масового вбивства, яке спіткало єврейський народ та його родину (він втратив близько 50 родичів). Він вважав, що геноцид може бути програмою, спрямованою на різні рівні щодо різних націй, і тому говорив про економічний, культурний і політичний геноцид.
Незабаром після Другої світової війни єврейські організації заговорили про «злочини проти єврейського народу», тоді як Лемкін не погоджувався з таким обмеженим твердженням. Він наголошував, що був геноцид, який фізично торкнувся насамперед євреїв, але й інші народи пережили щось подібне. Він вважав, що поняття «геноцид» не можна обмежувати Голокостом, оскільки такі злочини й надалі супроводжуватимуть людство.
«В Ізраїлі ми зросли на ідеї переходу від Голокосту до відродження, – каже Ліора Більська. – Якщо ми подивимося на Голокост з точки зору культурного геноциду, то побачимо, що замордованою мовою був їдиш – мова більшості єврейських жертв, мова тих місць, звідки ці жертви походили. Є громади й місця, де відбувається певне відродження, але їдиш як жива мова, мова культури та історії зникла разом із геноцидом. Це свідчить про те, що інтуїція Лемкіна шукати там суть поняття геноциду була правильною».
У статті «Перший геноцид: антисемітизм й універсалізм у думках Рафаеля Лемкіна» (The First Genocide: Antisemitism and Universalism in Raphael Lemkin’s Thought), опублікованій навесні 2022 року, проф. Джеймс Лоффлер, історик з Університету Вірджинії, заявив, що у своїй автобіографії Лемкін створив універсальний, аполітичний образ саме для того, щоб просувати поняття геноциду та конвенцію проти нього. Із цієї причини Лемкін дуже чітко приховував свій власний досвід та досвід своєї родини з Голокостом, свій сіонізм та єврейську традицію, яка сформувала його світогляд. Завдяки цій діяльності він досяг такого успіху, що десятиліттями поняття геноциду асоціювалося з універсальним мисленням, а вчення про геноцид відокремлювалося від учень про Голокост.
Чимраз важливіша думка
Ліора Більська вважає, що присутність думок Лемкіна в міжнародному праві зростає з плином часу. Протягом десятиліть його ідеї були практично забуті в дослідженнях геноциду. Професорка з Тель-Авіва згадує власне здивування, коли під час роботи зі студентами в Польщі зрозуміла, що практично ніхто з них не чув про Лемкіна.
Однією з причин початкового забуття були напруженість і поділи періоду «холодної війни». Саме тоді насамперед країни, юристи та групи людей зі Східної Європи спробували дати визначення злочинам, скоєним під час Другої світової війни, і спротиву їм. На думку ізраїльтянки, одним із найцікавіших місць у цьому контексті є Польща та Верховний національний трибунал, створений у лютому 1946 року для переслідування та покарання «нацистсько-гітлерівських злочинців і зрадників польського народу». За два роки у трибуналі відбулося сім надзвичайно важливих процесів проти німецьких нацистських злочинців. На лаву підсудних потрапили серед інших Амон Ґьот, кат із Плашува, зображений у відомому фільмі «Список Шиндлера», чи Рудольф Гьос, комендант табору Аушвіц-Біркенау.
Влітку 1946 року першим обвинуваченим, який постав перед Верховним національним трибуналом, який тоді містився в аудиторії Познанського університету, був Артур Грайзер, губернатор Райху в Краю Варти. Суд проходив одночасно з Нюрнберзьким процесом, де судили головних злочинців Третього Райху.
«У Нюрнберзі була визнана нова правова категорія, тобто злочини проти людяності, і обвинувачення використовувало поняття геноциду лише для опису подій, а не як окремий пункт звинувачення чи як окрему правову категорію, – зауважує Більська. – Водночас польська прокуратура вирішила, що в основі першого процесу над нацистськими злочинцями, а саме проти Артура Грайзера, має бути застосовано поняття нового злочину, визначеного Лемкіним».
Прокуратура в Познані звинуватила Грайзера в геноциді в широкому розумінні цього терміна, оскільки його хотіли судити як губернатора, який відповідав за судову систему і, отже, за злочини як проти етнічних поляків, так і проти євреїв. Тому судді розглядали геноцид не тільки як масове вбивство, а й як культурний геноцид, що веде до германізації та деполонізації.
«Вбивства можуть здійснюватися з використанням мачете і сокири, – зазначає ізраїльська експертка. – Спільнота та її культура не можуть бути знищені без великої кількості законів і постанов, які розділяють людей, забороняють використання мови, створюють університети для однієї групи, але не для іншої. «Роль судової системи у забезпеченні платформи для геноциду була в центрі судового процесу над Грайзером, яким я займаюся».
Вирок був винесений 9 липня 1946 року, а остаточне рішення звучало так:
«Артур Грайзер має бути визнаний винним у всіх злочинах і інкримінованих йому злодіяннях, із зауваженням, що Артур Грайзер особисто не вчиняв вбивства, тілесні ушкодження та жорстоке поводження. За вищезгадані злочини засудити Артура Грайзера до смертної кари, також назавжди позбавити публічних і громадянських прав та конфіскувати все його майно; звільнити його від сплати судових витрат та судового збору. Речові докази залишити в матеріалах справи».
Суддя Болеслав Берут не задовольнив прохання про помилування від самого злочинця та від Папи Пія XII. Вирок було виконано на схилах Познанської цитаделі, і це була остання публічна страта в Польщі.
Інфляція поняття
Наразі поняття геноциду має велике значення, прикладом чого є його використання в контексті російської агресії проти України. Водночас спостерігається певна інфляція цього поняття через напругу між його використанням у сфері міжнародного права і політики.
Геноцид визнається як юридична категорія в міжнародному праві, прикладом чого є Римський статут 1998 року про заснування Міжнародного кримінального суду в Гаазі, хоча термін, який там використовується, не такий широкий, як визначений Лемкіним, і не охоплює культурного геноциду. Проф. Більська зазначає, що з роками геноцид став найтяжчим злочином у міжнародному праві, і, як наслідок, групи жертв намагаються довести, що мала місце не лише різанина, погром чи масове вбивство, а геноцид.
Варто також пам'ятати, що геноцид не є злочином, який карається більше, ніж злочини проти людяності чи щось інше. Немає такої шкали. Крім того, геноцид дуже важко довести, оскільки в його основі лежить намір знищити. Водночас надзвичайної політичної популярності набули спроби розглядати геноцид як щось найгірше, що може статися з групою людей.
«У політичному контексті ми бачимо, що, використовуючи поняття геноциду, намагаються визначитися групи, які були марґіналізовані в інших контекстах, – зауважує проф. Більська. – Це етнічні, релігійні, але не політичні чи культурні групи. Цей механізм застосовується з надією, що використання поняття геноциду приверне увагу світової громадської думки. Я думаю, що це вписується в сучасну понятійну інфляцію та віру в те, що якщо щось не визначене як найгірше, то це взагалі не враховується».
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Rosjanie w Ukrainie mogą dopuszczać się ludobójstwa. O winie nie świadczy liczba ofiar